Вона

Вона була такою милою, сидячи за партою в своєму великому мішкуватому світшоті, та час від часу поправляючи пасма свого темного волося за вухо. Якби ж вона могла глянути на себе моїми очима…цікаво , вона б усвідомила всю свою безмірну красу? Вона б бачила свою безмежну ідеальність? 

Я знаю, їй ніколи і не спаде на думку навіть подивитись в мій бік, ніколи. Я знаю, такі як я, ніколи не подобались їй. У нас не буде хепі-енду, як у всіх цих ванільних фільмах, де крутий хлопець футболіст закохується в тихеньку сіру мишку і все у них чудово до нудоти. Ні , так ніколи не буде, адже вона ,в першу чергу, не хлопець і ми не у фільмі. Ось в чому проблема.

***

Я бачу її яскраву посмішку, мені боляче що я не можу бути її причиною.  Вона як завжди в компанії своїх друзів, але без свого нав’язливого хлопця..чому ж, можливо щось трапилось ? Хочу підійти, запитати, невже вони розійшлись?. Якщо так, це на краще. Ні, не для мене, звісно , я не надіюсь на щось. Та всім відомий факт,  що він мудило. 

Проте, я залишаюсь стояти в стороні .Я  залишаюсь тому що знаю , що спробуй мені з нею заговорити, я не вимовлю а ні слова.  Я продовжую дивитись на неї, ловлю її крихітні посмішки від яких що разу з’являються безмежно чарівні ямочки на щоках. 

Мабуть її подруга помітила мене, тому що сказавши їй щось на вушко, Вона одразу повернула свою голову до мене. Дідько. Вона дивиться. Мені в очі. Своїми блискучими зеленими очима.  Я не можу відвести погляду , я секунду за секундою очікую щось на кшталт «Чого ж ти витріщаєшся?» , очікую сміху в свій бік, очікую хоч банального сталевого та холодного погляду.  

Та на моє здивування, її тонкі губи розтягнулись в усмішці. Так , вона посміхнулась дивлячись мені прямо в очі.Здаєтся моє серце зараз випаде з грудей, так , саме випаде. Ні, воно не б’ється пришвидшено як у всіх цих фільмах та книжках , навпроти : воно просто зупинилось і я не знаю як навчитись дихати знову. 

Я миттю стрибнула з підвіконня , та підхопивши свій ранець, зникла в натовпі підлітків .