Delirium (марення)

Відносини: Дабі (Тодорокі Тоя) & Тодорокі Шото

***

Дабі ненавидів дощ з багатьох причин. Через це свербіли його шрами, боліли суглоби, одяг чіплявся за скоби, а всі звуки потенційної небезпеки заглушались. О, і це ще не згадуючи, що через зливу його довбана дорога вогнестійка фарба змилася б з голови, залишивши біловолосого Тодорокі-блять-Тою замість чорноволосого Дабі.

— Ну що за лайно. — Гаркнув він в пустоту складу. Він запалив цигарку пальцем і спостерігав, як вітер хилить дощ то в один бік, то в інший. На Мусутафу чекає пекельний тайфун, якщо злива не припиниться.

Цього дня він позбавлявся деяких важливих доказів на базі Ліги, в кримінальній частині міста. І йому, на відміну від мирних жителів, по дорозі додому довелося уникати героїв, які допомагали заблукавшим або розчищали злочинні притулки. Він вважає трохи лицемірним заарештовувати лиходіїв, коли вони просто йдуть вулицею, замість того, щоб спіймати їх під час реального злочину. Але байдуже. Допоки не спіймали його самого, Дабі це не турбує. Зайві турботи не наблизять його до мети.

Серед шуму дощу він почув звуки бійки. Йому слід було б розвернутись і піти в протилежному напрямку, але бій проходив прямо на його шляху, в будинку з навісами, які захищатимуть його від головного ворога — зливи. Чим ближче він підходить, тим чіткішим стає нахабний голос.

— Невже ти думав, що зможеш перемогти мене ось так? Ох, бідний маленький герой, ти такий жалюгідний зараз. Що це? Застуда, грип? Яку хворобу тобі приніс цей дощ? — пролунав жіночий сміх.

Гнів бушував в його грудях. Огидні, самонадіяні герої. Вони серйозно думають, що зможуть когось врятувати, якщо самі про себе подбати неспроможні? Вони виконують половину роботи лиходія ще до початку бою. Як героїчно. Егоїстичні, лицемірні, ні на що не здатні підробки. Як Індевор, що наказує іншим битися попри хвороби. Хоча сам чоловік краще помре, ніж підхопить нежить.

До смерті Тої, йому часто доводилося терпіти жорстокі тренування, навіть із застудою та лихоманкою. Страх, що він відчував в такі дні, може зрівнятися лише з кількома іншими спогадами. Як, наприклад те, що Індевор не засвоїв урок з першого разу та змусив проходити через все це його крихітного брата.

Дабі похитав головою, щоб прояснити думки. Немає сенсу згадувати минуле, що залишило його позаду. Зараз він міг би кинутися в бійку, знищивши самовпевненого мудака та дратівливу лиходійку. Або слід просто почекати, і добити їх.

— Боже, у тебе все дійсно погано, герою. Продовжуй намагатися використовувати свою примху, і лихоманка розплавить твій мозок. — Від стін коридору відбивалося хіхікання. — За цим буде так весело спостерігати~ — У відповідь пролунав чоловічий голос, але Дабі не зміг розібрати слова. — Ну, розумієш, моя примха експоненціально збільшує чиюсь слабкість. Тільки одна слабкість, але кожного разу, коли я торкаюсь тебе, вона подвоюється. Ти вийшов під дощ з непомітним нежитем, а я торкнулась тебе тричі. Думаю, ще два дотики, і в тебе почнеться тяжка форма пневмонії. Згинеш тут один на морозі. Хіба це не смішно? Те, як герої завжди помирають на самоті?

Дабі визирнув за кут і побачив, як лиходійка присіла перед героєм. Вона виглядала трохи молодшою за самого Дабі й мала болотно-зелене волосся, зібране у мокрий хвіст. Але його увага була зосереджена не на ній. Ні, це герой, якого вона так хотіла вбити. Він був не просто випадковим героєм. Це був його молодший брат. Шото лежав біля ніг лиходійки, хрипів і важко дихав, борючись з жахливою пневмонією. Швидше за все, не тому, що він був бездумний і самонадіяний, а тому, що його виштовхнули під дощ і він був змушений піти в патруль.

Незалежно від його почуттів щодо своєї колишньої сім’ї (вони вже давно не були сім’єю), він мав теплі почуття до цієї дитини. І під теплими почуттями Дабі має на увазі, що тільки він має право його вбити. Прямо на очах у довбаного Індевора. Жодних інших почуттів до цієї дитини він мати не міг.

— Гей, хвороблива. Наближається зачистка, залиш цього мені.

Лиходійка підняла голову, щоб подивитись на нього. Судячи з раптового страху в очах, вона точно знала, хто він. — Але я зробила всю роботу. Ще дві секунди, і я закінчу. — Скиглила вона.

— Слухай. Або біжи звідси, або я вас обох піджарю. Зрозуміло? — На кінчиках його пальців танцювали блакитні іскри. Дівчина розчаровано загарчала і спробувала простягнути руку, аби використати свою примху на його молодшому братові, в останній, можливо смертельний, раз. Цей крок приніс їй обпалене плече. Лиходійка швидко втекла з криком та ненависним поглядом.

