Vivere militate est.

— Гей, ти у порядку? – ледь не кричить Сонхун у телефон, бо знає, що малий знову кине свій телефон десь на лавочці, а сам піде куди подалі.

— У сенсі «у порядку»? Я завжди у порядку! Чи це у мого хьона раптом прокинулись батьківські інстинкти? – роздається веселий голос у мобільному, а після якийсь переможний крик на невідомій Сонхуну мові.

Переможний крик… Невідома мова… Стривайте…

— Ти що, все ще на тренуванні?! – приголомшливо питає Сонхун. Пів на одинадцяту вечора, що він там забув?!

— Ну… є таке, – по звукам чутно, що хлопець на тій стороні слухавки сів на лавочку та взяв телефон у руки.

— Геть здурів… Ти хоча б камеру включи, дай мені на тебе подивитись, – ніби Сонхун його кожен день не бачив.

Хлопець слухається. І ось на екрані з’являється спочатку червоне волосся, а потім вже і сам хлопець з бутилкою води.

— Ну що, задоволений? – він по-доброму усміхається.

— Авжеж задоволений, Чонвон… Ти такий замучений, йди вже додому.

— Ага, щоб мене там спіймав якийсь вбивця і все? Моєму молодому житті кінець? – Чонвон, здається, кидає своїм друзям «до побачення» і йде до роздягалень.

І Сонхун дивується, побачивши на екрані позаду хлопця багато людей. Він думав, що це тільки його Чонвон такий ненормальний, що займається аж до пізньої ночі.

— Слухай, тобі що, на телефон нічого не прийшло?

— Ні, – здивовано підіймає брові хлопець. — Ну окрім твоїх дивних повідомлень, чи все у порядку зі мною.

Сонхун хмуриться. Скоріш за все, малий просто не чув сирени з телефону, як і він, коли був у ванній.

Здається, Чонвон живе у квартирі сам. Це не дуже добре і безпечно зараз, тому…

— Ти ж сам живеш, так?

Чонвон витирає лице рушником і знову хмуриться.

— А що таке? Невже по мені видно, що у мене хтось є? Пробач, хьон, але здається, що я до кінця життя буду один… – він драматично зітхає.

— Та не у цьому справа. Тут у місті зараз дуже складна ситуація… Зачекай, я зараз приїду до тебе. Нікуди не йди, чи я вишлю до тебе весь відділ поліції! – погрожує Сонхун та кидає трубку. Він озирається та поглядом шукає Джейка.

— З ким розмовляв? Невже з мамою? – десь з дивану лунає сонний голос. О, знайшовся.

Сонхун сміється.

— Ну ти й вигадав… Ти ж знаєш, як вона відноситься до нас, – вже сумно додає він. Але подзвонити мамі і справді не завадило б, і яка різниця, що вона живе у Пусані. Може, у них також сталось щось таке…

— Я візьму твій мотоцикл, добре?

— Пробач, що? – підривається Джейк. — Ти ж розіб’єшся! Ну, чи просто кудись вріжешся… на світлофорі…

— Не переймайся, на вулиці зараз нікого немає. Я буду дуже обережний, обіцяю. Мені просто потрібно заїхати за Чонвоном, – Сонхун зітхає. — Не можу ж я цього малого залишити один на один з…

А з ким? Вони ж ще не знають, що це за вірус… Тваринами назвати не можна, бо це все ті самі люди. Можна потворами, але… чи доречно це?

— Ти точно впевнений, що зможеш без мене? Раптом щось трапиться, а мене поряд не буде. Я хвилююсь,  – Джейк неспокійно оглядає Сонхуна.

— Звісно. Не хвилюйся, поспи краще.. У тебе стрес, – він легенько штовхає Джейка на диван та накриває ковдрою.

Вже через п’ять хвилин він їде пустою вулицею, ніби у місті немає життя. Цих дивних створінь не видно, і слава Богу. Здається, поки що вони існують тільки на території лікарні.

Вдень це було б дуже ризиковано – десятки машин, але це не так моторошно, як кольори світлофорів. Звісно, вони переключаються, але Сонхун майже не відрізняє їх відтінок.

У поліцію його дуже не хотіли брати – навіщо їм людина-дальтоник? Що вона може зробити? Її нікуди не відправиш, тому… Тому його просто залишили заповняти різні бумаги.

