Пролог

Десь у небутті.

Крижаним холодом віяло від кам’яної поверхні. Темні стіни, здавалося, намагаються задавити своєю міццю. Високо над головами розмістилася величезна люстра, оповита непроглядною імлою. Вона ніби витала в невагомості. Ніхто не знав, чи міцно тримається вона на бетонному гаку, чи звисає з порожнечі, готова впасти і відсікти голову тому, хто скаже хоч одне невтішне слівце. У будь-якому випадку як би яскраво вона не світила, їй все одно не вдавалося висвітлити всі темні кути цієї таємничої кімнати.

Двері, що різко відчинилися, і людина, що увійшла до приміщення, змусили всіх присутніх звернути на себе увагу. Пронизуюче до кісток повітря почало гуляти від колони до колони кам’яного залу, поки величезні двері з моторошним скрипом не зачинилися. Високий чоловік з довгим білим волоссям, перетягнутим стрічкою біля потилиці швидкою і впевненою ходою прямував до свого місця за важким, овальним столом. Ті, хто сидів, не зводили з нього напружених поглядів.

Чоловік, з шумом зайнявши своє місце, схрестив пальці обох рук між собою і склав їх біля обличчя, спираючись на лікті. Його похмурий погляд не віщував нічого доброго. Про те, що сталося, знали не всі. Можна сказати одиниці, яким довелося з цим зіткнувся особисто, або ж дізналися через когось.

Мовчання, що тривало, не могло не дратувати. Кому хотілося залишатися у незнанні? Точно не цим людям. Хоча… Чи можна їх називати людьми? Відповідь на це питання все ще піднімають сучасні вчені, вводячи таких, як вони — простих людей, в оману. А ось ті, про кого гудуть канали новин день і ніч знають, ким є. Знають свій рід та походження. Знають про сили та здібності, якими обдаровані. Знають про те, хто вони такі і яка їхня мета в цьому світі. Ті, кому було відомо, всіляко намагалися приховати цю інформацію від сторонніх осіб, сподіваючись, що вона не стане в нагоді і кошмари минулого не повстануть знову. Так було до одного моменту…

— Я думаю, ви розумієте, що зібрав я вас усіх не просто так, — почав чоловік.

— Ми ніколи не збиралися просто так, Кроносе, — повільно відповіла жінка середнього віку, піднявши на нього темні очі. Її пряма спина сама говорила за свою володарку — перед ними сама впевненість та неймовірна сила. А переливаюче міддю густе волосся так і натякало на вогняну стихію.

— Аманда має рацію, — додала інша, що сиділа за кілька місць від неї. Вона ж виглядала неймовірно тендітною та слабкою порівняно з першою Хранителькою. Здавалося б невинні очі виражали лише щирі емоції та наміри. Але чи справді було так? Чи правда й те, що її досить довге русяве волосся, подібне до змій, що обрамляє її мініатюрні плечі, не здатне на задушення людини, а в душі не ховається чиста темрява? Що квітки в блискучих локонах не видихнуть смертельний яд?

Всі присутні в нерозумінні подивилися на них.

— Невже настав кінець вашій ворожнечі? — насмішкувато поцікавився синьоокий чоловік, по черзі кидаючи погляд то на одну, то на іншу.

Статно складений, він сидів неподалік від Кроноса і, незважаючи на колір своїх бездонних, холодного кольору очей, випромінював лише доброту і світло.

— Ще чого! — відрізали обидві одночасно.

З якихось невідомих причин дві жінки не могли порозумітися протягом сотень років.  Подейкують, що між ними стався серйозний конфлікт, вирішення якого знайшлося. Але з певних причин жодна не може забути того, що трапилося.

Десь через стілець від них почулося невдоволене зітхання.

— Гвіневро? — погляди спрямували на валькірію.

— Ви колись станете серйознішим? Вам уже по стільки років, а ведете себе як діти! — пролунав жіночий сталевий голос, відлунням відбиваючись від холодних стін. Він повністю відповідав володарці: широкоплеча, вольова, кремезна. Сірі очі не відали ані страху, ані жалю.