Йому знадобилося три кроки, перш ніж він навис над братом, через якого батько називав його «програною грою». — Ну подивіться, хто у нас тут. — На його обличчі з’явилась маніакальна усмішка, що смикала скоби. — Ти впізнаєш мене?

Очі Шото затремтіли, йому знадобилося кілька секунд, щоб розгледіти фігуру Дабі. Зіниці бути розширені, а єдиним кольором на блідому, спітнілому обличчі були шрам і кілька червоно-білих пасом. Його дихання збивалося, коли губи ворушилися, щоб сказати: — Тоя? Врятував… мене… — Кожне, тяжко вимовлене, слово ніби вдаряло його ножем у груди.

— Ні. Це не- Я не ряту- Наскільки сильно ти блять не в собі. — Його посмішка зникла. Йому хотілось тікати. Як він завжди робив, коли стикався з проблемами. Але перш ніж він встиг піти, Шото почав кашляти, так сильно, ніби намагався вихаркати легені. Це, чесно кажучи, налякало його настільки, що кінчики пальців похолонули. Малюк Шото ніколи не хворів. Тільки у той раз…

— Допоможи. Ніі-сан. Будь ласка. — Сльози утворилися в куточках його очей, і швидко полились на землю. Дабі впав на коліна. Тремтячою рукою він відкинув своє волосся. — Боляче, ніі-сан.

— Добре. Гаразд. Я знаю, що це боляче. Я не можу- Я не знаю, що робити. — І цього разу це була правда. Він не міг нікому подзвонити чи відвезти його до лікарні. Він був самотній, навіть самотнішим за Шото. Жодна допомога не прийде заради такого, як він. Порив пари вдарив його у зап’ястя, коли він несвідомо провів пальцями по чолу свого брата. — Припини використовувати свою примху, Шото. Ти робиш ще гірше.

— Мені холодно. — Дабі ледь почув жалібне скиглення.

— Ні, не холодно. Лихоманка змушує тебе так почуватись. Послухай мене, ти не можеш використовувати свою примху. Вимкни її, хлопче.

— Не можу. — Сильне тремтіння майже відштовхнуло руку Дабі.

— Так, можеш. Ти розумна дитина, у твоїй школі мали навчити як її вимикати, тож зроби це.

У відповідь він почув пронизливе ридання і завмер: — Тоя-ніі. Мені холодно. Я не можу вимкнути її.

Якщо й існує щось, що Дабі ненавидить більше за самого Індевора, так це відчуття безпомічності, яке скручує живіт, від якого хочеться блювати. — Ти мені довіряєш, Шото? — І, чорт забирай, це найдурніша річ, яку він міг сказати. Звичайно, Шото йому не довіряв. Він був жахливим братом-мудаком, який здійснив майже вдале самогубство, потім десять років прикидався мертвим, і врешті-решт став лиходієм. Ніхто при здоровому глузді не стане довіряти йому!

— Так. — М’які, такі лагідні очі знову зустрілися з його, коли в Шото почалась ще одна хвиля потворного кашлю. — Завжди. Буду довіряти.

Якийсь слабкий звук вирвався з його горла. Щось, що, як він думав, померло в ньому багато років тому. Тоя припускає, що якби він міг, то зараз би плакав. Він потягнув Шото собі на коліна та обережно обійняв, як робив це мільйони разів, коли батько бив його до втрати свідомості, і лише одного разу, коли його обпекла їхня мати. Він поклав голову брата на плече, а руки переклав на свою шию. Він піднявся, не звертаючи уваги на різкий біль від скоб. — Я зігрію тебе. Обіцяю. Тому вимкни примху. Я віднесу тебе до лікарні.

— Добре. — Він відчував тихий видих на своїй шрамованій шкірі.

Якщо Дабі хоче вчасно доставити його в безпечне місце, треба йти прямо зараз. Для героїв є невеличка громадська лікарня через чотири квартали, але там повно людей, які вмить заарештують його. Доведеться йти до більшої лікарні за містом і пробратися чорним ходом. Він не може ризикувати своєю головною метою (своєю єдиною метою) заради якогось учня-героя. Навіть заради цього.

Він виніс Шото через вестибюль та збирався піти своїм звичайним маршрутом, обходячи геройські та поліцейські дільниці. Дабі сподівається, що зможе безпечно пройти повз лікарню, залишивши там дитину.

— Нам доведеться вийти під дощ, буде холодно, але не вмикай примху. Я зігрію тебе, обіцяю. — Шото пробурмотів щось. Він сприйняв це за згоду і вийшов під зливу.

