Глава 1
від marierozetteСан-Франциско, Каліфорнія.
Ми стрімголов бігли темним лісом. Листя шаруділо під ногами, видаючи присутність непроханих гостей. В обличчя, не припиняючи ні на мить, дув сильний вітер. Краплі поту, що охопили все тіло, створювали неприємне відчуття. Вуха заклало від змішаних звуків. Гілки, що траплялися по дорозі, залишали порізи на обличчі, які відразу затягувалися, не залишаючи слідів.
— Коли ми востаннє робили щось таке ризиковане? — почувся чоловічий голос у мене за спиною.
Ми – ні. Я — так.
— У будь-якому разі, відступити ми вже не може…
— Ніколи не пізно, — перебив Джейсон.
— У будь-якому разі, — з натиском повторила я, — відступити ми вже не можемо. Занадто пізно. Слухай, навіщо ти на це погодився, якщо зараз гальмуєш? І взагалі, — я різко зупинилася, через що хлопець мало не врізався в мене, — коли це ти став таким правильним, Джейсі? — я насмішкувато вигнула брову.
Він підвів погляд на мене.
— Просто не по собі, — озирнувся він. — Раніше мене не переслідувало відчуття сліжки.
Я відчувала те саме, тож продовжувати не стала.
— І годі вже мене так називати, — невдоволено буркнув.
Я видала легкий смішок і метнула погляд на дорогу. Ми продовжили шлях, тільки вже пішки. В обличчя, вже не намагаючись збити з ніг, віяв прохолодний нічний квітневий вітерець. Він не змушував шкіру покриватися мурашками, як кілька хвилин тому, а лише навівав спокій та умиротворення. Втікати з Академії для мене завжди було хвилююче. Мені подобалось відчуття адреналіну. Почуття того, що ти робиш щось неправильне, але це навпаки змушує йти до кінця. Такою вже я була і, мабуть, залишусь.
Через якийсь час нешвидкої ходьби ми натрапили на невелике озеро. Наблизившись, я поглянула на відображення: великий місяць на водній гладі і мільйони зірок… Я поглянула на небо. Його нічна краса заворожувала. Навколо літали світлячки, трохи освітлюючи темні дерева. Це місце змушувало почуватися спокійно. Усі проблеми відходили на другий план. Здавалося, навколо витає чаклунство. Ти можеш простягнути руку та відчути його на собі. Можеш керувати ним… Судячи з того, як Картер притих, було зрозуміло, що й він зачарований магією цього місця.
Зі стану умиротворення мене вивело зникнення вітру. Я насторожилася. Метнувши погляд на Джейсона, я зрозуміла, що він також це помітив. Вся магія негайно розвіялася. По спині мимоволі побігли мурашки. Я здригнулася від цього неприємного відчуття. Намагалася зберігати спокій. Зізнатися, зовні у мене виходило непогано, але всередині вирував цілий ураган емоцій, який я завжди намагалася приховати від оточуючих.
Вітер, що раптово з’явився, подув з новою силою.
— Слухай, — озвався хлопець так тихо, що я ледве почула його, — як ти думаєш, що б це значило? – його голос його видавав. Було зрозуміло, що він нервує.
Мій мозок казав, що варто забиратися звідси, не чекаючи наслідків дивних знаків, але внутрішній голос не мав тієї ж думки. Щось змушувало залишитись. Невідома сила манила.
Через якийсь час я відчула за своєю спиною дивну, не властиву нікому з усіх знайомих мені енергію. Різко обернулася. Нікого. Лише темна тінь загубилася між стовбурами дерев.
— Ти теж це відчув? — прошепотіла, вдивляючись у темряву.
Відповідь не пролунала.
— Джейс? — хіба він не стоїть поряд?
Знову тиша. Усвідомлення накрило з головою. Картера тут нема. За те є хтось інший. А може, й не один… Я відчувала негативну енергію. Десь у горлі глухо билося серце.
— Що таке? — нарешті почула спокійний голос за спиною.
Його власник обійшов мене і став навпроти з легкою усмішкою заглядаючи у вічі. Глянувши туди, де відчула дивну енергію, я нікого не побачила.
Полегшено видихнувши, запитала, вказуючи на дерева:
— Ти хіба не бачив? Там була тінь…
Джейс, навіть не глянувши туди, куди я показувала, заперечливо помахав головою. Картер продовжував свердлити мене натягнутою усмішкою. Щось у його діях мене насторожило.
