Глава ІІ

Сонячні промені продиралися до кімнати крізь віття дерев. Плямисті, а подеколи й смугасті, сліди світили теплом, де лиш мали змогу дістати. В Гантеровій спальні незвично пахло сосною та сонцем. Звично дзвінкий пташий спів, тепер вже заледве пробивався через зачинене вікно. Тиша та пил панували тут майже постійно. На підлозі сохли багряні плями.

Гантер ходив по всій кімнаті в пошуках пластиру. До щоки він приклав шматок вати, змочений спиртом. На кухні, на першому поверсі, лежала повноцінна аптечка, тож Гантер спустився туди. Окрім пластиру, хлопець знайшов ще й безлад на кухонному столі та відкорковану пляшку коньяку.

— Ох-х… — Гантер міг лиш сподіватися, що дядько не пив знову перед виходом на лови.

Залишок дня парубок проводив вдома, за книжками, як раптом:

“Ті-ів, ті-ів”

— Флепджеку, — Гантер схопився відкрити вікно і усміхнувся, — ти прилетів!

“Ціу-ціу-ціу”

— Так, диви, ми тепер брати по шрамах! — він вказав на пов’язку на щоці.

“Ті-ів?”

— Ай забув, ось, сьогодні, — хлопець пошурхав по кишенях — сьогодні мішанина, добре?

“Ті-ів, ті-ів!”

Гантер випипав з кишень всі накопичені залишки. На підвіконні утворилась невеличка купка з найрізніших зерен, від пшона і вівсянки, до гречки з перловкою. Флепджек зацвірінчав та й заходився до круп. Гантер лиш посміявся. Хлопцю завжди птах здавався кумедним. Та й навіть коли дядько підстрелив його і залишив шрам, парубок виходив Флепджека, і відтоді птах прилітає тільки тоді, коли Гантер сам в кімнаті. Єдине створіння в лісі що хоча б не засуджує хлопчину за кожен неправильний крок. Хлопець приблизно знав, що те, як відноситься до нього Флепджек має називатися “дружбою”, тому і вирішив не вигадувати нічого складнішого. Насправді, Гантер тільки від вчителя, що приїздив час від часу, дізнався слово “друг”.

Флепджек всіляко намагався привернути увагу до себе. Птах був цвірінчав, стрибав біля парубка в спробах витягнути його з сумних думок, потім скористався завжди робочим варіантом — і дзьобнув хлопчину за руку. Гантер підскочив з несподіванки, й подивився на Флепджека. Той заліз Гантерові під долоню, очікуючи на те щоб його погладили. Хлопець з полегшенням видихнув і почав чухати птаха по голові. Від задоволення Флепджек аж співав. Гантер лиш сміявся з того й насвистував мелодію наслідуючи птахову пісню. Потім птах раптово спурхнув і залетів до кімнати.

— Флепджеку, що ти робиш?

Птах сів на стіл, походив трохи, та, не знайшовши цікавинок собі, перелетів на парубкову патлату голову.

— Невже я так схожий на гніздо?

“Ціу-ціу-ціу”

— Ха-ха, ти і справді кумедний, Флепджеку!

Птах почав шурхотіти Гантеровим волосям, куйовдячи його. Хлопець лиш сміявся собі з того. Набававшись з хлопцем, Флепджек стрибнув на під віконня, видав наостанок короткий цвіріньк і полетів по своїх лісових справах. З посмішкою на обличчі та в душі хлопець проводив поглядом Флепджека. Тепер Гантер вже не відчував себе так кепсько як раніше.

Справді птах робив буття парубка в домі не таким нестерпним. Часто Флепджек знаходив хлопця, коли той гуляв лісом, по справах, доручених дядьком, чи просто так. Тоді вони бавилися одне з одним трохи більше і птах сідав Гантерові на плече та заводив співи. Коли ось так блукали, хлопець також доєднувався до співу. Якраз одну з таких прогулянок він згадував.

Але, посеред думок, Гантер почув з гущі лісу голоси та гучний, грубий сміх . Це дядько і його група. Парубок вийшов поцікавитися, що ж ті мислиці вполювали ще. Проте дядько вирішив інакше:

— Гантере, хлопчику, чи не могли б ми відійти на особисту розмову? — дідько виразно виокремив слово “особисту”. Лякакаюче виразно.