Використання своєї примхи з низькою інтенсивністю, щоб вогонь не розпалився, дуже виснажувало його. Очевидно, він сам зігрівався холодними ночами, але Шото тремтів, наче в хуртовину, а Дабі ніколи не був рятівником. Він був неохайною сумішшю інстинктів самозбереження і сильної тяги до насильства. Перші з’явились самі по собі після його смерті, а друге він розвинув заради свого батька, а потім проти свого батька. Свого героя. Свого ворога.

Коли вони зайшли під наступний навіс, Шото смикнувся в його руках. Підступила чергова хвиля кашлю. Хлопчик би впав на землю, якби Дабі різко не присів. Розірвані скоби були того варті, оскільки кашель швидко перетворився на нестерпне блювання. Це не найгірше, що траплялося з його пальтом чи черевиками, але все одно неприємно. Він потирав спину Шото, коли з нього виходила шлункова кислота, і несвідомо почав проговорювати: — Все гаразд, сонечко. Просто випусти це.

Шото обвис на його руках, з губ лились жовч, соплі та вибачення. Він вибачався знову і знову, навіть коли його горло пересохло, а голос охрип.

— Нічого. Моє пальто пережило і не таке, сонечко, повір мені.

— Ні, вибач. Я не повинен був народитися. Я-я вбив тебе-

— Досить. — Тоя міцніше притиснув брата до себе, щоб обійняти як слід. — Ти нічого не зробив. Тут немає твоєї провини.

— Звісно я винен. Мати-

— Ні. Ти не можеш звинувачувати себе. Винен Індевор і тільки Індевор. Це він завдав їй стільки болю. — Його горло стискається. Він відчуває ще більше емоцій, ніж тоді, коли востаннє бачив цього дурного хлопця. Дабі знадобилось кілька годин, щоб вгамувати гнів і жаль після фіаско в тренувальному таборі. Але зараз не до цього. Він не може зупинятись, потрібно йти далі. Тремтіння й хрипи Шото тільки посилювались на морозі.

Було важче тримати молодшого брата ось так, грудьми до грудей, проте зараз він міг відчувати його дихання поки вони йшли. Скоби Дабі боляче натягувались, але він не звертав на це уваги, знову виходячи під дощ. Шото слабко заскиглив, коли холодний водоспад накрив їх. Тепер примха Тої ефективна тільки в місцях, де вони торкались один одного. Чорт, він занадто слабкий. Завжди був занадто слабкий.

— Мені шкода, хлопче. Ми скоро прибудемо. — Це була брехня. Тобто, йому шкода. Але до лікарні, в яку вони прямували, було ще кілька кілометрів… Треба встигнути. Вони зобов’язані встигнути.

Тої довелося сповільнитись, коли вони наблизились до геройського штабу. Кожного разу, коли йому доводилось ухилятись від патрульних, у нього стискались груди. Він відчував, що Шото все гірше з кожним тремтінням, кожним жалібним видихом. Якби він тільки міг рухатись швидше, все було б добре. Але він не міг. Шото обм’як у нього на руках, а дощ все посилювався, героїв траплялось все більше.

— Смерть це боляче. — Хрипкий шепіт було майже не чутно під зливою.

— Що?

— Помирати боляче.

Крижаний страх охопив його тіло. — Ти не помреш, Шото.

— Тому ти тут. Щоб провести мене… Ти обіцяв. — Кожне слово давалось тяжко, і, навіть так, залишалось лише непомітним шепотом біля його шиї.

— Я відвезу тебе до лікарні, сонечко. З тобою все буде добре. — Його голос жалібно надривався. — Ти не помреш. Я цього не допущу. Гаразд? — Шото не відповів, лише сильніше занурився в обійми брата, нарешті втрачаючи свідомість. Чотири скоби розірвалося на одній руці, і ще дві на іншій, коли Дабі довелось пристосовуватись до ще більшої ваги.

У нього немає вибору. Шото не добереться до дальньої лікарні, треба йти в геройський штаб. Його мета, Ліга, Індевор. До біса все.

І хоч серце шалено билось в грудях, він не панікував. Просто крок за кроком, як завжди. Крок перший: дібратись до лікарні так, щоб вас не спіймали. Він щойно проминув один піст, і зараз перебуває на протилежному боці вулиці від евакуаційного патруля. Йому знадобилось лише один раз сховатись за сміттєвим баком, коли підпільний герой, який виглядав дещо знайомо, пробіг повз них.

Будівля з’явилась в його полі зору, і ось крок другий. Зайти в лікарню. Зчитувач ключ-карт було легко пробити палаючою долонею, хоча це призводить до ще двох вирваних скоб. Відчуття, що він просто розвалиться на частки, доки встигне покласти Шото в ліжко.

Крок третій: знайти кімнату та зняти мокрий одяг. Бічні двері, через які вони увійшли, вели безпосередньо до кімнати відпочинку. Тоя взяв кілька рушників і медичних роб, які, здавалося, підійдуть. Їм справді пощастило, що вони не потрапили вщерть заповнену пацієнтами та евакуйованими частину лікарні. Тоя завів їх в першу кімнату, яку зміг знайти, просто сподіваючись, що там буде необхідне обладнання.

