Це була гарна історія?
від Pretty FungusНаписано для Осіннього фікрайтерського з’їзду 2021 за ключем “Залишся”
— Може, вже підеш?
Чоловік, який щойно зайшов до кафе, стояв прямо над останнім відвідувачем за барною стійкою і м’яко натякав, що хоче усамітнення для своєї персони. Він добряче навис над захмілілим та тепер вже трохи переляканим чоловіком середніх років, не промовивши більше ні слова і пригвоздивши того поглядом.
«Сенс так робити?»
Через пару хвилин чоловіку все ж таки вистачило духу встати і піти.
— До завтра!
Пролунало вже більш впевнено біля входу.
— До завтра, менеджере!!!
Вони залишились удвох. Та ніколи не було інакше.
Новий клієнт вмостився на стільці.
……..
— Навіщо ти вигнав мого відвідувача? Як, по-твоєму, кафе має отримувати прибуток?
— Що?…
Це питання застало Ю Джун-Хьока зненацька, і витрясло всі думки з його голови.
— Що?!… Що ти мені таке кажеш, паскудо?! Ти ж сам прекрасно знаєш, що історія не почнеться, поки ми не залишимось удвох!
Бармен уважно, без єдиної емоції, роздивлявся чоловіка. Та вже за секунду не витримав і почав заливатись сміхом.
— Пха-ха-ха-ха-ха, ти б своє обличчя бачив! Я з тебе не можу просто. Так повестись, як мала дитина!
— Як ти мене дістав.
— Що так? Кудись поспішаєш, Третій?
— Ні, ти ж знаєш.
«Знаю, на найближчій час ти мій.»
Кім Док-Джа почав механічно протирати чашки і стакани.
— То…
— Тут досить дивні жанри.
— Навіщо ти мене перебив?
— Ти постійно про це питаєш.
Це було їхнім таємним кодом і підтвердженням життя. Підтвердженням того, що вони ще лишаються живими, самими собою, на сторінках, написаних різними людьми.
— Тут немає нічого, крім повсякденності.
— І що ж ми маємо робити?
— Розмовляти.
Та слова не лунали у пустій залі.
Вони і так все знали. Знали один одного. Знали всі, написані за них і для них, історії. Почуття, які передавали інші люди. Їх переживання. Страждання. Коли у їх вуста вкладали чужі і так потрібні їм слова.
— Десь ми переживаємо інші події.
Порушив тишу Джун-Хьок.
— Знаю.
— Десь мене вже немає.
— Знаю.
……..
— Хочеш про це поговорити, чи як?
— Ні.
……..
— Я так втомився.
— Можеш відпочити, поки ми тут.
Чоловік поклав голову на барну стінку і заплющив очі. Рука у волоссі не змусила себе чекати. Легкі погладжування заспокоювали.
— Кожен автор думає, що його історія унікальна.
— І це правда.
— Але…Те, що ти зараз робиш, — твоя воля чи черговий поворот сюжету?
— Не знаю. Та я цього хочу.
……..
— Це наше життя.
— Я не хочу робити тобі боляче.
Відповіді не було. Вони прекрасно знали, що це не в їх компетенції. Все завжди вирішує автор.
«Залишся…»
— Залишся…. Пха-ха-ха. Продовжуй ти.
— Що продовжувати, я про це тільки подумав.
— Давай далі. Не обгортай словами.
“Я і так все знаю,
Не наступить новий день.
Полотняна ніч
Нас закриє знову.”
«Залишся тут, зі мною.»
Док-Джа кивнув.
Вони не могли кудись піти. Не могли навіть, банально, переступити поріг. Для них ці слова мали інший сенс.
「Не ховайся від мене в минулому, майбутньому чи в інших життях. 」
Все було сказано. Все допито. Все пережито.
Спалить кожне слово,
Лишить тільки час,
Але зараз тут нема
Нікого, окрім нас…
Тільки ми удвох – історії пролог.
Я тепер дуже обачно писатиму фанфіки… цей відчай від того, що вони не володіють своїм життям, він пронизує кожну клітинку тіла з кожною новою реплікою діялогу
Дуже дякую Вам за роботу, це дуже красиво і сумно!!
Гарно, тро
и змазано і заплутано бат все одно радію що прочитала. Дякую за працю!!
Дякую за відгук)