— Та, д-добре. — хлопець всіма силами намагався тримати себе в руках.

Філіп повів парубка за будинок. Коли вів, сильно тис в плече, що аж в Гантера заболіла ключиця.

— Дядьку!? — Парубок боязко озирнувся.

Філіп нещадно шарпонув хлопця.

— Не скигли!

Чоловік глибоко вдихнув.

— Хлопчику мій, я ж тобі розказував: полювати в твоєму віці небезпечно…

— Але ж…

— Не перебивай мене! — чоловік почав розтирати носа — Дивись, пам’ятаєш вовка?

— Так. — Гантер опустив погляд.

— От. Їх багато, і вони нападуть щоб ти не робив, і ти ж не хочеш мене розчаровувати, чи не так?

— Так… Але…

— Ніяких “але”!

Гантер різко скинув з себе дядькову руку і відстрибнув подалі. Він перейшов на крик. Той крик душі, що так довго був придушений та задавлений. Той крик серця, що його зрізали в самому зародку. Ту думку, що парубок виношував і здавна, і з сьогоднішнього ранку. Останню краплю.

— Як я навчуся полювати, якщо ти навіть не вчив ставити пастки?

Філіп ступив крок назад.

— Ти навіть не навчив мене пізнавати сліди! Я сам навчився всьому! З книжок!

Чоловік стис кулаки.

— Тобі здається що я нічого не вмію, так!?

— Бо так і є! — дядько штувхнув Гантера до стіни — Ти – щеня, і ти слухатимешся мене!

— Ні! — хлопець підняв голову і з невимовною бунтарською злістю дивився на дядька. Насуплені очі та вогонь, що готовий був обернутися на пожежу, розсердили чоловіка.

— Оу, тоді не шкодуй що в цьому домі на тебе більше не буде їжі!

“Старий одоробло”

“Малий паскудник”

Дядько Філіп кинув на додачу погляд повний погроз та принизливості. Гантер тримав вираз обличчя, як при сварці, повне праведного гніву, але ноги ледь помітно дрижали. Чоловік мугикнув з презирством, і пішов шапочучи під носа невдоволення. Коли він зник, хлопця різко підкосило. Він заледве втримав себе навкарачки. Його серце скажено билося, виривалося з грудей. Дихав різко та часто, так, наче його душила камінна змія. В руках не було сили. Весь світ плив перед очима. Все прозоре і на дотик, і на зір. До землі він опирався міцно, ніби скоро вона обвалится і полишить його самого в світі мутному, як вода в ставі. Гантер панічно намагався зосередити зір на будь-чому. В горлі важів ком. Парубок помітив паросток, серед тисяч інших. Потроху земля твердішала в його руках. Рослинка мала три листка, що росли прямо з стебла. Глибокий вдих, раз. На верхівці готувалася розквітнути мала бубочка. Видих, два. Листок схожий на краплі. З грудей серце більше не намагалось вилетіти. Вхих, раз. Світ повернувся в норму. Гантер видихнув, встав і сперся до стіни будинку. Він дихав. Трохи підсвистував, але це було не так критично. “Що я йому наговорив?” — хлопець взявся за голову — “Що стане далі?”. Він сахнувся тих думок і відчув шрам на щоці.

Пришла натомість інша думка. “А якщо я втечу?” — звучало надійно, як швейцарський годинник. Парубок прикинув свої шанси на виживання. Задовільно. Але ж можливо дядько Філіп забуде цю сварку, чи не згадуватиме її більше. Гантер схретив пальці і вмовляв всі вищі сили, що знав, щоб дядько за вечерею не продовжив. “Все просто, дожити до вечері, а там треба буде вибачитись і все знов буде добре”. Та сумніви не лишали його.

Філіп повернувся до компанії. Три зрілих чоловіки сміялися між собою. Кожен перебивав один одного аби доросказати свої історії з молодості, або повихвалятися виловом. Єгереві не було справи до такого хлоп’яцтва, але він все ж прислухався.

— … і, карочє, отакого — відміряв розмахом руки мисливець — десь шото біля двух метров сома піймав, о!

Гурт помітив Філіпа, та нумо питати:

— Шо там твій пацан?

— Не дівка, сам розбереться — відмахнувся той.