— Ну що, ходімо? — раптом схопивши за руку, він потягнув мене за собою.
— Стривай, куди?
Він повів мене в глиб лісу. Я намагалася вивільнити руку, але сильна хватка не давала змоги вирватися. Ми пробиралися крізь темні дерева буквально наосліп. Через це я весь час об щось спотикалася, у щось врізалася. Гілки неприємно дряпали обличчя. Волосся заплутувалося і чіплялося за нього. Я не встигала за ним і просила почекати, але він наче не чув мене.
— Джейсоне, хіба нам не треба в Академію?
— Ти ж сама все це вигадала, — він різко зупинився і обернувся до мене. У темряві його карі очі здавались зовсім чорними.
— Так, але ж треба знати, коли варто зупинитися.
— Що ж, це точно не про тебе, — він вишкірився, від чого мож серце впало у п’яти. — Чому ж ти не зупинилася? Ти ж знаєш міру, — він маніакально дивився в мої очі.
На мить я зовсім розгубилася. Але замішання так швидко, як і прийшло, змінилося остаточним переконанням. То був не Джейсон. Не її друг. Він ніколи такого не сказав би.
Я спробувала знову вивільнити руку, але фальшивий Джейсон ніби зрозумів, що я здогадалася про обман, і стиснув її ще сильніше. Темна пелена з кожним кроком все сильніше затуманювала погляд. Спочатку я думала, що справа вночі доби. Але коли тіло послабшало, зрозуміла, як я помиляюся. Створилося відчуття, що мене вводять у транс. Перед очима почали з’являтися жовті кола. Немов лялька, я йшла за хлопцем.
Раптом я виразно відчула, що ноги стали важчими і стали кудись провалюватися. Я подивилася вниз і побачила навколо трясовину. У паніці почала озиратися в пошуках гілки дерева або ще чогось, але нічого такого поруч не було. Піднявши голову, я побачила суцільне болото. Здавалося, воно тягнеться від горизонту до горизонту. Я хотіла було звернутися до “Джейсона”, але страх стиснув горло і я лише обернулася, думаючи, що він стоїть за спиною. Ось тільки там нікого не було. Суцільна хитка трясовина і затягувала вона досить швидко. Хвилювання відгукувалося в голові шаленим ритмом серця. Це була безвихідь.
— От і настав мій кінець, — з нервовою усмішкою пронизала я. — А я ще навіть не зустріла свого принца на чорному “мерсі”…
Коли залишалося зовсім небагато до того, щоб повністю поринути в трясовину, в голові стали проноситися щасливі і сумні моменти мого, ще не на повне прожитого життя. На очі почали навертатися непрохані сльози. Але я не могла їх змахнути, оскільки руки були занурені в болотисту суміш.
Часто моргаючи, я не помітила, як опинилася у своїй старій кімнаті. У своєму домі. На пошарпаному складаному дивані. Я закрутила головою, не розуміючи, що відбувається.
— Я ж тільки-но була в… — навіть згадувати зовсім не хотілося.
З кухні почувся дбайливий голос Неллі. Вона кликала мене обідати.
— Значить “мерс” на пару з принцем все ще в силі? — знову пролунало моє в порожнечу.
Повільно спустившись на перший поверх, я зазирнула в кімнату, де юрмилась дівчина. Я не могла назвати її жінкою. Неллі Бейкер — моя прийомна мати. Молода, двадцятидев’ятирічна дівчина, яка вдочерила мене, за її словами, коли мені було вісім. Дуже дивно, але я своїх батьків не пам’ятала. Неллі казала, що й вона їх ніколи не зустрічала, і не знала, чому вони залишили мене. Звичайно вона виражалася не так прямо, але, на жаль, навіть сказані м’яко слова різали мою душу, наче ножем. Як можна залишити свою дитину? Я не любила говорити на цю тему. Що ж до Неллі, то вона завжди любила дітей і тому вирішила удочерити дитину в двадцять один. На той момент вона не мала ні друзів, ні хлопця, який їй, за її словами, був не потрібен. Не було в неї і люблячих батьків, які б підтримали цю ідею. Її стосунки з ними — це взагалі окрема історія.
— Неллі? — несміливо пролунало від мене.
