Ліловий та чорний

  Вона таки залишила його. Зламала всі переконання і сподівання. Не врятували ні діамантові сережки, ні інші достатки. Пішла справді по-англійськи. Просто вийшла з дому й не повернулася. Рідко брала слухавку та відповідала на повідомлення. На всі питання казала лиш “Працюю”. Певно, настільки звикла жити без нього, що це все було без злості чи іронії, без жартиків, властивих їй. Наче так і повинно бути, наче завжди було так. Складалося враження, що в нього просто є далека, вічно зайнята подруга. Десь раз у місяць забігала до нього, зазвичай разом із Джоном, пила каву, курила й ішла. Навіть друг тепер з’являвся в його житті частіше. Що ж, тепер його квартира геть спустіла, єдиний плюс — можна було економити на опаленні.                       Майкрофт казав про неї те ж саме “Працює” і ховав від нього подробиці в сто разів старанніше, аніж інформацію про Лідію. Шерлок намагався знайти її своїми методами, аби хоча б поговорити про це, але шукати дівчину в натовпі — все одно, що голку в сіні. Ця жінка одночасно вміла виділятися в безліку, геть не докладаючи зусиль, а знала й злитися з ним в єдиний потік. Його система волоцюг відразу дала тріщину. Вони ніколи не впізнають її, якщо вона сама не схоче.
Рік. Цілісінький рік він просидів у порожній квартирі. Хоча раніше здавалося, що Мад тут буде завжди. Чи тут, чи поверхом нижче, але на Бейкер стріт, у зоні досяжності. Однак тепер… тепер життя повернулося на багато років назад. Не в кращі часи.
Мад сиділа в кабінеті Майкрофта, викурюючи вже другу цигарку поспіль. Начальник сидів напроти. Просто за його спиною висів величезний портрет королеви Єлизавети II. Співробітниця уважно його розглядала.
— Щось нове розгледіла? — спитав чоловік.
— Дивуюся, чому їй не прималювали твоє лице.
— Недопрацювання художника, — усміхнувся Холмс.
— Обережніше з такими словами, бо підеш на поклін до неї, як в очі дивитимешся? — підсмикнула його дівчина.
— Як завжди. Упевнено.
— А мав би зі священним трепетом. Хоча розумію, бабця вже не та. До речі, що скажеш про її чоловіка?
— Ми збираємося пліткувати?
— Про мене, це той самий друг, за якого соромно на вечірці, — продовжувала, не звертаючи на нього уваги, — мої фаворитки Маргарет і Діана.
— Бо ти бачиш у них себе.
— А твоя фаворитка Лілібет, бо тобі теж триста років і ти ледь ходиш?
Він подивився на неї, як на неслухняну дитину.
— Не маєш коментарів, то утримайся від дешевого психоаналізу, — фиркнула невдоволено.
— Спілкування з Магнусеном не йде тобі на користь, — констатував Холмс.
— Це тепер так зветься? Я розважаю цього пристаркуватого виродка з твоєї подачі й твоєю волею. Замість того, аби вбити козла, я з ним ледь не трахаюся! І вдаю, що я в захваті.
— Ми не можемо його вбити. Я тобі сотню разів пояснював. А ти цінна людина в його оточенні. Зараз це дуже потрібно.
— Я трофей. Кабаняча голова на стіні, яку він поцупив у Шерлока. Твоїми руками поцупив.
— Трохи погратися з клятим імпотентом. Невже так важко? Від цього залежить доля не тільки мого братика, а ще кількох видатних людей. Ти чарівна, розумна й хитра жінка. Хто втримається від спокуси? Усе, що від тебе треба — це розігрувати драму й замилювати очі, а в цьому ти мастак.
— А ще шукати його незбагненне сховище з компроматом на кожну живу душу. Ти хоч уявляєш, що буде, якщо він дізнається, хто я насправді? Лише один телефонний дзвінок і я гнитиму в сирій землі.
— Наче до цього хтось знав твою особистість? Якби ти сама не лишила мені своє досьє, я б певно роками вбивався в пошуках інформації. І чи взагалі є справжня Мад? Скільки тебе? Різних тебе, чужих, незрівнянних й однаково хитрих? Чи знав тебе хоч хтось? І чи ти загалом є?
Мадлен замовкла, думаючи над його словами.
