Історія 6. Про тридцять п’яте перебування у Тюрмі

Мене жбурнули, мов собаку, на холодну бетонну підлогу. Очі вони зав’язали ще дорогою сюди. Загалом це було не обов’язково. З тисяч підвалів у цьому бісовому місті я з точністю впізнаю лише один — Тюрму.

Колись я боявся цього місця. Я ходив вічно в каптурі, застібаючи плащ повністю, часом закриваючи шарфом обличчя. Намагався не виходити вдень ​​на вулицю, і лазити тільки в занедбаних кварталах: Одинадцятому, Ринку, Бараках. А потім якось усе змінилося настільки, що я став головним болем патрулів. Я ходжу центром Міста у звичайному одязі, без накидок та іншого, а плакати про мій розшук, тим не менш, висять на кожному стовпі. Пілот літає між людьми, а його навіть не помічають.

Вперше я потрапив сюди років зо два тому. Страшно боявся страти. Але тоді мене полупцювали трохи, та відпустили. Коли мене забрали вдруге, начальник багатозначно сказавши: «Грей, цього разу ти вляпався…», дав зрозуміти, що настав час думати про ешафот. Так само було і втретє… І вчетверте… Коли тюремники готувалися відзначати ювілей мого миготіння у цьому місці, я вже готувався до подвійної порції ударів. А потім я перестав рахувати. Але запах… Цей підвальний сморід…

Спочатку я не розумів, чому виходжу майже цілим (зламані руки-ноги не рахуємо, їх можна легко підлатати) з Дому. Потім у колах підпільних розповзлися чутки про те, що нібито Айзек Грей обраний кимось із Вищих. Мене не особливо приваблювала ця думка, адже ми всі знаємо, що стає з Обраними… Показові розстріли членами Вищої поліції чи Генералами. Краще вже бути забитим до смерті у підвалі, як на мене. Однак це не було правдою.

Потім одного разу хтось анонімний передав мені в камеру невеликий мішечок. Дар Божий, не інакше: свічка, сірники, цигарки, олівець та два аркуші паперу. Насамперед я віддав по сигареті наглядачам. Бити стали менше та легше. Курив мало, але в міцні затяжки так, що легені були готові вистрибнути. Хоча, навіть ці відчуття були приємнішими за побої деяких поліцаїв. Ось коли ці хлопці розходяться зі своїми палицями, то легеням просто краще не дихати. Від них і так уже нічого не залишається.

На одному аркуші я малював птахів. Креслення проробляти було безглуздо: відберуть, та й сильніше відлупцюють. Птахи — оптимальний варіант. Ще намагався відтворити камеру, але малюнок виявився не дуже. Та я все ще ношу його в кишені куртки. Безглуздо.

На іншому аркуші я написав одне слово: «Спасибі». Його забрали наступного дня, доки я спав.

Мене випустили, сказавши, що за я маю бути вдячний. Я так і не зрозумів, за що я маю дякувати: за те, що знову вільний чи за мішечок з дарами.

Останній раз був дуже дивним. Мене не забирали з вулиці, не вдиралися додому. А тільки надіслали повідомлення про необхідність з’явитись на допит. Вперше я заходив до Дому з парадного входу. Великі залізні двері не віщували нічого доброго. Мене завели в камеру для допитів, залишивши чекати. П’ять хвилин. Час йшов повільно. Як тільки я почав вмирати з нудьги, зайшли двоє.

Мені було плювати на хлопця ззаду, він мене не цікавив — лише малолітня шістка, випущена щойно з Академії. А ось Її я впізнав безпомилково.

— Твій тридцять шостий раз у Тюрмі буде останнім. Марку, вийди.

Малий спішно зачинив за собою двері.

— Навіть я не зможу витягти тебе.

— Скільки вже?

— Особисто я – дев’ятий.

– А до цього?

— Ти міг, хоча б для пристойності, привітатись зі мною, — сказала Аннет.

— Так, привіт, Анн. То хто ж до того?

Доросла дівчинка з мого дитинства кашлянула і поправила:

— Відьмо, підпільнику. Не знаю. Швидше за все, ти був обраний. Але вони змінили своє рішення. Втім, це лише мої припущення, для мене ця інформація недоступна.

– Дякую.

— Можеш провалювати, — кинула вона.

Я встав, але відчув різке коливання повітря і миттю затримав подих від несподіванки. На мене було напрямлено пістолет. Пістолет!

— Без різких маневрів і дурниць.

Щось тихо впало на підлогу. Відьма глянула вниз, хотіла було знизитися, але подумала, мабуть, що не опускати курок буде куди кращим рішенням у даній ситуації. А даремно. Бо я побачив, що випало. Невеликий шматочок паперу з краплями парафіну та моїм кривим начерком.

—Дякую за увагу до моєї нікчемної персони в темній камері Тюрми, пані член Вищої поліції Відьма. З Вашого дозволу, — зробивши невеликий реверанс, я вийшов з кімнати для допитів. Її реакції я вже не побачив.