— Ну, бля, йому стріла по лицю проїхалася, та й вовк той немаленький, може якось спробуєш наладити контакт? — поцікавився вже інший чолов’яга.

— Та, — парував єгер — за вечерею ще побалакаєм.

Розмова знов потекла в звичне русло самопохвали та цікавих історій. Потроху компанія збирала речі в машину. Філіпові більше не було до тих людей справи, лиш би забралися і заплатили мито.

Гантер обережно підглядав з-за рогу. Йому не були цікаві ні плітки, ні вилов, зате конче необхідно було знати які сліди лишатимуться від шин. Про всяк випадок, як один з орієнтирів. Окрім того, його зацікавили розповіді гурту. Вони постійно згадували “місто”.

Гості сіли в машину. Заревів двигун і все навкруг стихло. Настільки цей звук був чужий лісові. З салону роздалося гучне “бувайте” і джип поїхав. Ще кілька секунд потому лунав ненормальний гам. Коли вже стихло, дерева, лісові мешканці та Гантер видихнули з полегшеням, знову повернувся мир та спокій до їхньої оселі. Зелене листя запокійливо хиталося та й шухотіло собі. У вітті дерев розгорталася пташина драма за місце з найкращим кутом огляду. Там же вивірки вигодовували своїх малих. Помалу починало сідати сонце. Промені пробивалися чіткими жовтогарячими смугами. Те що вранці було зеленим, ставало яскраво вогняним. Хлопець забрів до галявини з ягодами лохини. Великі кущі з гронами соковитих плодів підманювали кожного пересічного. Гантер не те щоб опирався тій звабі. Тільки зараз зміг він оцінити смак тих блакитних ягід. Солодкі, м’які та зовсім не отруйні. Хлопець трохи захопився, але відмітив собі місце з такою приємною знахідкою.

Раптом він почув голос з гущавини. Хтось кликав на допомогу. Гантер хутко підняв бандану з шиї на обличчя, щоб закрити його. Він пішов на звук. Щоб знайти його джерело, парубкові довелося пройти в обхід через діброву, ще далі від дому. За гущавиною заростів, відкривалося перелісся. Причаївшись, Гантер спостерігав за силуетом очевидно загубленої в лісі людини.

— Хто тут!?

Хлопчик, що кликав, був менший власне Гантера і, не зважаючи на західне сонце, видно, що темношкірий. В очах малого читався переляк, хлопчик міцно притис рюкзак до грудей, руки його трусилися і, окрім всього, марно намагався привести дихання в норму. Гантер сів поруч.

— Спокійно, — парубок поглянув в очі заблукалого, — Як тебе звати?

— Ґас.

— Добре, Ґасе, ти сам тут, чи є хтось ще?

Малий розповів, що з ним була ще його подруга, і що разом вони вийшли на прогулянку. “На дерева задивився, от і відстав трохи” — виправдовувався він. Гантер красномовно закотив очі на це.

— Диви, Ґасе щоб її знайти треба дати знати що ми поряд… Коротше, ти зватимеш, а я проведу тебе, так піде?

Малий кивнув на знак згоди і взяв парубка за руку. Гантер занепокоєно озирнувся на нього.

— Щоб і тебе не загубити. — парував той. Парубок лиш байдуже хминув, мовляв, роби що хочеш.

Крізь діброву хлопці вийшли до стежки в березовому гаю, далі вони оминули велику плакучу вербу. Йшли вони в сторону сяйва сонця. Малий звучав подібно сирени, постійно гукаючи подругу. Далі вони звернули на стежину що йшла мимо дерева з кривовирізаним птахом і вздовж землистого берега озера. Зненацька, хлопці почули відчайдушний крик.

— Ґасе, де ти!? — дівочий голос йшов луною.

Малий без вагань пустив Гантера та побіг на голос. Парубок кинувся слідом. Назустріч летіла дівчина.

— Ґасе, де ти блукав? Я хвилювалася! — вона міцно стисла малого в своїх обіймах.

— Вілоу, це… — хлопець вказав на Гантера і тут же запнувся. Заледве знайомець мало того що прикрив обличчя так ще й навіть імені свого не назвав, — Ну, цей, він допоміг тебе знайти! Так!

Дівчина дзвінко розсміялась.

— Він хоч встигав відповідати на твої вигадки?