— Він просто шантажист. До біса розумний, але й усе. І, зрештою, просто чоловік. Що таке для тебе чоловік? Особа з іншими геніталіями. Шахова фігура. Чи, може, ти розм’якла?
— Ти тиснеш на мене й намагаєшся маніпулювати, тварина. Я роблю свою роботу; роботу, на яку ти не здатен, тому іноді просто закрий рота й вислухай мої скарги. Можеш ще хитати головою, як бонус.
— Як забажаєш, — усміхнувся начальник.
— Бувай, — жінка піднялася і роздратовано пішла.
— Мад, — гукнув Майкрофт.
— Що ще? — обернулася з поглядом повним злості.
— Не йди на весілля до Джона. Краще не треба.
— Піду, — сказала, наче відрізала й зникла за важкими дверима.
Шерлок уже одягнув парадний костюм дружби й сів у машину, що приїхала за ним. У руках крутив запальничку. Він якось придбав її, аби підкурити цигарку Мадлен. Сам уже не курив. Паління пішло разом із нею, а запальничка лишилася, і він, як ідіот, усюди тягав її з собою.
Церемонія Джона й Мері почалася з церкви. Усе гарно й мило, класика. Нічого особливого. Тільки-но всі звідти вийшли, причепився фотограф, роблячи знімки молодят, та гостей.
Шерлоку довелося фотографуватися з дружкою. Якоюсь балакучою брюнеткою з другорядними жартами та натяками на секс. На ній була світло-фіолетова сукня, яку б Мад засудила з першої секунди. “Боже, цей фасон навмисне так жахливо зроблений? Це дешево.” – прозвучав її голос у його думках. Чоловік від того скривився. Таке бувало часто. Він чув і, здавалося, навіть бачив її там, де звик. Згадував її репліки в себе в голові. Це однаково радувало й дратувало, змушувало зізнатися самому собі…
— Ох, Джоне, Мері! — почулося десь з-за спини, — вибачте! Спізнилася, на жаль, робота не відпускала. Ось, це вам, — і згодом жартома, ледь чутно, — купите машину.
Детектив обернувся. Перед молодятами стояла Мадлен! У чорній довгій оксамитовій сукні, дуже схожій на ту, що була на принцесі Діані під час державного обіду в Білому домі, але зараз сукня була з розрізом до самого стегна, видаючи характер господарки. На шиї багацько рядів білосніжних перлів, у вухах довгі й розкішні сережки з такими самими. Утім, без тих коштовностей не обійшлося і на голові: чорняве волосся, зібране в зачіску, прикрашав обруч із масивних перлин. На губах темно-червона помада, на руках, аж по плечі, чорні напівпрозорі рукавички. Ну, і звісно ж, на ніжках витончені замшеві туфельки, із таким підбором, що, певно, зійшов би за холодну зброю. Здавалося, що весілля відвідав загублений член династії Віндзорів.
Детектив сіпнувся, аби підійти до неї, але фотограф його зупинив:
— Ще кілька кадрів, сер.
Коли наступного разу чоловік повернувся, то гостя вже кудись зникла.
— Когось виглядаєте? — кокетливо спитала дружка.
У ресторані, коли всі заходили й попутно вітали молодят, Шерлок не зміг із нею поговорити. Вона привіталася швидко й пішла всередину.
— Мад прийшла, — шепнув йому Ватсон.
— Я бачу, — відмахнувся шафер і трохи пізніше сам пішов до решти гостей.
Клята Джанін, так представилася подружка нареченої, усюди за ним бігала, виконуючи свою життєву роль: жартувала невлад, загравала, і ставила дурнуваті питання, навіть не підозрюючи, що жіночий голос у його голові кожен раз її висміює.
— А хто ця розкішна жінка? — спитала, показуючи, на Мадлен, що стояла на іншому боці зали й щось жваво обговорювала з нареченою, — придворна особа?
— Майже, — усміхнувся чоловік, — кожен день чаює з королевою.
— Справді?
— І гадки не маю. Піду запитаю, — відповів, і озброївшися келихом вина попрямував до жінок у білому та чорному.
— … не будемо про сумне, — почув кінець репліки Мад, коли підійшов ближче.
Вона не бачила його, тому що стояла спиною, а от Мері помітила відразу.
— Шерлоку! Джон побіг зустрічати полковника, якщо шукаєш його, — усміхнулась молода.