Він обережно посадив Шото на стілець, щоб Тоя міг зняти з нього мокрий геройський костюм. Слава Богу, що дитина додумалась одягти вільний комбінезон, інакше зараз він втратив би ще кілька скоб. Швидко пройтись вкраденим рушником, і ось, дитина була в сухому одязі, укладена в ліжко для тривалого догляду.

Настав час пригадати знання, якими він не користувався майже дев’ять років. Він озирнувся навколо, аби знайти все, що йому знадобиться для крапельниці. Зняти пакет, заповнити трубки, підготувати катетер малого діаметра. Займатись цим знову, ніби їзда на велосипеді. Він відчував, що впав у транс. Поставити катетер, вийняти голку, кинути її в контейнер для гострих предметів, заклеїти роботу пластиром, знайти потрібні антибіотики та НПЗЗ. Він ввів їх прямо в трубку, сподіваючись, що Шото зможе все прийняти. Також не завадила б киснева маска, але це може почекати, доки він знайде момент щоб перевести подих. Медичний жаргон був йому близько знайомий, оскільки він часто крав необхідні ліки. Перша ін’єкція від гарячки, щоб Шото не подумав використовувати свою примху, коли прокинеться.

Кров завмерла, Дабі раптово відчув кожну краплю крижаної дощової води на його шкірі. Сильний стукіт зубів майже заглушив клацання зарядженого пістолета. Майже. Його голова піднялась, лише щоб побачити детектива детектор-брехні та Гумку.

Блять.

Він проїбався.

Тупий Дабі, який відволікся на почуття, який має лайнову пам’ять і ще лайновіший зір. Звичайно, Гумкоголовий, довбаний вчитель Шото, який не раз бився з Лігою, знайшов їх. В кімнаті різко похололо. Він не зможе втекти.

— Лиходій Дабі, ти заарештований. Опусти голку та відійди. — Детектив залишався на місці, але від цього не був менш лякаючим.

— Я дуже хотів би підкоритися, детективе. — Чоловік здивовано сіпнувся, напевно, тому що розумів правдивість цих слів. — Але тут антибіотики, які необхідні дитині. Ви можете вистрелити, але це мене не зупинить. — Він натиснув на шприц, трохи тремтячим, пальцем. На щастя, Шото отримав повну дозу до того, як його рука була відірвана від хлопця Гумкоголовим.

— Не пам’ятаю, щоб ми про щось домовлялись. — Прошипів герой. — Цукаучі.

— Тоді домовимось зараз, і я вам все розповім. Мої умови досить прості. Я хочу зняти цей мокрий одяг, я хочу, щоб хтось із вас пішов і попросив у однієї з медсестер кисневу маску та балон, маленького одноразового буде достатньо, скажіть їм, що це для швидкопрогресуючої пневмонії, спричиненої примхою, і я хочу бути тут, коли дитина прокинеться. А, і медичний степлер, якщо можна… і також не кажіть Індевору про дитину чи мене, якщо не хочете, щоб ця лікарня згоріла.

— Ти нам погрожуєш?

— Ні. Не я першим розпалю полум’я, можу вам обіцяти.

— Правда. — Заговорив детектив і сховав пістолет у кобуру. — Дай слово, що не завдаш нікому шкоди в лікарні чи під час затримання поліцією, і ми виконаємо твої умови.

— Я нікому навмисно не завдам шкоди, якщо тільки не прийде Індевор, щоб убити мене, тоді я буду захищатись. Я б краще помер від руки Гумки, коли це все закінчиться.

— Правда… Я піду попрошу у медсестри маску і медичний степлер?

Тоя та Гумкоголовий кивнули йому. Коли його руку відпустили, він надів ковпачок на голку, та викинув шприц. — Подай мені сухий одяг та рушник? — На диво, Гумка передав їх, але не відводив від нього погляду ні на секунду.

Гаряча вода з раковини приємно відчувалась на холодній шкірі. Минув деякий час, відколи у Тої був доступ до гарячої води, зазвичай він сам себе зігріває. Він сполоснув голову, вимиваючи сухі залишки фарби, і потім висушив її, ігноруючи героя. Після чого Дабі зняв пальто і сорочку, оголяючи більшість своїх шрамів. Йому довелося бути обережним з пухнастим рушником, щоб ворсинки не зачіпали скоби чи шви. Далі він почав видаляти скоби, що розірвалися, поки він тягнув сюди важку дупу Шото.

— Чи часто потрібно міняти скоби?

Тоя промимрив, почувши героя. — Ні, зазвичай я не напружуюсь фізично настільки, щоб вони вискочили. Але їх обов’язково треба міняти кожні шість місяців.

— Навіщо заходити так далеко заради учня-героя та сина людини, яку ти ненавидиш?

— Ти отримаєш відповідь пізніше.

