Глава 1

Розплющую очі. Білосніжна стеля врізається в сонні зіниці. Прохолодне літнє повітря пробирається до мого тіла. Через відчинене вікно відчувається запах закінчення канікул.
Я скидую ковдру із себе, але продовжую лежати на м‘яких подушках. Відчуваю, як знову провалююся у сон.
Остаточно я прокидаюся через годину-другу, нещадне сонце світить прямо в обличчя. Ховаю його в подушках. Стук у двері.
-Ліма, ти прокинулася? Я чекаю на тебе внизу, – мама не заходить до кімнати, не перевіряє, чи я справді прокинулася. Вона робить це кожного разу, напевно, відчуває, коли я виринаю зі сну.
Босоніж ступаю на холодну підлогу і швидко прямую до ванни. Тільки зараз помічаю, що моє біляве волосся стало ще світлішим, наслідки пекучого сонця, шкіра ледь покрилася засмагою. Нахиляюся ближче над раковиною, помічаю, що навіть брови вигоріли, проводжу по них пальцями. Так, справді. Душ, свіже дихання і можна показувати себе людям.
Із кухні вилітають смачні запахи смажених млинців та чогось приторно-солодкого. Нотки гіркоти долітають до носу: друга чашка кави для мами. Для першої запізно.
– Доброго ранку, – я цілую її у щоку, поки вона розмовляє по телефону. Мама усміхається мені у відповідь, показує на стіл: сніданок готовий. Я сідаю на високий стілець. Хоча зараз він мені таким не здається, коли я була меншою, завжди було важко на нього забиратися. Витрачала на це багато дитячих зусиль.
Поливаю млинці полуничним джемом та зразу тягну до рота, поки він не розтікся. Заплющую очі від насолоди. Це прекрасно. Такі сніданки мої улюблені та особливі. Напевно, буде якась важлива розмова. Я з нетерпінням чекаю, поки жінка в домашньому лляному костюмі завершить розмову та зверне свою увагу на єдину доньку.
-Ліма, – ця інтонація, – маю до тебе розмову, – а я що казала?
Мама сідає напроти та уважно мене роздивляється. Невже я десь провинилася? Справа в мені? Я прокручую у голові події минувших днів, але нічого не пригадую. Хоча, як я була на пляжі з Ліззі та Ореном, то майже втопилася, та навряд чи мама знає про це. Було й було.
– Що сталося? – я нервово стискую виделку, їсти мені вже не хочеться.
– Я знаю, що ти вступила до коледжу. І я тобою дуже пишаюся. Але я повинна їхати на півроку до іншого міста у відрядження, – мама переводить подих, уважно спостерігає за мною, – тому ти або залишаєшся весь цей час в коледжі, відповідно і далі продовжуєш навчання, або їдеш зі мною. Я не хочу тебе примушувати, кидати студентське життя, яке так і не розпочалося, а вступати до іншого коледжу вже запізно, – мама відводить очі від мого обличчя та дивиться на свої руки, що зчіплені в замок.
Крапля джему падає мені на ногу, я кидаю виделку на стіл.
– І ти вирішила сказати мені про це тільки зараз? – так, я зла. Я могла своє життя спланувати зовсім по-іншому. Я мала б змогу просто залишитися вдома. Півроку! Без нагляду! Звичайно, я б сумувала за мамою. Та думаю, ми би зустрічалися, але не так часто.
– Ліма, – нотки жалю відчуваються в голосі, – я взнала про це декілька днів тому, вже нічого не можна змінити.
– Коли ти їдеш і куди? – я схрещую руки на грудях, примружую очі, чекаючи відповіді.
– Через два дні, – мені здається, чи мама почувається винною? Можливо, я занадто гостро відреагувала? Але все могло бути не так! І ця думка тепер не дає мені спокою.
Схиляюся над столом, долоні простягую подалі від тарілки з неймовірними млинцями, хоча після останньої новини, вони виглядають прісними.
Ми немов помінялися з матір‘ю ролями. Я виглядаю суворим старшим, а жінка – дівчиною-підлітком.
– Хто мені допоможе з переїздом до коледжу? – я прийняла рішення. Чому я не обговорює це з мамою? Тому що нас об‘єднує тільки дах над головою та рідкісні розмови, щоб вивернути підноготну. У кожної із нас своє життя. То чому я маю її стримувати чи переконувати? Так само і вона мене.