— Ні, я шукав когось іншого, — сказав із посмішкою.
Мадлен повернулася, оксамит її сукні благородно шелеснув.
— Певно, Жанін? Так он вона, біжи хутенько, — усміхнулася жінка.
— Я вас, мабуть,  залишу. Вино наче сама обирала, а воно якесь гидке. Піду заміню, — сказала Мері й зникла.
— Маєш чудовий вигляд. Це якийсь символізм? — сказав напівголосом.
— У жодному разі. Не треба видивлятися того, чого нема. А ти, я дивлюся, знайшов подружку?
— Так, але вона вже рік мене ігнорує.
— Не підлизуйся, я про ту курву у фіолетовому, — скривилася невдоволено.
— Де твоя жіноча солідарність?
— Вона іноді дає течу. Ти знаєш, що вона секретарка Магнусена?
— Нащо ти мені це кажеш?
— Просто. Чому б ні?
— Тоді, може, скажеш, чому пішла?
— Робота, солоденький. На тебе геть нема часу.
— А на весілля Джона ти його знайшла. Я не прошу багато. Хоч інколи. Хоча б годину на тиждень.
— Не порівнюй секс із єднанням двох душ у священному союзі. І я розумію, що тобі без Джона самотньо, може, і без мене трохи, але я тобі тисячу разів уже казала знайти собі подружку. Ти гарненький, але, на жаль, зараз у нас нічого не вийде. Може колись, а може ніколи.
— Знайти собі подружку? До мене тільки-но підійшла дружка, як ти охрестила її курвою.
— А ти хочеш посперечатися?
— З тобою? Це не матиме результату.
— Ну то не бухти й іди вже. Скоро застілля.
— Де ти сидиш? — раптом торкнувся її руки.
— Достатньо далеко, не хвилюйся, — жінка забрала кінцівку від нього.
— І Мад, не вбивай її, — сказав пошепки, — будь ласка. Тільки не зараз. Прошу. Це важливо,
— До речі. Бачив цього майора? Так самовпевнено вийшов у люди, знаючи, скільки бажають йому смерті. Схоже на дурість, — пропустила повз вуха його благання.
— Тут усі свої. Сумніваюся, що хтось візьме й уб’є його.
— А персонал? Будемо чесні, усі ми їх вперше бачимо.
— Як би ти це зробила?
— Улаштувалася б офіціанткою чи не знаю… флористом або фотографом. А там обрала б найбільш придатну отруту з таким часом дії, що поки він двине коники від серцевого нападу, я вже бачитиму вдома десятий сон.
— Гарна ідея. Але ти почула мою думку стосовно Жанін?
— Почула. Любові й злагоди, — фиркнула наостанок.
Коли всі більш-менш розсілися, Шерлок набрав Майкрофта. З іншого кінця слухавки почулося збите дихання.
— Чому ти захеканий? Або я відриваю тебе від дівчини, або ти знову тренувався. Думаю, що друге.
Вони перекинулися парою фраз про відсутність старшого Холмса на весіллі й перейшли до тем болючіших.
— Думаю, тепер будемо бачитися частіше, — сказав старший.
— Чому б?
— Як раніше.
— Я не розумію.
— Джон і Мері знайшли щастя разом. Кінець історії. Мад пішла від тебе. Ти знову один.
— Я вважаю, що це лише новий епізод. І ніхто від мене не йшов. Якби ти давав їй менше роботи, усе було б добре.
— У неї лише одна робота, яку вона старанно виконує.
Повисла тиша.
— Що? — роздратовано спитав молодший.
— Нічого, не буду тобі заважати. Розважайся.
— Що?! Я знаю цю тишу!
— Люди одружуються, розходяться, не вмішуйся.
— Я не вмішуюсь. Джон попросив мене бути дружбою! Я мав відмовитися?
— Передавай молодятам мої вітання. Бувай.
— Добре, — він уже зібрався кидати слухавку, як брат його гукнув.
— До речі, Шерлоку, пам’ятаєш Редберта?
— Я більше не дитина, Майкрофт!
— Так, звісно, звісно. Щасливого тобі “Невтручання”.
Зв’язок перервався.