Перш ніж герой встиг заперечити, повернувся детектив з потрібними речами. Тоя подякував йому, на здивування обох чоловіків. Це було трохи образливо. Дабі може і лиходій, але-… насправді ні, він відомий своєю грубістю, тому, можливо, це не повинно бути образливо. Тоя це людина, що має бездоганні манери, але використовує їх не часто. Ще один маленький прояв його бунтівництва. Він відкинув цю думку і почав встановлення балона в машину, що контролюватиме рівень газу й оксигену в крові Шото.

— Звідки ти знаєш, як усе це робити? — запитав детектив.

Тоя нахмурився, коли зрозумів що «все» включає в себе його минуле. — Я був особистим учнем Хакасе-сенсея, поки навчався в Шикецу. Менше року, але, вірте чи ні, я був дуже… відданим учнем. — По ньому пройшлось кілька здивованих поглядів, коли детектив підтвердив його слова. Він підготував дезінфекційний засіб для скоб, після того, як закінчив доглядати за Шото.

— Чому…

— Мені не дозволили поступати на геройський курс, і я вирішив, що бойовий медик — найкраща альтернатива. — Раптом його осяяла думка. — Зачекайте, а як ви думали, я ще не помер від інфекцій з усіма своїми травмами?

— Ми- е-е… ми не були впевнені?

— Отже, ви навіть не задумувались. — Він пирхнув. Звичайно, їм не було справи до його жахливого фізичного стану. Не знадобилось багато часу, щоб замінити всі скоби та нанести мазь. Коли він повернувся, Цукаучі виглядав трохи блідим. Дабі натяг на себе позичену сорочку перед тим, як перевдягнути штани. Шрами на його ногах були не такими серйозними, і не потребували скоб, але все одно, видовище неприємне. Він впав на одне зі сидінь у ліжка Шото й жестом показав на стільці біля протилежної стіни. — Сідайте, і можемо починати.

З легким бурчанням від героя, вони виконали прохання. На столик було покладено диктофон. — Детектив Цукаучі та герой Гумкоголовий, допит лиходія Дабі. Перше питання-

— А, ні. Ми домовлялися. Я буду розповідати, а ви, будь ласка, притримайте запитання до кінця. Якщо тільки вони не суперважливі. — Перервав Дабі, з усмішкою. Він не дозволить комусь іншому вкрасти його шоу.

— Нам начхати на твою трагічну передісторію. — Прохрипів Гумка.

— Я це дуже добре розумію. Але мені важливо, щоб ви знали все. Не думаю, що це якось допоможе мені, але можливо допоможе комусь іншому. Якщо чутки про вас правдиві. — Тоя глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїти нерви, і почав.

— Мій батько… — і, ох, як він ненавидів це слово, — дуже могутня людина. Він звик завжди отримувати те, що хоче. Однак у нього з’явилась перешкода, яку він ніколи не зміг би подолати. Темна пляма в його житті, яка руйнувала все, над чим він коли-небудь працював. Тож у двадцять чотири роки він вирішив, що євгеніка — ось рішення його проблеми. Він купив мою матір і одружився з нею, коли їй було сімнадцять. Я народився через рік. Ви маєте розуміти, що моя мама — жертва. Він повністю ізолював її, вимагаючи, щоб вона кинула школу, а потім взагалі не виходила за межі будинку. Вона навіть не могла бачитись зі своєю сім’єю.

— Примхові шлюби незаконні.

— Дякую за новину, детективе. Вони не такі вже незаконні, як хотілося б думати, якщо у вас достатньо грошей аби приховати їх від чужих очей… — Тоя зітхнув. — Наступні двоє дітей народилися дуже скоро. Моя сестра молодша за мене на рік, а брат ще на два. Вагітність була тяжкою для матері, і з кожним разом ставало все гірше. Але не буду забігати вперед. Моя примха з’явилась рано, коли мені було три роки. Я спалив мамину улюблену спідницю. Здається, саме тоді вона почала відсторонюватись від мене. Але, ну, це привернуло увагу батька і він поклав на мене великі очікування. Тому, що я виглядав прямо як він, і у мене було його примха. Тож тренування розпочались одразу.

— Тренування? Для чого? Чому можна навчити трирічну дитину? — Попри намір дотримуватися нейтралітету, тепер Гумкоголовий виглядав напруженим.

— Тренування примхи та фізична підготовка. Щоб стати героєм, очевидно. — Обидва чоловіки смикнулися при цій заяві. — Один з моїм перших спогадів пов’язаних з цим, це як батько казав мені, що я належу до вищого світу. Що мені судилося стати його шедевром. Довгий час я вірив йому, хоча він ніколи навіть не хвалив мене. До біса, я не можу пригадати, щоб він хоч раз посміхнувся, тим паче мені… Проте я пам’ятаю щоденні тренування, які припинялись лише коли він бив мене об підлогу, доки я не починав блювати або поки не втрачав свідомість від виснаження.

Дабі зробив паузу, щоб вгамувати гнів. Що б він не робив, цього завжди було недостатньо, і він просто не може зрозуміти чому. У нього саморуйнівна примха, але не щоб не існувало героїв, які могли працювати з подібним. Якби його просто навчили контролювати вогонь, а не змушували розпалювати сильніше, можливо, все могло б закінчитись добре.