У залі повисло гнітюче мовчання. Кожен з них розумів, що намагаючись розрядити обстановку в такий спосіб — вони лише уникають головної проблеми. Та й особливого результату це не давало. За їхніми плечами сотні битв за свої сім’ї, народ, землі і вже кому-кому, а їм варто було б поставитися до цього серйозніше.

— Де Мартіс?

Вісім голів у мить повернулися на одне з таких же місць, як і в них, щоб побачити дівчину, завжди на ньому присутню, але там виявилося порожньо.

До деяких стали закрадатися гидкі сумніви, які вони відразу ж ховали глибоко в куточках своєї свідомості, щосили намагаючись не давати приводу для їх розвитку, а до інших переживання за ще юну, порівняно з ними, дівчину. А раптом із нею щось трапилося?

Раптом двері, що вели в величезне приміщення, різко відчинилися, і швидкою ходою з них вийшла худа темноволоса дівчина. Її поява здивувала, як грім серед ясного неба. Всі ошелешено витріщилися на неї. Вона виглядала пошарпаною. Порваний одяг звисав клаптями в деяких місцях, а на щоці красувався свіжий глибокий поріз. З нього тоненьким струмком по шиї стікала червона рідина.

— Ройси повернулися. Знову, — злісно викарбувала вона, зупинившись у проході.

— Мартіс, — Кронос привітно кивнув їй і махнув рукою, мовляв “сідай”.

Вона повторила його жест, але сідати не стала.

— Що з тобою трапилося? — Діана підскочила з місця і метнулася до неї, розглядаючи поранене обличчя дівчини.

— Діано, мені здається, що це зараз не найголовніша проблема, — відрізала та, відступаючи від неї на крок.

Щось невловиме ковзнуло у погляді тієї, що отримала словесний ляпас, але так само швидко і зникло, повертаючись на дно джерела.

— Діано, — ніжно почала Гвіневра, яка приєдналася до них і поклала руку їй на плече, — не хвилюйся. Вона потім зможе про себе подбати, — по її обличчю було видно, що говорити так не хотіла, але почуте від Мартіс вразило всіх надто сильно, що б окрім цього зараз існувало щось важливіше.

— Як? — уважно глянув на Мартіс Грей.

— Спершу сядьте, — скомандував Кронос і двері раптово зачинилися.

Вони наслідували вказівку.

— Усі ви чудово знаєте, — почав Кронос, підвівшись із місця, — що ройси довгий час ховалися, збираючи війська. Знову. Вони чекали, коли ватажок прокинеться і поведе їх у черговий бій. Знову. Причина, через яку кожне століття відбувається та сама війна з незмінним результатом досі нам невідома. Те, через що прокидається від заклинання Саймон теж невідомо, — він зробив невелику паузу. — Але ми, як Вищі Фенікси, зобов’язані вірою та правдою захищати собі подібних, а тому я бачу єдиний вихід. Скільки б ми не намагалися розгадати цю таємницю, мабуть, не нам судилося це зробити. А ось декому іншому — цілком під силу.

Присутні в мить напружилися, усвідомлюючи зміст сказаних слів.

— Ти… — невпевнено затнулась Сімона.

— І ми знову наступаємо на ті ж граблі, — заперечив Грей, сплеснувши руками.

—Ні, Кронос.

Вищий, проходячи повз її стільця, зупинився. У його погляді промайнули дивні нечитані емоції.

— Так, Амандо. І я зроблю все, що б це не повторилося, Грею, — перевів на нього вдумливий погляд.

— І як ти собі це уявляєш? — Синьоокий Хранитель запитливо вигнув брову.

— Згадаймо ж, друзі, про пророцтво… — мудрець на мить замовк і зрушив з місця, заклавши руки за спину. Тією силою, що є поділом між світлом і темрявою. Тією силою, що править Всесвітом та його законами. Чи зможе обраний приборкати Вищі сфери світу, що надають усьому рівновагу.  Направить їх вірним шляхом, якщо це буде потрібно. І розвернеться перед ним небо, і постануть перед ним моря, і зігнуться під його силою гори, і підкориться йому пекельного полум’я сила. Подарують йому стихії себе, піднесуть господаря до небес і допоможуть врятувати від майбутньої смерті, стати для всіх надією на світле майбутнє.