Згодом усі розсілися за столами й почали поглинати вишукані страви. Виделки стукали по тарілках, лунали приглушені розмови. Мад справді сиділа далеко. Достатньо далеко, аби почути його, але він її добре бачив. І користувався цією нагодою, потайки кидаючи на неї короткі погляди. Він згадував останній день, коли вона ночувала в його ліжку. Точніше днювала. Тоді Джон і Мері прийшли повідомити про заручини. Прийшов навіть Грег, Моллі та її новий хлопець. Відкрили шампанське, царювала святкова атмосфера.
— А вона не прийде? — спитала з натяком Мері.
— О, вона вже тут, — усміхнувся Шерлок, — пізно прийшла, піду гляну чи досі спить.
По дорозі заскочив на кухню і зробив їй каву. Міцну, чорну й без цукру. Легенько постукав у двері власної кімнати й увійшов. Поставив горнятко на приліжковий столик і присів біля сплячої жінки. Торкнувся плеча.
— Мад, прокидайся, — сказав пошепки.
— Ще п’ять хвилиночок, — пробурмотіла крізь сон.
— Ти впевнена? — спитав жартома.
— Угу, — така ж відповідь крізь сон.
— Королева подарувала тобі лицарство? — спитав тихенько.
— Угу.
— От за що ще тебе люблю, то це за такі моменти. Ти можеш зараз почути, сказати та підтвердити будь-що, а прокинувшись ніколи не згадаєш. Тому скористаюся моментом і виспіваю свої почуття, і мені легше й тобі мороки не буде.
Чоловік влаштувався зручніше й почав ледь чутно.
— Я радий, що ти пробачила мені. Тепер будемо ти і я. Нас чекають легендарні злочини! Геніальні розкриття! Твій розкішний мозок у дуеті з моїм. Це все до того, що ти, кохана, неймовірна жінка та я тобою щиро захоплююся. У вітальні на каміні я сховав тобі подарунок, але він поки ще полежить до завтра.
Останнє він сказав швидше для того, аби переконатися, що вона справді спить.
А потім легенько поплескав її по плечу знову.
— Мад, ти все проспиш, підіймайся скоріше. Повна хата гостей, хоч привітайся!
Такою він її востаннє і бачив. Заспану, м’яку й розважливу. З посмішкою на вустах, увічливу й справді наче закохану в нього.
Це був останній їхній вечір, певно, тому такий чудовий. Наступного ранку вона пішла. Наче як завжди, робити тільки їй з Майкрофтом відому роботу. І більше не повернулася. А згодом він виявив і пропажу схованого подарунка й осягнув. Вона все прекрасно тоді чула. У коробочці, схованій на камінній полиці, були перлинні сережки, що вона одягнула сьогодні.
Коли підійшла черга детектива проголошувати промову, він помітив, що столик Нері пустий. Зникла як і не було. Це не завадило йому розчулити публіку й молодят до сліз, потім звеселити смішними історіями з Джоном. Та дещо в тексті він змінив на ходу. Додав кілька рядків.
— Джоне, ти маєш велике щастя, кожного дня спостерігати кохану жінку, розмовляти з нею, навіть сперечатися. Особливо сперечатися! Хіба для молодої пари є щось більш запальне, ніж добряче погавкатися? Цінуй кожен момент лайки та лестощів однаково, бо то все одно, коли справді любиш, а тебе люблять навзаєм. Я відкрито заздрю вам, молодята! — усміхнувся широко, — бо якби я мав змогу проводити час з коханою жінкою, я був би найщасливіший. Сподіваюся, та сама жінка колись почує це, а поки, кажу вам: будьте щасливі!
Здійнялися келихи.
Мад чула його. І він знав це дуже добре. Чула й розуміла. На жаль, розуміла. Проте вдіяти нічого не могла. Вона стояла в коридорі, сховавшися від безлічі очей, а головне від його очей. Знала, що промова збентежить її, змусить згадати бувалі часи, не дай боже доведе до сліз! А цього в жодному разі не могла показати. Тихо сміялася з розповіді про вечірку Джона перед весіллям. Згадувала. Шерлок напився як чорт і дзвонив їй півночі, настрочив купу повідомлень, та навіть написав листа, який благо не відправив. Це було й смішно, і грішно, бо на той момент вона вже пішла.
Коли слова наче стихли, жінка тихенько, ніби так і треба,  повернулася за свій столик. До речі, її сусідом був сам майор Шолто. Спочатку дівчина не дуже зраділа, але потім виявилося, що він не говіркий і ситуація стала терпимою.