— Я завжди був в центрі його уваги, оскільки моя сестра успадкувала примху матері, а брат взагалі був безпримхливим. У мами було ще два викидні перед останньою і найгіршою вагітністю. Близнюки. Вона постійно перемикалась між істерикою та відчаєм, а я навіть не міг бути поруч, щоб якось допомогти. Вона більше не могла дивитись на мене… В найгірші дні вона кидала в мене речі, кричала, щоб я залишив її в спокої. Тому що їй здавалося, що я — це він. — Тоя був змушений зробити ще одну паузу, його голос болісно зривався. — Потім один із близнюків загинув. Був поглинутий в утробі. Їй стало настільки погано, що останні кілька місяців вона була вимушена пролежати в лікарні. Коли вона повернулась додому із нашим молодшим братом, ми всі знали, що саме на нього чекав батько. Ідеальний шедевр. Але замість того, щоб відштовхнути його, як вона зробила зі мною, мати дуже захищала малюка. Ми всі тільки й чекали, коли з’явиться його примха. Я хотів, щоб він також виявився безпримхливим… я завжди був егоїстом.

— Брехня.

Від м’якого, але рішучого слова детектива він відчув біль в очах. Тоя більше фізично не здатен плакати, але це не завадило краплям крові потекти по його шрамах, що було досить близько до сліз. — Гаразд, я хотів, щоб він був безпримхливим, тому що батько був єдиним, хто коли-небудь дивився на мене. Я так відчайдушно бажав залишатися його улюбленцем. Але також я не хотів, щоб він завдавав болю комусь іншому, особливо не моєму молодшому братові. Він ще був такий крихітний. — Дихання Тої збилося, коли він згадав малюка Шото. Часи, коли його руки були настільки маленькими, що він міг тримати лише один пальчик Тої. — Очевидно, моє бажання не здійснилось. Мати дуже намагалась приховати, що його примха проявилась, але це тривало не довго. Він був ідеальний, тож мене переселили з моєї кімнати в друге крило, до матері та інших «невдач». Тренування припинились, і вперше в житті мене віддали в державну школу. Я це ненавидів. Я ненавидів усіх учнів і вчителів, які намагалися зблизитись зі мною лише заради батька. Я благав його прийняти мене назад… Коли він відмовив, я почав тренуватись самостійно.

— Тоді то я- ми почали помічати, що моя примха завдає мені шкоди. Раніше ми думали, що це він залишав опіки під час тренувань. Але насправді просто я був слабкішим, ніж очікувалось. Навіть так, я намагався стати між ним, мамою та малюком. Я робив все, щоб привернути його увагу. Також я по-справжньому захопився медициною, оскільки щодня лікував свої та братові травми. Здається, десь тоді я помітив, що моє волосся побіліло. Мені було одинадцять, може дванадцять, коли я повністю посивів. Синдром Марії Антуанетти. Від стресу. Але я був не єдиним, хто ламався. У матері нарешті відбувся психічний зрив, і її довелося закрити в лікарні.

Він зупинився, щоб поглянути на Шото, який все ще мирно спав і виглядав так, ніби ніколи й не зазнавав насильства. Якби тільки не шрам. Тоя мав сильне бажання підняти руку та змахнути волосся зі сплячого обличчя, але стримався.

— Я поступив на геройський курс UA. Ледве встиг, але таки поступив. Батько зламав мені три ребра, коли дізнався. Сказав, що я намагаюсь зганьбити його. UA було зарезервовано для золотого малюка, який мав стати його наступником. Тож замість цього я пішов в Шикецу і деякий час все було непогано. Я не був на геройському курсі, тому батько не заперечував, допоки я не заважав тренуванням.

— Я зрозумів, що здатен створювати синє полум’я в школі, коли засиджувався допізна. У мене починались напади тривоги перед поверненням додому, тож я відтягував цей момент як міг. Але почуття провини за те, що я не рятував малюка врешті-решт перевершувало. Ось коли воно з’явилось, серед панічної атаки. Я тренувався з цим полум’ям близько місяця, щоб переконатися, що це можна показати батькові. Воно було спекотнішим, ніж усе, що мені вдавалося зробити до цього, і воно не обпікало мене, як інший вогонь. Воно здавалося прохолодним на моїй шкірі, ніби ось так насправді й повинна була працювати моя примха. Я був впевнений, що він пишатиметься мною! Я провів тиждень, благаючи його подивитись на що я тепер здатен. Він продовжував відмовляти, але я знав, що якби він побачив, він би знову полюбив мене. Тоді я був досить дурною дитиною. Попри це, я назначив йому час і місце, і змусив його пообіцяти прийти. Настав вирішальний день, і я чекав у парку Секота до- не можу точно згадати, до полудня чи полуночі. Тут до мого тупого мозку дійшло, що він не любить мене, ніколи не любив і ніколи не полюбить. Я розлютився і моє полум’я вийшло з-під контролю.