Ще з другого поверху я відчула неймовірний запах улюбленої лазаньї, а тут тільки посилився.
— Нарешті! Я тебе кличу-кличу, а ти все не приходиш. Сідай уже швидше, бо їжа скоро охолоне.
Уявляю свій безглуздий вираз обличчя зараз. Тільки от Неллі ніби не помічала мого стану. Вона вела себе так, наче все, що зараз відбувається — так і повинно бути.
Частину мене так і тягнуло сісти і насолодитись її компанією, але інша розуміла, що це не правильно. А я так давно її не бачила, не чула рідного голосу, що вранці вічно будив мене і кликав їсти, хоч це було і давно… Мені так хотілося її обійняти і сказати, що я про неї не забула, що я досі її люблю і пам’ятаю все, що вона для мене зробила, продовжувжуючм робити до цього дня. Просто останнім часом на мене взвалилося дуже багато всього і кого-кого а Неллі не та людина, яку я б хотіла цим обтяжувати.
Я таки приземлилася на дерев’яний стілець.
— Ну?
Це питання прозвучало так несподівано, що я на мить зависла.
— Що “ну”?
— Як проходить день прогульниці?
Я здивовано вирячилася на неї. Неллі все ще стояла до мене спиною, і я не могла бачити її обличчя. Не встигла я замислитись над відповіддю, як краєм вуха вловила дивні звуки: хтось кричав. Поки що я не могла розібрати, що кричала людина, але згодом я почала чути своє ім’я.
“Кетрін…”.
Спочатку тихо, але потім все голосніше і голосніше кликав невідомий. Пізніше зазвучало так, ніби кричали мені просто у вухо.
“Кетрін!”
Здавалося, Неллі цього не чула. Вона раптом підбігла до мене й обняла міцно. Я вже, на жаль, не могла відповісти на її обійми, знову провалюючись у темряву.
Про що зазвичай думають люди, коли летять у порожнечу? Мені здається, ні про що. Просто чекають. Або розмірковують. Наприклад, чи назавжди вони залишаться тут, так нічого не пізнавши і не зробивши в нашому світі? Я не могла перестати думати про Неллі. Згадувала наше швидке прощання. І як мені було погано без неї у перші місяці в Академії. Згадувала, як плакала від того, що її не було поруч, як не відчувала її підтримки. А спілкування телефоном не зовсім допомагало. Адже хто як не вона знала, що я відчуваю і про що переживаю. Проте ті часи минули.
— Кетрін! Кетрін! Ти мене чуєш? — спершу був поштовх, а потім я відчула холодну землю під собою.
Весь туман в очах не до кінця розвіявся, але мені вдалося розглянути переляканого Джейсона, що схилився з мене. Його погляд метався з боку на бік.
Я кілька разів моргнула, щоб переконатися в реальності того, що відбувається, і відчула на своїй щоці вологу.
— О Боже! Ти прокинулася! — полегшено вигукнув хлопець, коли знову глянув на мене. — Я вже думав, що ти…
— Рано ти мене з рахунків списав, — прохрипіла я, витираючи щоки від вологих доріжок.
Було важко говорити. У горлі пересохло.
— Кет! Нам потрібно терміново забиратися звідси! — раптом заторохтів він. — Я розумію, що ти чекаєш пояснень, але це може зачекати. У нас залишилося не так багато часу, — він знову злодійкувато озирнувся. — Відповідай мені, ти зможеш підвестися? — стурбувався хлопець, знову повернувшись до мене.
Я кивнула. І яке було моє здивування, коли я легко піднялася на ноги без сторонньої допомоги. Моя фізична сила була в нормі, чого не можна було сказати про мозкову… Голова ще погано “варила”. У вухах стояв незрозумілий дзвін. Очі були застелені димчастою пеленою і це заважало мені добре бачити.
Я озирнулася. Ми знаходились у якійсь печері. Тьмяне зоряне світло променями потрапляло всередину через невеликий отвір у стіні. Десь у темному кутку млосно капала вода. З вулиці було чути крик пугача.
— Ми досі у Вічнозеленому лісі? — поцікавилася я.
— Ага! — кивнув Джейс і підійшов до невеликого проходу, за допомогою якого ми, здається, сюди й потрапили.
— Ну що ж, тоді висуваємось прямо зараз, — повернувшись і затримавши погляд на мені, скомандував хлопець.