Мад узяла собі ще келих вина, бо шафер зажадав, щоб усі піднялися, аби проголосити тост. Одразу ж прибіг фотограф, зробив фото. Секунда й бокал випадає з руки детектива. Ще мить і він перескакує через стіл до зали. Починає нести, на перший погляд, маячню. І Мад одразу здається, що вся ця клоунада для неї. Оригінальний спосіб діалогу. Їй так здавалося рівно поки серед його лепету, вона й Джон не розчули ту саму фразу “Ватиканські камеї”.
— Пограймо у вбивство, — сказав нарешті, — кого можна вбити тільки на весіллі? Хто бажав отримати сюди запрошення? Хто живе усамітнено, невідомо де, із купою охорони, рідко з’являється на людях…
Він подивився на столик, де розмістилася Мадлен і Шолто. Загалом підходили обоє. Але Мад… нащо її вбивати тут і зараз? Кому це треба?
Нері взяла серветку, дістала олівець для очей із дамської сумочки й написала на білому папері “Це ви”. Їй одразу стало зрозуміло. Вона допускала його вбивство ще на початку весілля. Посунула послання на бік свого сусіда, і він, забравши серветку, піднявся й пішов.
Вичекавши трохи, Мадлен схопилася і пішла слідом. У коридорі її вже наздогнали молодята в компанії детектива. І вже в чотирьох побігли до кімнати майора. Двері були зачинені. Шерлок почав стукати й просити відчинити. Марно.
— Майоре Шолто! Відчиніть!
— Замахи на моє життя це не новинка. І хто вб’є? Невидимка з невидимим ножем? — почулося з кімнати.
— Я не знаю хто і як, але зачинені двері його точно не зупинять!
— Ну то дізнайтеся. Ви ж прославлений детектив.
— Майоре, відчиніть, будь ласка! Ви в небезпеці! — попросив Вотсон.
— Дізнайтеся, як він це робить, і я відчиню.
— Джон, вибий двері, — попросила Мері.
— Дуже не раджу. Я озброєний і в мене відточені роками рефлекси, — відповів майор.
— Ну то, Шерлоку, розслідуй! Він же обіцяв! — попросила наречена.
— Що розслідувати? Раніше не міг, а зараз зможу? — скривився Холмс.
— Спробуй! Це важливо.
— Що ти верзеш? Джоне, угамуй свою дружину!
— Вона має рацію! Ти не геніальний детектив і ніколи не був ним, ти королева драми! От-от помре людина!
Холмс подивився на Мад, що весь цей час простояла мовчки. Зустрівся поглядом.
— Ти казала, що вбила б його відкладено…
— Так, щоб мати алібі. Але ми маємо справу з ножами, а не отрутами. Це трохи звужує коло. Думай. Як треба вдарити й куди, аби затримати смерть?
У його голові повставали й змінювалися образи, складалися картинки, процес ішов ледь не механічно, поки нарешті Шерлок не зрозумів. Поцілував у лоб Мад, потім швиденько Мері.
— Якщо чесно, він теж королева драми, — сказав жартома місис Вотсон.
— Я знаю, — усміхнулася жінка.
— Майоре Шолто! Вас не вб’ють зараз, бо вас убили кілька годин тому!
— Як?
— Не знімайте ременя!
— Тугий ремінь високо на талії, — кивнула Мад, — стягує тканини й не дає втратити кров. Через тугість, прокол не відчувається.
— Розумниця, — кивнув Холмс.
— Отже, мене мала вбити власна уніформа? Символічно.
— Майоре! Він розгадав справу! Відчиніть, ми домовлялися! — благала Мері.
Вони почули монолог про роль військової форми в житті Майора. Стало зрозуміло. Він збирався зняти ремінь.
— Майоре! Що б ви там не робили! Закликаю вас перестаньте, інакше я вибʼю двері! — вигукнув наречений.
— Містере Холмс, ми з вами схожі, — голос із кімнати.
— Безперечно, — нервово викарбував детектив.
— Коли час помирати, треба прийняти це з гідністю. Як солдат.
— Звісно, треба! Та не на весіллі Джона! — гаркнув Холмс.
— Стули пельку, ідіоте, дай я, — обізвалася Мадлен і підійшла ближче, — Майоре, я сиділа поруч із вами.