— Я взагалі-то ще тут. — озвався Гантер — Скоро стемніє, і вам треба додому.

— А, ой і справді. — дівчина підняла погляд догори, до багряно-темних сутінок.

Сонячний диск торкався горизонту. Передзахідні полум’яні відтінки лісу темнішали, ставали вечірньо-фіалковими, а подекуди, в тіні, то й зовсім холоднішали. Ліс навколо почав здаватися глибшим і густішим. Дерева вже не кидали тінь, проте нависали так, ніби хотіли загарбати будь-кого хто не так стане поряд. Гантер дістав ліхтаря з-за поясу.

— Нарешті знадобився, хе.

Вілоу та Ґас перезирнулися. Гантер ввімкнув світло, махнув рукою, щоб ті слідували за ним. Стежка вела їх через суцільні хащі. Що не кущ, то й так і норовив вдарити гіллякою по ногам, трава лізла між ногами так, ніби хотіла поховати підлітків під землею. Здалля чутно було ухукання сови, а довкола тріщали цвіркуни і шелестіли липи. Компанією вони вперто йшли вперед. Нічна прохолода давалася взнаки, тож Вілоу та Ґас ледь не обнімалися, накришись кардиганом дівчини. Гантер, полишений привілегії теплої кофтинки, стійко йшов попереду вказуючи шлях.

Раптом в кущах щось пробігло. Почувся високий зойк. Парубок обернувся перевірити чи все гаразд з тими двома. Вони лиш віджартувалися один до одного. Пересмішки між ними цікавили Гантера, проте треба було йти далі. Він обернувся знов на дорогу.

Невже є таке коли від нього нічого не просять, ні в чому не звинувачують. Невже можна говорити щиро, не крадькома, в повний голос що саме ти думаєш. Тобто, таке є, справді, як Флепджек для Гантера. Парубок розширював горизонти цього терміну. Подеколи двійко, що йшо за ним, ставили якісь дурні питання, про дні народження та Святого Миколая. На кожне з них Гантер відповідав максимально коротко. Раз навіть спробував закинути жарт про кота, кущ та дощ. Тоді, як на дурника, подивились на нього. Та все одно Гантерові було приємніше зараз, ніж вдома. Хоча здавалося б, вдома чекає гаряча (чи, прийнамні, тепла) вечеря, затишне тепло та м’яка постіль. Проте, тут і зараз він ішов по холоду, крізь темний ліс, а сміявся разом з напів знайомцями та вів приємну бесіду.

Група вийшла до якогось світла. То був ліхтар біля асфальтованої дороги.

— Далі ми самі якось. — попередила Вілоу.

— Не загубіться, знову. — Гантер зробив павзу і кинув погляд повний втоми. — Наступного разу може і не пощастити.

Гантер мовчки почав був іти геть тільки раптом з-за спини він почув питання.

— Як тебе звати?  Скажи, будь ласка!

Парубок з несподіванки спинився, обернувся та глянув з-під лоба.

— А, це… — він опустив імпровізовану маску — Мене звати Гантер.

***

Вже стояла глупа ніч коли парубок відкрив двері дому. З кухні одразу донеслося:

— Де тебе носило!?

Хлопець глибоко вдихнув. “Ну, бувало і гірше, розберуся”. Він пройшов вглиб дому. На кухні за столом накритим картатою скатертиною сидів дядько. Одна незакінчена порція гречки з м’ясом, кухоль, судячи з запаху, кави та напів з’їдений бутерброд з сиром, ось що лежало перед чоловіком. Живіт в парубка зрадницьки забурчав. Гантер відвів погляд в сторону і стис щелепи.

— Та бери їсти, чого ти?

— Так, дядьку.

Гантер дістав і собі тої ж гречки, і нашвидкоруч зробив собі чаю. Сівши за стіл, він почав спішно запихувати в себе їжу.

— Ми сьогодні зранку посварилися.

Хлопець спинився та перевів погляд на дядька. Серце знову хотіло вирватися с грудей.

— Мені дуже прикро, що ми не порозумілися. — вів далі Філіп, — Шкода, що ти, Гантере, не сказав раніше, що тебе турбує.

