Розділ II

Коли Солона, помітивши на околиці Лотеринга кунарі у клітці, виявила бажання подивитись поближче, Алістер не став їй перешкоджати. І навіть на те, що від в’язня смерділо давно не митим тілом й фекаліями, він махнув рукою: породження темряви розповсюджували набагато більший сморід, а дівчина, як-ніяк зовнішній світ пізнає. Йому ж не шкода.

Деякий час вона мовчки розглядала велетня, а коли наважилась з ним заговорити, не змогла приховати здивування від того, що він її розуміє і навіть відповідає на знайомій мові.

Коли ж в’язень повідав їм свою історію, Солона розвернулась до Алістера з уже знайомим співчутливим виразом на обличчі. Сімейство ельфів, яких обікрали до нитки, загубивший маму хлопчик, збожеволівший біженець, передрікаючий загибель усьому живому – кожному вона вважала за потрібне допомогти, усюди запхнути свого довгого носа.

Алістер починав шкодувати, що просто не пройшов повз, поступившись її допитливості.

– Ми повинні його випустити! – це прозвучало як наказ і як прохання одночасно.

Алістер не був з нею згодний, і питав сам себе, чи почула вона хоча б слово з того, що розповів кунарі, чи пропустила все повз вуха? В’язень навіть не намагався приховати, за що його прирекли на довгу болісну смерть від голоду й спраги, і у голосі його не було ані краплі каяття за скоєне. Але Солона чоусь вирішила, що його звільнення вартує їх часу й зусиль. Алістер так не вважав.

– Кому? – награно ліниво поцікавився він.

– Що? – не зрозуміла вона.

– Кому ми це повинні? – терпляче пояснив він.

Солона розгублено кліпнула, збита з пантелику.

Кунарі, який одразу зацікавився можливістю вийти на волю, зрозумівши, що дівчина, яка його пожаліла, нічого не вирішує, тепер, здавалося, навіть не слухав їх.

– Він може допомогти нам, – подумавши, озвучила Солона свою геніальну ідею.

– І чим же? Якомога швидше здохнути?

Якщо ненормальній церковниці, яка стверджувала, що Творець наказав їй допомогати Сірим Вартовим, він ще міг довірити своє життя, то підставляти спину тому, хто незрозуміло чому вирізав цілу родину, Алістер не збирався.

До того ж, як відреагують селюки на те, що душогуб, та ще й чужинець, уникне покарання, на яке заслуговує, з легкої руки прибулих, звинувачених у вбивстві короля, й за голови яких, до того ж, обіцяють нагороду? Вони й так привертали до себе занадто багато непотрібної уваги, й Алістер був упевнений, що обов’язково знайдуться ті, хто цю нагороду захоче отримати. Навіть декілька селян, озброєних лише вилами, могли становити загрозу, якщо стимулом буде золото.

– Ми не будемо втручатися у справи місцевої Церкви, – відрізав він, дивлячись дівчині прямо в очу. Погляд у нього був важкий, йому не раз про це казали, і Солона, не витримавши, відвернулась. Але не заспокоїлась.

– Ти зможеш зламати замок? – звернулась вона до Леліани, і та з готовністю кивнула.

– Було би краще попросити дозволу у преподобної матері, але…

– Ми йдемо, – перебив Алістер, втрачаючи терпіння, безтактовно тицьнув у руду дівчину пальцем: – Ти роби, що хочешь, але чекати на тебе ніхто не буде, тож, якщо все ще плануєш допомогати нам, раджу не затримуватися.

Леліана зніяковіла, визнаваючи його правоту.

– А тобі, – холодно продовжив він, перевівши погляд на Солону, – слід вже запам’ятати, хто командир. Будеш сперечатися, відправлю твою голову у Денерім, в обмін на золото, позбавлюсь двох проблем одразу. Зрозуміла?

Солона, знітившись, неохоче кивнула.

– Так краще, – задоволено завершив він розмову й закрокував геть з поселення.

– Але ми можемо хоча б позбавити його від мук? – прилетіло йому в спину, і Алістер відчув непереборне бажання втілити свою погрозу у життя просто зараз.

– Давай, позбавляй, – якомога недбаліше кинув він через плече, не сповільнюючись.

Він чудово розумів, що в неї не вистачить духу, і насправді, через лічені секунди почув її легкі кроки й незадоволене сопіння.