— Леді в чорному, — усміхнувся вояка.
— Так, я. Хочу спитати у вас, чи зробив Джон вам щось таке, за що ви бажаєте йому помститися?
— Ні.
— Тоді чому ви вважаєте, що ваше бажання відійти в інший світ важливіше за найщасливіший день у житті цього чудового чоловіка? Ми з вами знаємо Джона. Він чудова людина, добра й товариська. Він цінує життя, цінує вас! Невже ви отак просто перекреслите цей день у його житті? Хочете, аби він згадував власне весілля з гіркотою? Чим він заслужив такий удар?
У відповідь тиша.
— Я вибиваю, — зітхнув Вотсон.
— Ні-ні, стій, не треба, — стримала його дружина.
Двері відчинилися. На порозі постав майор.
— Схоже, мені потрібна медична допомога, — сказав ледь чутно.
— Я буду вашим лікарем, — заявив наречений і пішов до номера.
Услід Мері.
Шерлок і Мад залишилися в коридорі самі.
— Дякую. Ти значно пришвидшила процес.
— Нічого сам не можеш, — усміхнулася йому.
— Потанцюєш зі мною потім? — спитав діловито.
— По традиції маєш танцювати з дружкою. Я не вона.
— У традиції йдеться про один танець. Решта твоя.
— Решта? Боюся, ти стопчеш мені всі ноги!
— Я добре танцюю, не зарікайся.
— Танго?
— Я спробую.
— Добре. Подивимося, чи не хвалько ти.
— То ти італійка? Чи уродженка Аргентини?
— Хтозна, — усміхнулася загадково, знизала плечима й пішла геть.
Далі все йшло за планом. Танці гостей. Танець молодят під скрипку Шерлока. Залишався лише останній етап. Обіцяний танець. Проте весь вечір він не бачив Мад. Певно, обдурила його й пішла. Та попри все, детектив підійшов до хлопця, що відповідав за музику. Швиденько написав на картці “Por una cabeza” і протягнув її працівнику.
— Увімкни це, будь ласка.
— За планом далі звичайні танці, — спробував відмовити незнайомець.
— Зробимо виняток. Цю композицію, — наполіг Холмс.
Тільки-но прозвучали перші ноти, як він помітив її у дверній проймі. Таки не обманула. Він пішов назустріч, рівно як і жінка, оминаючи кепсько пари, які танцювали, що бачили це дійство хіба що по телевізору колись, але відчайдушно намагалися повторити хоча б щось.
Протягнув їй руку, запрошуючи. Його долоня відчула ніжність напівпрозорої рукавички. Вона стала близько. Інтимно близько; так, що її чоло торкалося його щоки. Чоловік обійняв її однією рукою, вона зробила так само, повільно взяв за іншу. Жіноча ніжка граціозно виписала кілька кругів по підлозі, і він повів її. Плавно, обережно, відчуваючи кожен рух її пластичного тіла, кожен рух ноги, кожен подих і погляд. Закрутив, підхопив в оманливому піруеті, лишаючи без землі під ногами. Проте ненадовго. Жінка вправо вивернулася. Тріпнула головою, глянула на нього, трохи відсторонилася. Ніжність та обережність перейшли в пристрасть, у лайку, не відкриваючи рота. Кроки стали більш різкими, рухи нахабнішими в такт музиці. Вони сварилися, билися, кричали, плакали, а потім знову поверталися одне до одного. Чоло до чола, подих до подиху. Потайки цілувалися в складному та граційному повороті, не показуючи публіці. Приглушене освітлення грало їм на руку, дозволяючи трохи більше, ніж вони мають право посеред дня. За лайкою було примирення, кожен програш знову зводив їх докупи, так близько, як, певно, може бути тільки в ліжку й у танго. І знов, і знов “Por una cabeza”, у голові, у вухах, у ніс б’є запах її парфумів із солодкою магнолією. Це був секс, це було читання Ремарка холодного вечора в одному ліжку, і це була та кава, що він востаннє приніс їй у ліжко, діамантові сережки, що вона зламала й куля, якою вистрелила в нього. Це було кохання і суперництво. Це було все. Геть усе. І жодного слова.