Дабі відкинувся на спинку стільця і подивився на стелю, ігноруючи здивовані та нажахані видихи детектива й героя. Йому не потрібен їхній жаль. Йому потрібно, щоб Індевор страждав.

— Цей довбур так ніколи й не навчив мене, як зупинити вогонь. Він просто підштовхував мене до краю, доки я не втрачав свідомість. Отже, це був єдиний, відомий мені, спосіб. Все, що я бачив — це яскраво синій, коли я кричав, благаючи про допомогу. Моя примха, як правило, залежить від моїх емоцій, тому, звичайно, моя паніка все лише погіршувала. Я прокинувся через кілька місяців у підпільній лікарні, що наймала людей для неетичних експериментів. Це лайно, — він показав на свої шрами та скоби, — було експериментальною спробою пересадки шкіри, за допомогою якоїсь примхи. Очевидно, ні чорта не вийшло. Я думав повернутися додому хоча б для того, щоб отримати нормальну медичну допомогу, але мене вважали зниклим безвісти. Довелося покопатися в новинах, щоб знайти своє ім’я. Я побачив лише одну статтю про те, що мій батько взяв вихідний через смерть у родині. У мене навіть не було належних похоронів. Отже, я залишився мертвим. Вирішив, що моя нова мета в житті — набратись сил, щоб убити свого батька та всіх, хто стане на моєму шляху.

— Тоді сенс здаватися зараз? — Гумкоголовий насупився.

Тої було не просто відповісти на це… — Я не здавався. Це був нещасний випадок. Я просто намагався захистити свою сім’ю.

Детектив і герой роззявили рота, намагаючись зрозуміти, що він мав на увазі. На жаль, саме в цей момент Шото тихо заскиглив за маскою. — Тоя-ніі. — Дабі кинувся, щоб схопити руку брата.

— Я тут, Шото. Ти в порядку. З тобою все добре, сонечко. Все в порядку. — заспокійливі слова злетали з його вуст, ігноруючи їх слухачів. Дабі підвівся, щоб відкинути волосся з чола, не відпускаючи холодної руки. Шото задихався, продовжуючи знову і знову вибачатись. — Гей, тсс, усе гаразд. Можеш відкрити очі для мене, сонечко?

Очі Шото затріпотіли перед тим, як відкритись і наповнитись сльозами. — Вибач.

— Не вибачайся. Я виглядаю так, ніби злюсь?

Шото похитав головою. — Ні, але я…

— Припини. Я не злюсь на тебе. Навіть якби злився, пам’ятаєш, що я завжди тобі казав?

Він тремтливо кивнув. — Я не зобов’язаний змушувати людей не робити мені боляче, це вони зобов’язані контролювати свої дії. — Проговорив він, як в дитинстві. — Але все одно, тебе спіймають через мене. Я буду винен в тому, що він тебе знайде, що він тебе вб’є.

— Я не дозволю цьому статися. — Шото мало не підскочив з ліжка, почувши голос свого вчителя. Дабі кинув на чоловіка свій найогидніший погляд, тримаючи тремтяче тіло брата.

— Ти не можеш обіцяти йому цього. Індевору вдавалося поховати будь-яку негативну інформацію, яка спливала в пресі. Не кажучи все про його насильство над власними жінкою й дітьми. Чому ти думаєш, що зміг би втримати нашого батька від вбивства мене? — посміхнувся Дабі.

Гумка зітхнув. — Це, безумовно, складна ситуація, але якщо ти будеш співпрацювати з правоохоронними органами, а не проти них, ми зможемо щось придумати.

Дабі відчув біль у грудях. Детектив вимкнув диктофон і подивився на Гумкоголового. — Знаєте, мій відділ щойно прийняв стажера, який обожнює плітки. Він вже встиг отримати попередження за те, що продав конфіденційну інформацію не одному, а трьом різним репортерам.

Що?

— Я терпіти не можу, коли подібне трапляється, але Комісія не здатна контролювати кожного стажера. Хоча вони так сильно ненавидять, коли ЗМІ лізуть у приватизовані справи. — Гумкоголовий дивився на нього пустим поглядом.

Що!

— Навіть якщо ви це зробите, нікого не буде хвилювати чортов лиходій на фоні улюбленого про-героя номер два. — Шото кивнув йому в плече — І поліція, і Комісія вже казали нам, що все це для загального блага. Чого ви вирішили, що громадськість подумає інакше?

— Ти правий. — сказав Цукаучі. — Але якщо це спрацює, у вас з’явиться рівень захисту, якого раніше ніколи не було.

Тоя притягнув Шото ближче. Вони зроблять все можливе, щоб захистити одну з його сімей. А щодо другої? — А Ліга?

— А що Ліга? — огризнувся Гумка, вже без краплі співчуття.