І він був радий навіть цьому. Може, він і не ловить різних злодіїв, але хоча б якось допомогає. Це, звісно, не дуже те, чого він хотів у дитинстві, але що поробиш? Цю ваду зі здоров’ям він не може вилікувати ніяк.

Він під’їжджає до університету фізкультури і бачить вже переодягнутого, у своїй фірменній бандані Чонвона, сидячого на сходинках. Сонхун кличе його, і хлопець підіймає голову. Як раптом його очі розширюються, але він одразу ж починає посміхатися.

Чонвон встає зі сходинок і прямує до Сонхуна.

— Це ж як тебе Джейк-хьон відпустив самого на мотоциклі? І якого біса тут коїться? Старші щось говорили, але я так нічого і не розрізнив…

— Та якось так вийшло, що відпустив. Сідай, – Сонхун киває на місце позаду себе. — Заїдемо до тебе додому.

Чонвон сідає та різко завмирає.

— «Заїдемо»? Знаєш, як я втомився? Я сиджу на цьому мотоциклі і розумію, що нормально не встану. А ти ще хочеш мене кудись повезти. Можеш мені вже сказати, що…

— Та добре-добре! Скажу все вдома. Поживеш деякий час з нами, окей? – Сонхун заводить двигун та виїжджає на дорогу. На лиці Чонвона з’являється посмішка.

— Звісно! Мені жах як сумно жити самому! – він більше не хмуриться і посміхається. Нарешті він не буде слухати цю тишу годинами!

Через десять хвилин Сонхун вже стоїть у квартирі Чонвона, поки той метушиться і закриває всі крани з водою, бо «а раптом щось станеться, поки мене не буде?»

— Бери запаси їжі та води по максимуму. Та ще… якщо в тебе є якась надійна зброя, візьми її з собою, – Сонхун зітхає. Напевно, не треба так перейматись, але він все ще пам’ятає той карантин з ковідом, коли вийти на вулицю до магазину було цілим святом.

— Нагадує комплект при зомбі-апокаліпсисі, – Чонвон відкриває всі полки та бере рамен до пакетів. Сонхун хмуриться та підходить до нього.

— Ти що, їж один тільки рамен?

Чонвон відходить від нього.

— Якщо що, то я тхеквондоніст, навіть не думай нападати на мене…

Сонхун цокає та б’є по столу.

— Я сподіваюсь, гастриту в тебе ще нема? Тобі тільки 22 роки, ти розумієш, що твій організм такого не витримає! Знаєш, у Джейка давно не було живих пацієнтів. Він буде радий виписати тобі стільки препаратів, що… – Сонхун замовкає та усміхається. Він пам’ятає той час, коли Джейк працював звичайним лікарем і постійно дорікав, що його пацієнти занадто багато розмовляють. А зараз він дорікає, що його пацієнти постійно мовчать. Замкнуте коло.

— Гей, я все розумію, у вас там с Джейком щасливе сімейне життя, але не треба зараз впадати у свої рожеві мрії! Глянь, що я знайшов, – Чонвон простягає Сонхуну біту. Той бере її.

Ну, якщо що, то вона може допомогти… Стривайте.

Біта? Звідки у Чонвона…

— Не питай, це довга історія. Я навіть не хочу розповідати, бо ти знову почнеш «Чонвон, куди ти поліз», «а якщо б що» і все таке, бла-бла-бла… – Чонвон забирає биту і прямує до виходу, жестом описуючи це «бла-бла-бла».

Сонхун зітхає і підіймає пакети з провізією. Ну що за людина… Ніби вже й 22 роки, а таке враження, що це все той самий дев’ятирічний хлопчик, якого Сонхун в перший раз побачив у бабусі на городі. Цей невгамовний тоді заліз на його дерево і звідти їв черешню!

На диво, пакети влізли до багажника мотоцикла. Сонхун не знає, як він це все туди засунув, але пробувати ще раз у нього бажання немає.

Сонхун їде з максимальною швидкістю, яку тільки дозволяє йому його внутрішній «містер поліцейський». Як раптом сзаду його штовхає Чонвон і просить подивитися кудись праворуч.

— Ти диви… Що це з ним? – Він показує кудись між домівок, тому Сонхуну доводиться зупинитись.