Коли нарешті музика стихла, змусивши їх зупинитися в обіймах одне одного й видихнути, Мад кивнула йому, і, розвернувшися, швидко пішла геть. Спочатку розпалений і спантеличений він нічого не зрозумів, доки не побачив, що тримає в руці її невагому рукавичку.           Виклик на дуель. Усміхнувся. Роззирнувся навкруги, усі наколо вже танцювали під іншу музику. Нікому не було до нього діла. Чоловік, не виказучуючи хвилювання, поспішив у ті ж двері, в які вийшла партнерка.
Зустрів його порожній коридор. Проте це ще не віщувало біди. Довелося пройти зо п’ять дверей, перш ніж він побачив таку ж рукавичку на дверній ручці. З посмішкою забрав аксесуар і швиденько заскочив усередину.
— Швидко допетрав, — усміхнулася йому Мад, що чекала посеред кімнати.
— Дідько, яка ти все ж таки гарна, — видихнув, дивлячись на неї наодинці.
— Я думала, ти більше полюбляєш фіолетовий.
— Ліловий. І ні, я шаленію від чорного оксамиту.
— Ну годі базікати, паскуднику. Ходи сюди, — кинулася до нього.
І вони вчепилися один в одного, наче одурілі. З його плечей одразу злетів піджак. Навпомацки чоловік повернув замок на дверцятах. Імовірність того, що хтось зайде чи почує їх за музикою, була мізерна, але все ж треба перестрахуватися.
— Чому не можна зробити це в мене вдома? — вимовив, перервавши рвучкий поцілунок.
— Бо мені от-от час іти, — випадково відірвала йому верхнього ґудзика на сорочці. Чоловік притис її спиною до стіни. Подивився в очі.
— Граєшся зі мною, — видихнув крізь зуби, одна його рука стисла її шию, інша пірнула під сукню.
У поглядах бажання і виклик.
— Може й граюся, — посміхнулася лукаво, дратуючи його й розпалюючи одночасно. Детектив у шаленому пориві смикнув її до себе, упився розпачливим і злісним поцілунком у вуста.
По підлозі застрибали перлини. Порвалося її кольє.
— Дідько… — прошепотів він.
— Чорт з ними, лиши, коханий, — відповіла ледь чутно й інтимно хрипло.
— Ти справді мене так назвала? — відірвався від неї на секунду.
— Випадково, — усміхнулася жінка, — не бери до серця.
— Не буду, — дзвякнув, розстібаючись, ремінь.
Він підхопив її на руки, стіна послугувала додатковою опорою. Мад тихенько зойкнула.
Це було швидко, гаряче й пристрасно. Як їхнє танго. Спрагло й розпачливо. Дико. Руки, тіла, голоси, усе наче бажало стати одним цілим.
— Не залиш слідів, — шепнула йому на вухо, лишаючи поряд поцілунок-укус.
— Тобі можна, а мені ні? Ревнуватиме новий коханець? — прозвучало здавлене десь біля шиї.
— Це тебе не стосується, — видихнула збито від швидкого темпу.
— Ти любиш його? — прогарчав розлючено, — любиш його? Сваришся з ним як і зі мною? Відповідай! — відтягнув її голову за волосся назад, відкриваючи собі всю її чудову шию для нових поцілунків. Усупереч усьому — обережних.
— Ах! Сука! — простогнала жінка, — ні, кляте блядство!
— Ще раз. Скажи ще раз. Скажи, що не говориш із ним як зі мною, не дивишся, як на мене! — він утиснув її в стіну всім тілом, зустрічаючись з напівпритомним поглядом.
— Ти можеш просто мене трахнути? Мені твої питання остогидли!
Він відсторонився від неї. Подивився вимогливо.
— Негайно продовжуй! Сучий сину! — прикрикнула на нього.
— Я і пальцем тебе не торкнуся, поки не скажеш.
— Чесно кажучи, зі спущеними штанами в підсобці, ти не викликаєш ніякого бажання виправдовувати твої очікування.
— Як така розумна, то спробуй згадати, де твоя спідня білизна.
— Я можу піти й без трусів, теж мені утрата.
— Тобі важко сказати, що я кращий за твого клятого коханця?
–- Добре, бляха! Ходи-но сюди, — вона сіла на край припиленого стола й підізвала його до себе. Схопила за розстібнутий комір сорочки й притягнула впритул до себе, — що саме тобі б хотілося почути, любий?