Магістр котик

Одного дня Обі-Ван Кенобі перетворився на котика. Спочатку він не міг зрозуміти, що сталося і чому кімната раптом стала такою великою. Магістр нерухомо завмер на підлозі. Він хотів щось сказати, а вийшло лише:

— Няв.

Джедай підняв руку і з жахом побачив пухнасту лапку. У розпачі Обі-Ван почав бігати туди-сюди, все ще намагаючись говорити. Замість людської мови чулося нявчання. Вперше у житті магістр не знав, що робити.

— Учителю, — в кімнату зайшов Енакін. Обі Ван нявкнув для привернення уваги. Падаван здивовано глянув на тварину. — Не знав, що вчитель вирішив завести домашнього улюбленця. Але де він сам? Незабаром нарада, а потім нам треба вирушати на завдання. Він не міг забути про це.

Обі-Ван підійшов до учня, нявкнувши кілька разів. Енакін розгублено спостерігав за котом.

— Слухай, котику, не до тебе зараз, — він оглянув кімнату, — де ж учитель? Можу заприсягтися, він тут. Я відчуваю це. Але зі мною тільки… — Скайвокер повільно обернувся до кота, який дивився на нього знайомими блакитними очима. — Вчителю?

Тварина нявкнула і на підтвердження опустила голову, потім підняла, ніби киваючи. Сподіватися, що падаван допоможе повернути колишню подобу не варто, але він хоча б зможе пояснити магістрам, що сталося з Обі-Ваном.

— Вчителю? — повторив Скайвокер, вражений таким виглядом наставника. Кутики його губ зрадницьки тремтіли. Обі-Вану так і хотілося сказати: «Не надумай сміятися, падаване». Він нявкнув. Це стало останньою краплею. Енакін голосно розреготався. Кіт зашипів.

— Учителю, — промовив хлопець, не перестаючи сміятися, — ви просто чудово виглядаєте. Тільки… трохи зменшилися. Хвіст, я так розумію замість меча?

Лише багаторічна витримка не дозволила Кенобі подряпати зухвалого падавана. Магістр грізно, як йому здавалося, подивився на Скайвокера. Це розсмішило учня ще більше.

— Не гнівайтеся, вчителю, — сказав Енакін, — зате тепер ви будете наймилішим магістром. І найпухнастішим. Щоправда, доведеться повідомити про вас на раді і скасувати наше завдання. Тож ходімо.

Кенобі не хотів з’являтися серед джедаїв у такому вигляді, тому навіть не поворухнувся.

— Вчителю, магістри одразу відчують, що ви десь неподалік, і питатимуть, що з вами,— терпляче додав падаван, намагаючись спіймати котика. Кенобі спритно тікав, вислизаючи майже з рук. Джедай уявив, як комічно виглядає ситуація збоку. Як добре, що коти не вміють бентежитися.

— Ну годі, вчителю, — казав Скайвокер, — я не можу вас залишити. Не пручайтеся, котики люблять, коли їх носять на руках.

Останні слова були сказані з явною насмішкою. Обі-Ван зашипів і повернувся до учня з наміром подряпати. Той тільки цього чекав, обережно взяв кота на руки і притис до себе.

— Тільки не дряпайтеся,— одразу попередив Енакін,— бо понесу вас у сумці.

Незадоволене муркотіння було йому відповіддю. Скайвокер засміявся і погладив котика. Обі-Ван легенько вдарив його лапкою.

— Ви чого, учителю? – Здивувався падаван. — Тварини ж люблять, коли їх гладять. Може, почухати за вушком? Цікаво, а волосся у вас таке ж м’яке на дотик, як і шерсть?

Кожна репліка учня супроводжувалася шипінням. Весь шлях до Храму джедаїв Скайвокер жартував з Обі-Вана, знаючи, що йому нічого за це не буде.

Ця рада магістрів відрізнялася від інших. Енакіну довелося пояснювати, чому він раптом прийшов із котом, і двічі повторити, що це руда тварина і є Обі-Ваном Кенобі. Втім, магістри й самі швидко зрозуміли, бо відчули силу джедая. Енакін посадив котика. Той суворо обводив поглядом джедаїв, які, як і падаван, ледь стримували посмішки. У результаті ради було вирішено тимчасово скасувати завдання Енакіна та Обі-Вана і придумати, як повернути магістру людську подобу. Доглядати за котиком доручили Енакіну. Падаван не заперечував, натомість заперечував Кенобі. Але його нявчання залишилося незрозумілим. Забравши Обі-Вана, Скайвокер залишив магістрів. Кенобі скривджено шипів у нього на руках.

— Вчителю, ви незадоволені тим, що у нас забрали завдання? — спитав Енакін. — Але як би ви користувалися світловим мечем, якщо у вас лапки?

— Няв! — сердито відповів наставник.

— А ще ви одного зросту з магістром Йодою, — жартівливо зауважив учень, — до речі, житимете у мене.

Кіт підвівся і замотав головою.

— Що означає «ні»? – перепитав Скайвокер. — Де я потім вас шукатиму? Щоб ви знали, коти живуть із людьми. Крім того, для такого гарного котика я маю місце.

І учень почухав тварину, яка одразу вдарила його лапкою.

Весь час, який Обі-Ван перебував у вигляді кота, Енакін, як і обіцяв, доглядав його. Щоправда, спочатку магістр все одно намагався втекти до свого помешкання. Падаван ловив того вулицями Корусанта, хоч не раз казав, що більше не шукатиме вчителя. Скайвокер носив Кенобі до магістрів, щоб Обі-Ван був у курсі подій. Спав котик у кутку, хоча Енакін пропонував розташовуватись на ліжку і обіцяв, що не розчавить учителя.

– Коти люблять спати з людьми, – доводив Обі-Вану учень. У такі моменти магістр відвертався до стіни і сидів нерухомо доти, доки Скайвокер не замовкав.

Одного разу, забравши Кенобі з чергової ради джедаїв, Енакін за звичкою почав жартувати.

— Знаєте, учителю, мені здається, сьогодні ви підросли і поважчали, — заявив Скайвокер, — ще трохи — і станете людиною. Головне — не впадайте у відчай.

І раптом котик перетворився на Обі-Вана. Учень округлив очі й завмер з магістром на руках. Німа сцена тривала довго. Кенобі, усвідомивши, де знаходиться, трохи зніяковів.

— Енакіне, можеш відпустити мене,— сказав магістр, пильно дивлячись на учня. Скайвокер послухався, але від чергової репліки не втримався:

— А я думав, вам подобається сидіти у мене на руках.

Кенобі не відреагував на слова учня і поспішив повернутися до магістрів, щоб показатись у нормальному вигляді.

— Сподіваюся, ваші вушка не зникнуть,— почувся голос падавана. Обі-Ван зупинився і обмацав голову. Так і є, серед світлого волосся красувалися трикутні котячі вуха. Енакін знову сипав жартами. А магістр зітхнувши подумав, що могло бути й гірше.