Здається, там стоїть якийсь чоловік. 

— Ой… У нього кров… З ним все гаразд?

Чоловік виходить на світло, і Сонхун бачить всю картину. Це ж те… що показували по телевізору. Очі залити кров’ю, рубашка подряпана, біля рота і шиї стільки крови, що…

Боже, треба тікати звідси.

— Тримайся міцніше, – Сонхун газує з останніх сил. Ще трошки, і вони будуть вдома, у безпеці.

Чи може, ці потвори вже добралися до їх дому?..

Але, на щастя, на їх стоянці нікого нема. І у домі також. 

Сонхун навіть не знає, кому дякувати першим – Богу чи будівникам, які побудували їх комплекс не дуже близько до тієї клятої лікарні.

— Заходь тихо. Якщо ти розбудиш мені Джейка, то я…

— О, Чонвон! Я так давно тебе не бачив. Слухай, а ти підріс, – Джейк сам виходить їх зустрічати та посміхається. — Нічого не сталось? Ти ні в кого не в’їхав?

Сонхун щось буркоче та йде розставляти продукти з дому Чонвона.

— Можете мені вже, будь ласка, пояснити, що тут коїться… – Чонвон вже у відчаї. Джейк здивовано переводить погляд на Сонхуна.

— Ти йому нічого ще не говорив? – бачить кивок головою та цокає. — Ну… Якби то сказати… Коротше. Здається, з’явився новий вірус, який заставляє людей кидатись один на одного и жерти.

— А, таки зомбі-апокаліпсис? – перебиває його Чонвон. — Добре, я все зрозумів. Тоді це правильне рішення жити з вами, бо я сумніваюся, що я один би вижив. Вам мої навички ще знадобляться, ось побачите! – він усміхається. — Всеодно із квартири коли-небудь доведеться вийти. Я вам з цим допоможу.

— Він правий, із квартири прийдеться вийти дуже скоро, – хмуриться Сонхун. — На одному рамені, як Чонвон, ми довго не протягнемо.

Чонвон закатує очі та відворачивається від усіх.

— Ти що… їв тільки рамен? – підсажується до нього Джейк. Чонвон щось буркоче і дивиться у стіну. — Вітаю з гастритом, юначе. Ладно, може тобі усміхнулась вдача. Але це я зможу перевірити тільки вранці, пробач, але я дуже хочу спати, — Джейк плюхається на диван і заплющує очі. Сонхун підходить до нього і цокає.

— Я тобі одразу казав, спи. Щоб до третьої години дня я не бачив тебе з відкрити очима, – він накриває Джейка ковдрою та сідає рядом, перебираючи його волосся.

Чонвон знову закатує очі, бормоче щось по типу «ох уж мені ця любов, рожеві хмарки» та віжворачивається. Сонхун посміхається та встає, штовхаючи Чонвона у плече.

— Тебе я також люблю, малий, – сміється.

— Не малий я вже! Я, до речі, спати хочу, – хмуриться і відводить погляд.

Сонхун розводить руками – міста багато, у нас диван великий, лягай де хочеш. Чонвон злісно дивиться на нього и ложиться поряд з Джейком.

— Ось заберу хьона собі, будеш знати.

— Не забереш. Це він тебе від мене забере, ось побачиш, – зітхає Сонхун. — Ну і гарно, а то я вже втомився від тебе за цілих тринадцять років.

Чонвон цокає та тягне Сонхуна за руку, заставляючи його впасти поряд з ним.

— Все. Спати. Вранці будеш мені дорікати та літати у своїх рожевих мріях.

Сонхун підіймає брови.

— Це, до речі, моя домівка…

— Та тихо ти! – шипить Чонвон. — Ти ж не хочеш розбудити Джейк-хьона? Глянь, як він тихенько спить.

Сонхун кидає погляд на Джейка і завмирає. Його лице таке спокійне. Він такий… гарний.

— Гей, я сказав глянути, а не заліпнути на півгодини! Ти з ним кожен день бачишся, не надивився ще? – Чонвон відворачується.

— На кохану людину неможливо надивитися, – натхненно кидає йому Сонхун.

— Господи, коли ж ти таким став… Мамо дорога, допоможи… – і засинає. Сонхун дивиться на нього і посміхається.

Так, їм ще багато прийдеться разом пережити.