2.

Осінній Фікрайтерський З’їзд 2021. Ключ: “Все, що не вбиває”

Вода обіймала тіло, наче холодне та тільки випрасуване простирадло, до якого кілька тижнів ніхто не торкався. Краплі без перестану скочувались вниз, а навколо тіла утворювалось щось на кшталт вакууму – жоден звук сюди не проникне.

Вона робить крок уперед, ніби знову в котрий раз народжуючись з лона води. Ноги холодить вранішня роса, що скрапує з продовгуватих листочків папороті. Ліс вітає її у своїх обіймах сонним співом пташок, які прокинулися ще на світанку. Батьки завжди радіють першим кроками своєї дитини, так само і природа, не зважаючи на минулі десятки років, так само радо зустрічає дівчину.

Вона проходить трохи далі, ноги самі вже несуть по давно вивченим і протоптаним стежками, приводячи до руїн якоїсь старезної чи то вежі, чи то будівлі. Каміння з фундаменту – єдине, що нагадувало про те, що колись тут, мабуть, так само, як і в сучасних містах, існувало життя.

– Щось ти сьогодні запізно, – дівчина крутилася біля якогось чану з водою, постійно щось докидуючи до нього.
– Як завжди, у своєму репертуарі, – на обличчі грала легка посмішка.
– Роки йдуть, а ти все так ж нудна! – Маїна пирскає сміхом, їй подобається перекидуватися з Безіменною саркастичними словечками.

Рудоволоса осідає на землю, опираючись на прохолодне каміння спиною. Довге волосся плутається десь у ногах, накриваючи траву, наче ковдрою з опалого листя. Вона звично роздивляється чуже голе тіло під білою тканиною, і саме в цей час з’являється Доротея. Вона була одна з найстарших, яку всі тутешні вважали, навіть, не вожачкою, а матір’ю. Її чорне, як смола, волосся лилось до землі плавними хвилями, які вона на ходу заплітала у товсті коси.

– Вітаю, дівчата! – Дора підлітає до Маїни, одразу цілуючи ту у м’яку білосніжну щоку, до Безіменної вона лиш повертається станом і коротко нахиляє голову, блиснувши бездонно карими очима.

Руда запрокидує голову, ловлячи шкірою вранішні сонячні промені. Вона намагається не вслухатися у слова чужої розмови, але вони самі, наче та ріка, линуть до неї.

– Що кажеш? – Маїна, аби підтримати вогонь, підкладає попід казан якесь сухе поламане гілля.
– Дитинчатко загубилось, треба піти помогти, бо аж серце кров’ю обливається! – жінка прикладає долоні до грудей і дивиться кудись перед собою.

Безіменна тихо видихає: «Був би мій вік такий короткий, я б до незнайомих місць, а тим паче до лісу, ні ногою! Добре, воно мале-дурне, але про що тільки думають дорослі?» Іноді вона замислюються, що, мабуть, хотіла б в собі також дитинство, справжнє, людське. Ходити до навчального закладу, отримати освіту, а там, може і сім’ю створити. Хоча, звідки їй знати що то таке, в неї є лише вона сама, сестри і матінка-природа.

– То де воно? – піднявшись, відкидає вогняне волосся за спину.
– На півдні, десь ближче до виходу, але він його сам не побачить, – Доротея, хоч вже і була дорослою жінкою, зараз якось по дитячому перебирала пальцями складку на тканині сукні.

Вона не є Богом, ніщо не є ним, крім нього самого, але вона подібно ньому може як давати, так і відбирати життя. Таким, як вони, дали велику честь – охороняти живе і мстити, якщо хтось вирішив вдертися до їхнього дому і нашкодити йому. У Безіменної було багато сотень тисяч місяців, аби обдумати все це, бо роки її не вбивають, але це лише поки що..