Бувай , Кохана

Що буває після смерті? Рай? Пекло? Божий Суд? Чи ти стаєш примарою, блукаючи поміж люду. А, можливо, суцільна темрява? Науковці вірять, що після смерті немає нічого. Ти не відчуваєш болю, скорботи, жалю, радості, суму і всіх інших емоцій та почуттів, які ти відчував живий. Ти стаєш не людиною, а куском плоті, серце не качає кров, а мозок відключений. Ти повністю позбавлений життя.

***

Я стою у себе в кімнаті.

Такий ж вигляд з вікна на ліс , який завжди здавався мені нескінченним. Таке ж синє небо, на якому пошматковані сірі великі хмари. Дивлячись на небо, я за звичкою згадую її. Цікаво, де вона? Чим займається? Та чи поїла сьогодні?

Я померла декілька місяців назад, на своєму ліжку, стікаючи чорною кров’ю. А вона була така перелякана. Вона так голосно плакала, та ні на секунду не хотіла мене відпускати зі своїх рук. Але ми обидві знали: нічого вже не вдіяти.

–

Секунда за секундою я повільно згасала, кров поступово витікала з мене через отвір у моєму животі, заплямовуючи все навколо: її руки, ліжко, мій живіт і ділянки тіла.

Кров залишала плями, плями на її серці та руках. Я знаю: вона ніколи мене не відпустить, ніколи забуде. Мені так прикро, що все закінчується таким чином. Що руки, які зараз намагаються затиснути мою рану, я відчуваю в останнє. Я більше не зможу її обійняти, не зможу торкнутись її світлого та м’якого, мов шовк, волося, не зможу заглянути в її блакитні очі, які від злості і обурення стають більш темніші, так вона на мене дивилась ще декілька місяців назад, коли я її зрадила біля гори Везер.. Я ніколи собі цього не пробачу, я хочу говорити “Пробач”  їй вічність…Та у нас більше немає вічності. Я не зможу більше ніколи її поцілувати, не відчую цих тонких уст, які вимовляли мені «я тебе кохаю» в нашу останню ніч. У нас не буде більше часу, я бачу її востаннє. Та я рада померти в її руках.Я не проти відчувати як моє життя мене покидає, тому що вона біля мене, вона мене втішає словами «Лекса, я не дам тобі померти», «Все буде добре» . Нарешті, я дійсно зрозуміла суть твоїх слів.. Зараз під час твого благання всіх богів про допомогу, я зрозуміла.

— Ти мені потрібна..— Вона жалібно дивиться в мої очі, немов мовчки благає мене жити. Та хіба це вирішую я?

— Ти була права, Кларк…Життя – це не тільки виживання.

Я бачу гримасу болі на її обличчі. «Ні», я хочу сказати їй «ні, будь ласка, не плач. все буде добре, все має бути так, як є.»

Я хочу сказати їй «Вибач, вибач мені, що я заставляю тебе відчувати такий нестерпний біль, скоро це припиниться ,обіцяю, лише не плач, не звинувачуй себе, кохана».

Та я більше не можу вимовити ні єдиного слова.

–

Я повільно відходжу від балкону. Виходить, після смерті ми стаємо примарою. Але чому я не бачу нікого? Я думала, після смерті ми зустрічаємо всіх, хто теж загинув, я думала, що побачу Анью та інших своїх підопічних, та їх тут немає, нікого немає. Я тут одна… Де інші? Я хочу побачити Кларк, це бажання не покидає мене з мого останнього подиху.

Я, зітхаючи, лягаю назад у ліжко, туди, де я колись прощалась з життям. Чому я тут? Чому я лежу тут, а навколо нікого? Для чого нам такий світ після смерті? Це нестерпно бути на одинці, не мати змоги відчути когось поряд. Ти все ще дихаєш, ти існуєш. Та поряд нікого.. Навіщо це?

— Лекса..

Кларк. Цей хриплий голос я впізнаю із тисячі, але чому я його чую? Невже я сходжу з розуму від самотності. Можливо, мої думки сплутались, як і почуття…Насправді, я собі уявила це все? Я повільно закриваю очі та намагаюсь зупинити своє серце, яке зараз вирветься з моїх грудей.

— Ні, ні це все не реальне , це моя вигадка , моя примара. Кларк тут немає… Немає, — Я повторюю це знову і знову, допоки не відуваю скрип свого ліжка, та завмираю.

Це ж неможливо..

Я відчуваю дотик гарячої руки на своєму плечі, це ж неможливо, так? Вона не може торкатись мене, її тут немає. Я не можу відчувати її теплі долоні на собі.

Але я відчуваю… Відчуваю, як вона голосно видихає повітря, та вимовляє:

— Лекса, будь ласка, поглянь на мене , я тут, це все реальне.

Я повільно розплющую свої очі та бачу її..

Вона сидить так близько до мене, вдивляючись в моє обличчя з бентежністю та обережністю, ніби я можу в будь-який момент зникнути. У її очах стоять сльози, а губа притиснута зубами майже до крові.

— Як?..— Я не можу в це повірити, я дійсно її бачу..— Як..як це можливо? ,— Сльози починають стікати по моїх щоках, а очі округлюються від подиву, я повільно піднімаюсь на ліжку.