Я не була проти йти за ним, якщо враховувати те, що в цій ситуації він більш обізнаний з нашим становищем, ніж я.
Ми йшли вузьким печерним проходом. На шляху раз у раз траплялося дрібне каміння. Не раз ми натикалися на скупчення кажанів, від яких доводилося якось відбиватися. Ближче до виходу я почала відчувати прохолодний вітер на своїй шкірі. Ставало все світліше, тому Джейсон загасив у своїй руці вогонь, який до цього висвітлював нам шлях. Мені було заздрісно, що Картер уже давно вчиться користуватися своєю стихією, а я ні. Церемонія лише через півтора місяці, а в мене вже руки сверблять випробувати магію. Замість того, щоб навчатися своєї стихії з першого дня навчання, має пройти рік після вступу. Директор пояснювала це тим, що наші стихії можуть нашкодити нам самим і вийти з-під контролю. Тому за цей рік викладачі та тренера збільшують і всіляко прокачують нашу так звану “чашу”, завдяки якій магія існує в тілі. Якщо її не розвивати, людину буквально розірве від надмірно сильної енергії.
Вів’єн каже, що в мене теж буде вогонь, як у неї та Картера. Ці двоє знайомі досить давно. Ві навчається у школі з чотирнадцяти років і її можна вважати найдосвідченішою з нас трьох. Я познайомилася з нею практично відразу, як тільки вступила. Краса цієї дівчини невимовна: темні і глибокі, як океан очі, які, здавалося, бачать тебе на крізь, невеликі вушка, що ховалися за фарбованим, темно-синім волоссям, маленький носик, губи ніжно-рожевого кольору. За нею бігали натовпи хлопців, проте вона вдавала, що їх не помічає. Вів’єн навчалася добре, але не ідеально, незважаючи на те, що могла бути відмінницею. Фрост пояснює свій вибір однією і тією ж фразою: “не хочу, щоб мене вважали заучкою”. І трохи помовчавши, завжди додає: “та й взагалі, нудно ж, коли все робиш ідеально. А так люди не знають чого від тебе чекати і це створює якусь загадковість”. Фрост була старша за мене майже на рік, чого не скажеш про Джейсона. Ві, до речі, нас і познайомила. Воно пройшло не дуже гладко, але згодом стосунки налагодилися. Картер навчався в школі протягом майже двох років і молодший за мене на три місяці. Вів’єн ж, навчається чотири роки і зараз їй вісімнадцять. Незважаючи на різницю на рік, Ви ніколи не вважала мене малоліткою і тим більше — не висміювала.
— Тут недалеко до узлісся, — тихо заговорив Джейсон, як тільки ми вийшли з печери і зупинилися.
— Навіщо нам узлі… — я запнулася. Усвідомлення не змусило довго чекати.
— Ми інакше звідси не виберемося. Точніше, може і виберемося, але так безпечніше. Ти ж змож…
— Можу я, — різко перебила і зазирнула у карі очі, повертаючись до нього всім корпусом.
Джейс кивнув, і ми зірвалися з місця практично одночасно. Мене все ще каламутило, тому швидко бігти я не могла.
Ми мчали повз стовбури чорних дерев майже в сліпу. Ніч була темною та хмарною. Джейсон знову запалив у своїй руці невеликий вогник, намагаючись нічого не підпалити навколо. А я все вдивлялася в хащі і постійно оберталася. Щось мене насторожувало і ніяк не давало спокою.
Через кілька хвилин я почала відчувати страшну втому і проблеми з диханням.
— Джейсоне… довго ще? — ледве видавила з себе, зменшуючи темп.
— Ми вже на місці… — із задишкою промовив хлопець і різко зупинився.
Я в нього мало не врізалася. Зупинилася, абияк привела своє дихання в норму і озирнулася. Ми вибігли на узлісся. Було достатньо місця для того, щоб злетіти.
— Що це з тобою? — спитав він, підійшовши до мене.
— Не знаю, — зізналася я, сівши прямо на землю.
— Чорт! — Вилаявся він. — Це погано, — сказав, присівши навпочіпки біля мене.
— Та годі тобі, я зможу злетіти. Скільки разів уже так робила, — більше себе, ніж його переконувала.
Він недовірливо косився на мене. Це звучало зовсім не переконливо.
— Слухай, моя фізична сила в порядку. Зрозуміло? Нам же не за триста кілометрів звідси летіти до Академії!