Дядько Філіп дивився прямо в очі. Його водночас стурбований та сумний погляд непокоїв Гантерову душу. Наче щось за тим скрадалося, таке вогке і липуче, відчуття такі, немов тонеш в болотяному мулі. Тільки не відповідати. Будь-яке слово — це крок по мінному полю, неважливо що казати, все одно чатує програш. Але ж зранку хлопець вистояв, дав опір. Нині Гантер вирішив не зупинятися і довести це до кінця.

— А що і коли я мав тобі сказати?

Настала черга Філіпові вислухати претензії до себе. Проте він спокійно продовжив трапезу. Порізавши виделкою заяче філе, дядько поклав його собі до рота. Після тяжкої паузи дядько Філіп почав мовити.

— Гантере, ти маєш розуміти, що…

Хлопець вдарив по столу і піднявся.

— Не маю я нічого розуміти!!!

Філіп почервонів від злості, стис кулаки, так що аж Гантер з іншого краю столу чув хрускіт кісток. Дядько вже піднімався, як знанецька його щось підкосило. Він схопився за серце. Гантер лиш відвернувся та зціпив зуби. Через його свавілля й самодурство стражда дядько Філіп, йому боляче. Парубок хотів зарадити, проте було нічим.

Решту вечора вони провели не сказавши нічого один одному. Хлопець хоч і пориваввся почати вибачитися, проте не знав що ж не так. Дядько в свою чергу лиш проказав як мантру “Твій батько мав великі надії на тебе”.

Після цих слів Гантер почав сумніватися. “А чи я роблю правильно?”. Він знав що якщо сварить дядько то за діло. Може й правда, що він поки малий для тої дорослості? “Але ж як “малий”? Мені вже шістнадцять!”. Не розумів він дядькових слів про чиїсь надії. “Я просто хочу свободи!”

Хлопець зайшов до кімнати і ліг в свій безлад, як в гніздо. Спалахнула ідея. Гаряча та несподівана. Втекти. Просто втекти. З цього дому, від дядька, від його докорів, подалі. Куди, неважливо. Бігти гущавиною, до свободи, де Гантер сам собі господар.

Так само як та їдея назрів план. Піти по слідах тих двох, можливо вони ведуть до того міста, звідки взялися ті двоє. Найголовніше взяти в дорогу, те що може знадобитися. Гантер вертівся в ліжку до самого ранку намагаючись продумати кожну дрібницю. Виходило не дуже, але й спати він не міг. Коли вже сонце токнулося його чола, Гантер підірвався. Вже світанок, а отже новий день і нові дії. Старанно хлопчина віданяв від себе думки що можна було просто, як раніше, не нариватися. “Я заманався не нариватися, я захотів, і я втечу!”

Гантер схопив наплічника, де валявся досить типовий набір: ніж, ліхтар і запальничка. Змирившись з скромністю начиння він злетів до кухні. Їжа на перший час як блукатиме ніколи не зайва. Як і вода. Прозора пляшка та набитий вузлик були стрімголов вкинуті до рюкзака, пошарпаного життям та, вочевидь, ніколи не праного.

— Гантере!

Хлопець обернувся. Його кликав дядько. Гантер на секунду занімів, глибоко вдихнув, навпомацки зробив крок назад. Далі різким поворотом розвернувся та побіг до виходу. Дядько щось кричав навздогін, та хлопцеві було все одно. Він біг і ледь не врізався в кожну стіну будинку. Будинок, чиї коридори ще вчора здавались неймовірно великими, нині давив та душив. Гантер відмахувався і біг, біг аж до виходу. Вже в дверях він обернувся. Ні, не шкода йому було лишати це місце. Наостанок Гантер показав язика кудись вглиб дому, звідки луною йшли крики. Хлопець повернув погляд в глибину лісу та побіг далі.

Свобода била йому в груди. Всередині його грудей кричало все: “Далі, ще далі!”. Вже байдуже на важкий наплічник, нове дихання звільняло від пут земних. Хотілося кричати та сміятися. Гантер підстрибнув, вигукнув і побіг далі. Перше, що йому спало на думку — заплутати сліди. І тут він почув постріл рушниці. Думка відпала. Хлопець спинився на хвильку подихати. Озирнувся навкруги. Нікого. Значить дядько далеко. Тепер діло лишалося за малим. Вийти звідси подалі та ніколи не вертатися.

Десь в далечині звучала лайка, а Гантер ішов собі до нового життя.