— Тога все ще неповнолітня, яка стала жертвою насильства й дискримінації за примхою. Вона завдавала людям шкоди лише з метою самозахисту, коли була бездомною, голодувала й не мислила тверезо. Спіннер втратив все, тому що його будинок оточили CRC і ледь не забили його до смерті, коли він був ще учнем середньої школи. Твайс має серйозні психічні відхилення, спричинені його примхою. Його не прийняли б на роботу. Магне не могла працевлаштуватись з подібних причин. Компресс був не згоден з Комісією, тому його почали переслідувати. Вони всі просто люди, чиє життя пішло не так.

Цукаучі нахмурився на його слова. — Щодо Шигаракі? Чи у вашого лідера теж «життя пішло не так»?

Дабі прогарчав: — Ти думаєш що такий розумний, правда, детективе? Повір мені, коли я кажу, що дитинство Томури було гіршим за моє. Його примха проявилась не так безболісно, як твоя. Він не випадково дізнався, що мама збрехала про шматочок торта. Його дотики смертельні. Його собака розпалась в його руках, а за нею ввесь будинок і рідна сім’я. Як думаєте, хто забрав шестирічного малюка з вулиці? Герої та поліція відвернулись від нього, тому що він виглядав бездомним. Ви допустили, щоб цю дитину забрав наймогутніший суперлиходій усіх часів. Він провів п’ятнадцять років під впливом Всі За Одного, і навіть так завдав людям менше болю, ніж мій батько. Ліга потребує реабілітації, терапії та хоч якоїсь стабільності. Але оскільки вони лиходії, вони не мають права на справедливість. Чорт, яка маячня.

Гумка зітхнув. — Щоб допомогти Лізі, потрібно було б перебудувати всю Геройську Комісію і частину уряду. До того ж вони напали на моїх дітей.

— І скільки твоїх дітей загинуло, га? Там було двадцять дітей проти сімдесяти лиходіїв, чи не так? Якесь чудо, що ніхто не отримав серйозних поранень, окрім дорослих професіоналів. Табір пройшов так погано, тому що ми розраховували що учні будуть в кімнатах. Ті божевільні, яких найняв Всі За Одного не мали й близько підходити до дітей. Але все одно, ніхто сильно не постраждав. Ти думаєш, що хтось, як я чи Томура, не здатні вбити суперника за долю секунди? Ліга не має цілі зашкодити людям. Вони просто хочуть жити, без страху бути вбитими в будь-який момент.

— Ізуку може допомогти. — Голос Шото відволік чоловіків від суперечки. — Він… він розуміє.

— Блядь. — Айзава вщипнув себе за перенісся, болісно позіхаючи. — Будь ласка, не втягуйте в це Проблемну дитину.

Детектив розсміявся. — Ми запросимо Мідорію завтра вранці. Як думаєш, тобі вдасться переконати Лігу погодитись з усім цим?

— Я… можу спробувати. — Тоя сильніше стиснув Шото, коли хлопець обм’як в його руках.

— Ми зробимо все можливе, щоб врятувати обидві твої сім’ї, якщо ти пообіцяєш, що вони не завдадуть нікому шкоди.

— А ви обіцяйте, що вони отримають шанс на нормальне життя.

— Я клянусь зробити все, що в моїх силах. Залишайся на зв’язку. — Айзава встав зі стогоном. — Ходімо, Цукаучі. Мені потрібно трохи поспати. І випити.

— Було приємно познайомитися з тобою, Дабі. Ми дозволимо тобі самостійно піклуватися про свого брата. — Він надів капелюха й кивнув лиходію.

Брати знову залишилися наодинці. Було чутно тільки шум дощу за вікном і шипіння кисневої маски.

— Йди сюди? — Шото відхилився і поплескав по пустому краю ліжка. Тоя заповз до нього, обережно пересунувши крапельницю. Це нагадувало ті часи, коли Шото переконував його залишитися на ніч, якщо був сильно поранений і надто наляканий, щоб залишатися на самоті. Шото пригорнувся до нього, поклавши голову під підборіддя. Хоча це вже не так зручно, як коли він був в кілька разів менший за Тою. — Цього разу я захищатиму тебе. Ти обіцяв завжди захищати мене, але я теж твій брат. Я теж хочу тобі допомагати.

— Добре, сонечко. Ми будемо захищати один одного. — Шото задоволено прогудів у відповідь. Незабаром його дихання стало тихим і рівномірним.

Тоя дозволив собі насолодитися моментом спокою. Він справді не думав, що коли-небудь знову відчує подібне.

 

Майже через десять років після його смерті.

Він відчував надію на майбутнє.

У нашої фанхати ще немає якихось точних термінів, імен тощо. Тому я використовую те, до чого звик. 

Quirk – примха. Суперздатність.

Quirkless – безпримхливий. Людина без суперздатності.

Ereaserhead (Ereaser) – Гумкоголовий (Гумка). Айзава Шоута.

Endeavor – Індевор. Тодорокі Енджі.

CRC (Creature Rejection Clan) – релігіозний культ, що не примає людей з мутаційними примхами.