Джейсон помовчав з хвилину, безпристрасно дивлячись на мене. Я намагалася прочитати його погляд, але у мене погано виходило. Його очі не виражали жодних почуттів та емоцій.
Несподівано він підвівся з місця і “загарчав”, недоволено дивлячись на мене.
— Ти все одно мене не послухаєш, — процідив крізь зуби.
— Ось, саме так, — підтвердила я, повільно вставши за ним з переможною усмішкою на обличчі.
— Тут недалеко, — важно зітхнув. — Не знаю, може хвилин з десять.
Він відкрив рота, щоб ще щось сказати, але нічого так і не прозвучало. Я бачила, як він казився. Одне з моїх умінь, які я роблю найкраще — виводити людей із себе. Найчастіше ця звичка призводила не до найкращих наслідків, але чомусь це мене не зупиняло. Вів’єн казала, що рано чи пізно це обернеться проти мене.
Мої думки перервав сильний поток вітру. Я почула шарудіння з боку стежки, якою ми йшли хвилину тому і різко обернулася на звук, уважно вдивляючись у темряву.
Ми з Джейсоном зустрілися поглядами. Нам не потрібні були слова, щоб зрозуміти одне одного. Рванувши з місця, помчали вздовж узлісся. Вітер нещадно дмухав у обличчя. Я зовсім забула про свій поганий стан, адже зараз на кону явно було щось важливіше за це. Шум позаду дав зрозуміти, що за нами хтось женеться.
— Кетрін! Давай! Останній ривок!
— А що коли нас зб’ють? — у відповідь прокричала я, жадібно ловлячи ротом повітря.
Замість відповіді Картер розправив свої великі крила, що блиснули в нічному світлі зірок і, відштовхнувшись від холодної землі, злетів у небо. Я завжди захоплювалася візерунками на його крилах. Це було щось хитромудре, срібне і не дуже велике, але помітне, завдяки своєму кольору. Візерунки знаходилися у верхній частині кожного крила, трохи відступаючи від краю. Самі ж крила у більшості Феніксів були чорними, але у кожного орнаменти різні: за розміром, кольором, картинкою, місцем, на якому вони знаходилися. Зрозуміти, що ти надлюдина неможливо з народження, тому що вони прорізаються досить пізно. У середньому, з семи до чотирнадцяти років, проте буває пізніше. На спині, з якої, власне, крила виростають, коли ти того захочеш, є дві великі мітки, проведені паралельно з двох боків від хребта, починаючи від верхньої та доходячи до нижньої частини лопаток. Вони виглядають як шрами, але не такі великі, щоб їх можна було помітити з далекої відстані. Їх не видно під одягом, адже вони майже не мають рельєфу.
Побачивши таку рішучість, я все ж таки вирішила перейти до дій і повторила за другом. Навіть якщо мені зітруть пам’ять, ніколи не забуду це відчуття: неприємне поколювання, яке свідчить про те, що частина тебе, захована від сторонніх очей, ось-ось вирветься назовні і ти зможеш вдихнути свободу на повні груди. Не проходить і п’яти секунд, як я відчуваю за спиною звичну тяжкість і злітаю.
Було складно тримати рівновагу: мене хитало від сильних поривів вітру. Джейсон, обернувшись на мене, затримався на одному місці, то піднімаючись вгору, то опускаючись від сильних помахів крилами. Якось я підлетіла до нього. На короткий час я забула про свою втому та біль, що дозволило мені тримати себе в повітрі. Розсікаючи повітря, ми з Джейсоном злетіли в небо, якнайшвидше набираючи висоту.
Сконцентрувавшись лише на польоті, я дивилася в далечінь і думала, як би не зомліти. На свого супутника я не звертала жодної уваги. Тільки відчула, що він огорнув нас обох щитом, зітканим із частинок своєї стихії. Це означало, що він підлетів до мене на досить близьку відстань, щоб щит міг захистити й мене, якщо що.
Не знаю як і коли ми дісталися. Пам’ятаю лише холодну мармурову підлогу, яка здавалася мені єдиним порятунком через свою прохолоду, приглушені крики Джейсона, що просять про допомогу, зібраний навколо нас галасливий натовп і копицю темно-синього волосся, миготівшого у мене перед очима. Після цього мою голову остаточно заповнила чорна пелена
0 Коментарів