про життя яке стає трішечки краще
від сонзорянаписано для Осіннього Фікрайтерського З’їзду 2021
ключ: “все, що не вбиває”
п’єтро кохає. палко, щиро, так, як ніколи бо… ну, до цього він ніколи й не кохав. здається для нього весь світ сходиться на цій ніжній білявці з проникливими зеленими очима.
він кохає з щирого серця, якого у нього ніби-то немає. просто… п’єтро не вміє кохати у звичному розумінні цього слова. а для приїжджої дівчини, яку це місто на кожному кутку намагається перетворити на «вкрай погану жінку» таке кохання стає найгіршим прокляттям
і вона їде.
тікає, правильніше було б сказати. тікає, рятуючи власне «я».
а п’єтро залишається з маленькою дівчинкою на руках. і не знає, що думати.
все, що не вбиває
***
і без того злу людину гнів захоплює з новою силою. розбите серце уламками впивається в мозок та очі. отруює кожну клітинку свідомості.
декілька разів п’єтро зводить пістолет на ридаючу аннунціату, яка ще й голови підіймати не вміє. з чітким наміром сьогодні точно не дати промах.
***
— має ж бути якась міра твоєму егоїзму!
вибухає жінка, що стоїть посеред кімнати. завжди усміхнена юлія зараз виглядає напрочуд стурбовано і… розчаровано? цезар поряд з нею тримає на руках однорічне малятко і спалює п’єтро поглядом.
— чим аннунціата винна, що у тебе такий паршивий смак? — продовжує тираду юлія — дитина вже є і ти її нікуди не подінеш.
п’єтру дах зносить від гніву. та що ці пихаті псевдозірки собі дозволяють? що вони в біса розуміють?!
***
аннунціата знову заходиться гірким плачем, а п’єтро уже нудить від цих нескінченних волань. таке враження, що ця тричі клята дитина тільки ридати й вміє. а ще створювати безлад, який п’єтро ненавидить. він ривком підводиться з дивану, підлітає до колиски, уже з очевидним наміром заносить руку, коли та завмирає.
дитина у колисці дивиться на нього проникливими темними очима. зацікавлено, зовсім не налякано, хоча п’єтро боялися усі та усюди. все життя його боялися. навіть ця білявка-курортниця з проникливими зеленими очима.
але дівчинка дивиться на нього зовсім без страху. і раптом щиро усміхається.
і п’єтро відчуває, як усередині нього щось з тріском ламається.
все, що не вбиває
***
розгніваний п’єтро повертається у готель. та хай цей світ провалиться. він відпрацював зміну у ломбарді, де пів години сварився з покупцем, якого все не влаштовувала оголошена вартість. а у кінці робочого дня п’єтро зловив перший міністр. і почалося пекло з тисячу й одним документом і звинуваченнями в ухиленні від сплати податків.
на вході адміністратор ойкає, коли п’єтро проходить повз нього. покоївки писклявими голосками віталися з ним, намагаючись не підіймати голови. правильно. нехай бояться.
ривком п’єтро відчиняє двері у власний номер і з гуркотом кидає ключі. так само роздратовано скидає пальто й взуття. краєм ока помічає себе у дзеркалі. ну і видок. тільки рогів не вистачає.
— тату!
чується швидкий тупіт і в секунду у п’єтро на талії опиняються дитячі руки. аннунціата міцно його обіймає, притискаючись усім тілом
— нарешті ти прийшов!
п’єтро дивиться вниз. аннунціата сміється йому у сорочку
«не сказати, що моє життя особливо змінилося…»
чоловік присідає поряд з донькою і бере в долоні її обличчя. аннунціата радісно дивиться на нього своїми темними очима.
«але… напевне, воно… стало хоча б трішечки краще?»
все, що не вбиває — робить нас сильніш.
0 Коментарів