Розділ III

Зваживши усі «за» і «проти», Алістер все ж вирішив спочатку вирушити у Редкліф. Добровільно пхати голову в петлю і йти у Денерім, як пропонувала Моріган, він не збирався; на пошуки долійців могло знадобитися набагато більше часу, ніж породженням темряви для розповсюдження по всьому Ферелдену, а шлях до Орзамару і в Коло чародіїв усе одно проходив повз Редкліф. До того ж, він сподівався, що ерл Еамон виявиться розумною людиною, і перш ніж накаже стратити їх за зраду, вислухає і зробить певні висновки. Підтримка їм – обірванцям, що не мають при собі ані мідяка, була необхідна, й Алістеру хотілось вірити, що у Редкліфі вони її отримають.
В селищі усе вказувало на те, що тут щось трапилося. Хтось кудись поспішав, заплакані жінки, спотикаючись, відносили у бік пристані тіла, вигляд яких не залишав сумнівів у тому, від чого загинули ці люди: скривавлені й порубані, всіяні срілами, без кінцівок. З боку озера вітер приносив запах горілої плоті, а над поверхнею води підіймався густий чорний дим. Барикади, встановлені по периметру, були залиті кров’ю і ще чимось, схожим на слиз.
Зупинений ними селюк не зміг ладно нічого пояснити, лише сказав, щоб вони відшукали банна Тегана.
Церква виявилась заповненою людом: поміж пораненими ходили послушниці, дитячий плач відлунням розносився під стелею святої обителі. Банна Алістер помітив одразу. Його відрізняв від інших не лише зовнішній вигляд, але й те, що до нього раз за разом підходили жителі селища, мабуть, радились щодо ситуації, що склалась.
– Банн Теган, вірно? – одразу почав Алістер.
– Так. Чим можу допомогти? – Погляд чоловіка ковзнув по Леліані і Солоні, змінившій мантію на менш примітний одяг, трохо довше, ніж вимагали того правила, затримався на відвертому вбранні Моріган, і нарешті зупинився на Алістері.
– Моє ім’я – Алістер, і я один з двох Вартових, оголошених поза законом. Я так розумію, до вас встигли дійти плітки? – Банн задумливо кивнув і Алістер поспішив додати: – Перш ніж ви накажете стратити нас, я б хотів зустрітися з ерлом Еамоном. Це дуже важливо.
– Якби усі Вартові не загинули у бою, я, можливо, і повірив би у слова Лоґейна про те, що вони зрадили короля. А поки ці звинувачення йдуть врозріз з кількістю його людей, що засіли у Денеримі.
– Яка краса, – награно сплеснула руками Моріган. – Людина, що вміє користуватися головою за призначенням. Хоч у когось є мізки.
– Дякую, міледі, – чи то не помітивши уїдливості в її голосі, чи то зробивши вигляд, схилив голову банн і продовжив: – Розумію, про що саме ви хочете говорити з моїм братом, але провести вас до нього не можу.
– Чому?
– Тому що я й сам не можу до нього потрапити. Я нещодавно повернувся з Денериму і дізнався, що тут відбуваються дивні речі – ворота палацу зачинені зсередини й ніхто не відзивається. А дві ночі тому звідти полізли живі мерці й напали на селище. Багатьох вбили. Те, що ми досі живі, не інаккше, ніж диво. Але це ненадовго, тому що сьогодні вони, скоріш за все, повернуться, і цього разу нікому не вдасться врятуватися. Нас залишилося дуже мало.
Банн замовчав, а за декілька кроків від них заплакало немовля, немов зрозуміло, про що розмовляють дорослі. Жінка, що тримала його на руках, втомлено всміхнулася й почала його заспокоювати.
– Лайно, – оцінив ситуацію Алістер.
– Чому ви не зберете людей і не виведете їх з поселення? – спитала Леліана.