Як тільки Кронос замовк, ходжаючи навкруги, зал знову наповнився тишею. Вищі Фенікси слухали, проймалися повагою до слів, що колись були написані величнішим з величніших. Їхні серця були сповнені вірою в правдивість стародавнього писання.

— І~і~і,— в очікуванні протягнув Грей, — невже з’явився той, хто гідний такої честі?

— Такого тягарю та відповідальності, — впевнено виправила Гвіневра і перекинула тугу косу густого каштанового волосся на інше плече.

Кронос поважно кивнув.

— З чого ти взяв, що він чи вона впорається з цим? — поцікавилася Мартіс.

— Найкращий спосіб — це перевірити. Адже так?  — невдоволено стрельнув очима Грей.

Кронос мовчав, пропустивши репліку повз вуха. Він думав про правильність свого вибору.  Наділяючи дитину таким даром, валькірія права — це ляже важким тягарем на тендітні, ще незміцнілі плечі і, швидше за все, стане вироком на все життя. Але вони просто не мають іншого вибору. Такої душі Кронос давно не зустрічав. Дитя має надто міцний сосуд, аби його не використати.

— Хто ж це?  — раптово перепитала Діана, повертаючи Вищого до реальності.

— Поки що я вам не можу сказати. Незабаром ви самі про все дізнаєтесь.

Сперечатися з Кроносом ніхто не збирався. Але постали питання. І дуже багато. Чому він не хоче говорити? Хіба така небажана ця інформація для їхніх вух? Чи він не може? Але якщо не може, то яка причина цього?

— Сподіваюся, це дитя виявиться досить сміливим для цього, — пробурмотіла блакитноока жінка, яка була до цього вкрай мовчазною. Така вже вона. Малоговірка.

— Сподіваємось, Сімоно, сподіваємось.

Усі глянули на Датана. За цей вечір він уперше звернув на себе увагу, заговоривши до інших присутніх. Якщо до спокою Сімони всі звикли давно, то це ніяк не відносилося до нього. Досить грізний, визнаний багатьма холоднокровним, чоловік сидів із прямою спиною і до цього моменту лише слухав. Його звичайні їдкі репліки жодного разу не пролунали за зустріч. Це насторожувало. Невже найневразливішого з них — Датана, крім Кроноса, так сильно зачепило те, що сталося?

— Хто це тут заговорив? — “вкусила” жінка, що сиділа поруч. Вона мазнула по ньому глузливим поглядом, качнувши головою, від чого її попелясте каре здригнулося.

— Хто б казав, Розалі, — пробурмотів у відповідь, повертаючи голову до неї.

Жінка спохмурніла, а її погляд в ту ж мить став пильним і холодним. Зазвичай, саме ці двоє ставали об’єктами розбірок. А оскільки до того Датан мовчав, то й Розалі не встрявала. Наразі вони вступили в мовчазні, не менш гострі переглядки. Її — бордові з яскраво-червоними точковими вкрапленнями по краях роговиці очі і його — темно-карі, майже чорні, що майже зливалися зі зіницею.

— Скажи, чи є хоч якийсь шанс, що цей обраний впорається краще, ніж попередні?

Датан з Розалі відірвалися один від одного і глянули на чорняву дівчину.

— Думаю, що так, Мартіс, — його губ вперше за цей вечір торкнулася легка посмішка і він завмер на місці.

У серцях Хранителів зародилася надія, яку вже нічого не могло вирізати. Лише поразка. Але це означало — кінець. На цей раз точно. Отже, вони зроблять усе, щоб його не сталося. Навіть якщо доведеться віддати своє життя.

— Головне, — Кронос раптово підвищив голос і знову зайняв своє місце за столом, — не забувайте про свої першочергові завдання і про те, яка честь випала вам, — він підкреслив останнє слово.

Багато хто кивнув у відповідь, показуючи свою згоду з цим. Нервового вигляду вони не мали. Але тривога роз’їдала зсередини кожного. Якими б близькими вони один з одним не були, а посада не тільки Вищого Фенікса, а й Хранителя зобов’язувала залишатися сильним для інших за будь-яких обставин.