— Вибач,— вона миттю забирає мене в оберемок та відчайдушно обіймає.— Вибач, я не могла , не могла…Вибач мене.

Її плечі починають судомно здригатися в плачі. Вона виглядає так розбито та жалібно. Я намагаюсь заспокоїти її сльози, обіймаю та ніжно провожу рукою по її волоссі.

— Все добре, все добре, не плач.

Я беру її обличя в свої руки та заставляю глянути на себе. Боляче. Боляче дивитись на неї таку розбиту, коли вона плаче відчайдушно до стану істерики.

— Кларк, все нормально, я тут з тобою.

— Вибач, вибач мені, — Знову повторючи, вона кладе свої руки поверх моїх.

— За що? — Я не можу витримати всю цю біль в її очах, якби ж я тільки могла позбавити її його.

— Я не змогла врятувати тебе, не змогла, — Вона знову починає трястись і вхопляється за мої руки з такою силою, що пальці біліють, ніби я можу зникнути, пропасти в будь-який момент. Вона повільно відводить погляд від мого обличчя кудись за вікно, — Я намагалась, але крові було так багато… Її було багато я..я….я не могла нічого вдіяти.

—Хей,— Я намагаюсь повернути її обличчя до мене, заглянути в її очі повні болю та безрезультатно,— Хей, Кларк, подивись на мене , будь ласка, — Я благаю її, благаю, ніби це мені життєво необхідно.

— Вибач, — вона повільно повертає свій погляд до мене.

— Ні, перестань, — Нервово захитавши головою, суперечу їй,— Припини просити вибачення, це не твоя провина.

Ми деякий час дивимось одна одній в очі, я досі не можу повірити, що вона тут, її обличчя в моїх руках, а наші очі повні сліз дивляться з бентежністю, ніби намагаючись забрати біль одна одної.

— Як ти тут опинилась? І де ми? — Я забираю свої руки з її обличчя та переплітаю наші руки. Повільно тягну її за собою, заставляючи лягти біля мене та спертися на спинку ліжка.

— В підсвідомості, — Вона перестала плакати, та біль в її очах не зникає ні на мить, — Я не дуже знаю, як це працює, лише те, що це наша підсвідомість. Я не знаю, як я тут опинилась.

— Тобто…я сплю? Я не померла?— З кожним словом мої очі виражають здивованість все більше і більше.

Вона судомно вдихає.

— Ні, ти жива, ти дихаєш. Проте твій мозок відключився, ти в комі і ніколи більше не проснешся,—  її очі знову наповнюються рікою сліз, які котяться зі щік до підборіддя та падають кудись вниз.

Кожне її слово віддається пульсацією в голові. Ні, ні, це неможливо. Таке не буває, я не можу пролежати решту життя в комі. Чому вони не вб’ють мене?

— Скільки я так лежу? —  Мій голос тремтить.

— Три місяці..— Її очі знову відвертаються від моїх. Ні, ні, дивись на мене , Кларк, будь ласка, мені це потрібно.

— Чому я все ще живу? Чому ви мене не вб’єте, ти ж лікар…розумієш, що я не прокинусь, і тримати мене в живому світі немає сенсу?

— Так, я знаю,— Вона знову починає здригатися в плачі. — Я знаю, та я не можу тебе відпустити, я не можу, Лекса.

Я тягнусь до неї, обіймаючи за плечі. Вона виглядає такою розбитою, я хочу забрати весь цей біль собі, хочу позбавити її від усього цього. Вона не повинна це відчувати, це повинна відчувати я.

— Я знаю, — я починаю плакати, коли вона відчайдушно притискається до мене, поклавши голову мені на плече. — Але ти повинна мене відпустити, я не можу більше перебувати тут ось так: ходити, думати, дихати, та не мати змоги доторкнутись та поговорити з тобою, це нестерпно. Це завдає мені болю, будь ласка, відпусти мене.

— Я знаю…знаю. — вона витирає сльози зі своїх червоних щік. Її очі червоні від сліз, а губи вспухли, та вона така прекрасна.

Я мовчки притягую її обличчя до свого, затягуючи в поцілунок. Її губи мягкі та приємні, на смак, як полуниця, у мене завжди це викликало подив, хіба ж губи мають смак? Я ніби вдихаю повітря, знову живу, коли її губи торкаються моїх.

Цей поцілунок наповнений болем та відчаєм, проте це все одно пришвидшує моє серцебиття та змушує жити.

Розірвавши поцілунок від нестачі повітря, я обіймаю її так міцно, як ніколи. Кладу її голову собі на плече, намагаючись заспокоїти її плач та хоч трішки подарувати спокій.

— Все буде добре, просто відпусти мене..

— Я тебе кохаю , Лекса, я кохаю тебе більше смерті і життя, — Вона бере мою долоню та переплітає наші пальці. Наші руки так підходять, наче вони були створені, щоб триматись разом.

— Я знаю, — на моєму лиці з’являється крихітна усмішка болю, — Я завжди буду з тобою.

Я піднімаю наші переплетені руки на рівень з обличчям, та невагомо торкаюсь її руки губами.

— Я ніколи не забуду тебе,— Промовляє вона так тихо, що це ледь чутно, та я чую.

«Бувай, кохана, ти тільки живи, а не виживай»