– І куди ми підемо? Яка ймовірність того, що за межами Редкліфу ми не натрапимо на породжень темряви, або ще когось, значно гіршого? – Банн поблажливо подивився на дівчину. – Повірте, міледі, небезпечно зараз усюди. Але тут наші домівки. І тут в нас є хоч якийсь прихисток.
Підбігший до них хлопчина з явним наміром повідомити баннові щось важливе мовчки стояв поруч, не сміючи переривати розмову.
– Я б попросив вас про допомогу, але ви все одно відмовитесь, і я вас не звинувачую, – не звертаючи на нього уваги, продовжив банн. – Та й чотири воїни нічого не змінять. Навіть якщо одна з них – чародійка.
Моріган, не стримавшись, розреготалася, і Алістер знав, чому. Йому не без зусиль вдалося переконати їх з Солоною, що жезли необхідно сховати десь за межами селища, щоб не привертати уваги. Відьма сприйняла це скептично, Солона відреагувала спокійніше, хоча й сказала, що відчуває себе менш впевнено. А тепер виявилося, що уся їхня конспірація не працює.
– Ви дуже проникливий, – стримано прокоментував Алістер, але банн на це лиш відмахнувся.
– Вартових, що вижили, лише двоє – ви і, я так припускаю, що одна з цих чарівних дам. А Лоґейн дуже докладно описав вас, – пояснив він і додав, звернувши нарешті увагу на посильного: – А тепер прошу мене вибачити, багато справ.
Здоровий глузд підказував Алістеру, що потрібно тікати звідси, доки живі. Він поняття не мав, як боротися з тим, що вже було мертвим, не знав, чи буде від цього хоч якась користь. І він вже вирішив, що послухає голосу розуму. Але спочатку хотів послухати, що скажуть інші, сподіваючись на те, що в них, на відміну від нього, є хоч якісь ідеї.
– Що ви думаєте з цього приводу? – звернувся він до дівчат.
– Якщо ти хочеш залишитися й допомогати цим селюкам, – Моріган презирливо скривила губи, – треба одразу йти у палац.
– Вона права, – підтримала відьму Солона. – Ми можемо залишитися у поселенні, але навіть якщо нам пощастить, і ми вистоїмо до ранку, в цьому не буде жодного сенсу, тому що наступної ночі мерці повернуться. Щоб вирішити цю проблему раз і назавжди, треба знайти її джерело, а воно точно знаходиться на території палацу.
Алістер кивнув, задумуючись. В цьому був сенс. І це було схоже не план. Пробратися у палац, знищити те або того, що піднімало мерців, а там, можливо, і з ерлом проблема вирішиться.
– Ви зможете провести нас у палац? – запитав він банна, і хоч той, здавалося, не вслуховувася в їхню розмову, Алістер був упевнений, що він не пропустив жодного слова.
Той заперечливо похитав головою.
– Туди можна потрапити лише через ворота, а вони, як я вже казав, зачинені зсередини.
– Не смішіть мене, – пирхнула Моріган. – Кожен поважаючий себе власник палацу має як мінімум декілька теємних виходів. Невже в одного з самих значущих вельмож держави не знайдеться такого?
– Знайдеться, – погодився банн. – Але таємні виходи тому й таємні, щоб не розповідати про них першим зустрічним чужинцям.
– В такому разі чужинці більше не будуть забирати ваш час й поспішать полишити Редкліф, – втрутився Алістер.
Він справді готовий був піти. Кидати своїх людей у бій, результат якого був відомий завчасно, він не стане. Якщо банн не захоче сприяти їм, йому не залишиться нічого іншого. Але якщо він скаже, як потрапити у палац, вони спробують.
Алістер навмисно не поспішав до виходу, даючи більше часу для роздумів. І коли він вже повірив, що той не передумає, банн обізвався до них.
– Мабуть, відштовхувати протягнуту руку допомоги буде неправильно і нерозумно, – вирішив він і, тяжко зітхнувши, додав: – Чекайте мене біля млина.