– Я повернуся і тебе відвезу, – тихо промовляє жінка.
Я тільки киваю головою на її слова та прямую до своєї кімнати. Ранок видався чудовим, нічого додати.
Моя мама, Грін Лівест, кар‘єристка. В першу чергу: вона та її робота, далі всі інші. Напевно, це одна з причин їх розлучення з татом. З останнім ми бачимося рідко, але часто зідзвонюємося.
Моє дитинство – це щасливі спогади, коли був тато, відвідування конференцій, на яких виступала мама. Мені було 7 років, коли я вперше потрапила на таку. Добре, що там був хлопчик, ще один син кар‘єристики. Їжа та напої валялися на підлозі, коліна у мене були роздерті. Невагома усмішка з‘являється на моєму обличчі, коли я це згадую. Не знаю, як нам вдалося наробити стільки шкоди, але нам було весело! Так, недостатній аргумент. Коли ти дитина для тебе будь-яка дія – це гра.
До речі, мама мене рідко сварила. У мене не було цілі зробити їй щось наперекір, мені багато що дозволялося. Грін рідко підвищувала голос, у неї спокійна та сувора аура. Не хотілося дізнаватися, що насправді сховано у цій жінці. Рано чи пізно у всіх накипає, правда ж?

Падаю спиною на незастелене ліжко, яке зустрічає мене холодною ковдрою та м‘якими подушками. Заплющую очі. Мені ще багато чого потрібно підготувати для переїзду у коледж. Одежа, канцелярські прибори, фотографії, книги, ще… Так, потрібно скласти список. Ця інформація не залишиться у моїй голові надовго.
Через півгодини список на два аркуша паперу готовий. Хоча я думала, він буде набагато менший. Мене жахає думка, що кімната у гуртожитку не буде відповідати моїм стандартам. Я звикла до великого простору, великих вікон, до свого величезного столу, який поміщає на собі диски, мій одяг, ноутбук, настільну лампу, безліч записників та маленьких паперових листів. На них я пишу важливі справи. От наприклад, зробити маску для волосся, перебрати шафу, купити новий фен. Це дурниці, скажете ви? Ні, скажу я! Тому що з таких дрібних справ складається наше життя. А це ж нереально помістити все в своїй маленькій черепній коробці.
Я купила собі багато красивих блокнотів. Тягну коробку із гардеробу і рівно складаю все туди. Сподіваюся, вийде компактно.
У список увійшли книги, які я ще не читала. Їх більше десяти, але візьму лише п‘ять. Можливо, там не буде зайвої полиці. Знову мене охоплює неприємне відчуття, що я залишуся без своєї кімнати.
Саме найважче це одяг, але з ним розберуся потім.
Беру зі столу ноутбук та сідаю у крісло напроти вікна.
«Привіт. Ти знав, що мама їде у відрядження?» – відправляю татові повідомлення. А раптом я дізналася все останньої? Буде неприємно.
Відповідь приходить через декілька секунд: «Привіт. Ні, а коли вона їде? Тобі потрібна допомога із переїздом до коледжу?»
«Через два дні. Мама мені допоможе, вона ще повернеться».
«Якщо вам щось потрібно, одразу дзвоніть. Мені час йти, люблю тебе».
«І я тебе».
Тато теж нічого не знав, від цього стає краще, але не настільки, аби легко сприйняти всю ситуацію.
Можливо, я згаряча вирішила їхати до коледжу? Цілий рік у мене є в запасі, щоб відпочити від підручників, лекцій та семінарів. Пам‘ятаю, як навесні я наполегливо готувалася до вступних іспитів, а зараз готова перекреслити всі старання? Ні, перша думка завжди є правильною.
Я розкидаю фотографії по підлозі, це всі мої спогади. Від самого народження до теперішнього часу. Мені хочеться взяти частинку теплих фото та розвішати у кімнаті гуртожитка.
Моє шістнадцятиріччя, перша поїздка на море, знайомство з Ліззі. Боже, нам тут років дванадцять. У вас також фотократки викликають неймовірну ностальгію? Я піднімаюся, не хочу більше дивитися, сльози течуть по моїх щоках, і я ніяк не можу їх зупинити.
Беру телефон та навушники, виходжу з будинку. На мене тиснуть спогади та переживання.