Історія 1. Про останню північну розмову

– Ти впевнена? — спитав я.

— Так. — Її відповідь була короткою. Я знав цю впертість. Коли вона щось вирішувала, незважаючи ні на що мала йти до кінця.

—Точно? Цілковито? — Льодовики розтанули. Мій голос почав набирати децибели. — Ти, чорт забирай, абсолютно впевнена? Ти зараз котиш у прірву всі свої мрії, усі надії, усе життя, нарешті! Ти це розумієш? Розумієш чи ні? Я пам’ятаю, як вперше зустрів тебе, яка посміхалась і літала в небесах, біля міських воріт, що запускала паперовий літачок. Я пам’ятаю кожен рух твого волосся і кожен відблиск в очах від сонця. «Колись він перелетить через стіни». Це твої слова! Твої, в ім’я кого-небудь! Ти їх забудеш? Забудеш усе, що ми пережили? Так? Просто витреш із пам’яті, як Вони витирають усе, що завгодно? Ти хочеш бути такою ж?! Впевнена, кажеш?! А? Чого ж ти мовчиш? — я вперше в житті дозволив собі на неї накричати. – Нічого сказати?!

Вона підвелася, навіть не кинувши мені короткого погляду чи посмішки. Ми обидва розуміли, що зараз наші життя ламаються навпіл. Це востаннє, коли ми можемо говорити один з одним. Вона зробила власний вибір. Тепер ми – вороги. Як того разу, цей момент я запам’ятаю чітко. Кожен запах. Кожен фотон світла від самотньої лампи, яка висвітлює лише стіл моєї кухні. Я викарбую в пам’яті її граційні рухи, і, можливо, щовечора благатиму її повернутися.

Але це її рішення. Нині я офіційно його прийняв. Назад дороги немає, люба.

Вона вийшла з кімнати і пішла взувати черевики. Мабуть, я останній, хто бачить її у сукні та капелюсі. Я знаю, що вона переодягнеться і спалить своє вбрання сьогодні ж уночі. Я цього не хочу.

— Залиш хоч щось на згадку.

Вона не зупиняється. Так само розмірено відчиняє двері та йде. Вона не затримується на виході. Так схожа сама на себе.

Я розумію, що вона нічого не залишила. Вона стерла себе. Невже ти це змогла? Невже ти забудеш про все, що було?

Вона тихо зачиняє двері.

Я впевнений, що вона почула мій гучний удар кулаком по столу. Адже це роблять люди, коли вже не залишилося слів?