Знову в лісі…

Брати обережно підійшли до будівлі, яка здалася їм вже швидше руїнами якоїсь давньої споруди. Повністю збудована з незвичайного чорного матеріалу котрий, здавалося, неначе поглинає світло місяця, що ледь-ледь проникало через хмари, які несли за собою бурю. Довгі тонкі шпилі підіймалися високо в небо, водночас з цим, сама споруда була овальної форми та мала невеликі вхідні двері з ручкою, без вікон. Обійти цю споруду можна було за декілька секунд. Хлопці майже одночасно прийшли до висновку, що це, мабуть, якийсь храм людей минулого, давно забутий, що очікує на свій кінець тут, в глибинах лісу. Після коротких роздумів Літір взявся за ручку дверей і під несхвальний погляд Мортара повернув її, дверцята клацнули та відчинилися. 

Всередині було темно, знаходячись ззовні неможливо було сказати, що там, за аркою дверного проходу. Літір зробив крок, ще один і снігова поляна оточена ялинками залишилася позаду, перед ним постали декілька пар східців вниз, які вели все нижче та нижче рівня землі. З перших сходин було видно коридор, всіяний таємничими, картинам в металевих рамках по обі сторони від юнака. Такі коридори не є чимось надзвичайним, швидше за все в кожному замку є такі, незвичайним було інше, в рамках для картин, на місці власне самих малюнків було просто чорне полотно за неймовірно чистою, прозорою, скляною поверхнею, крім того, самі рамки були досить дивними. Освітлювався даний коридор слабким сяйвом, хоч як хлопець розглядався по сторонах, зрозуміти звідки та що є причиною цього сяйва, не зміг. Він провів руками по найближчій картині, нічого не відбулося.

– «Ну що ж, мене не затягнуло в них, і навіть не відірвало руку, чудово» – Подумав хлопець, він очікував, що нічого не станеться, але вирішив перевірити, в той момент юнак не подумав, що це може коштувати йому життя, але, на щастя, все обійшлося.

Літір озирнувся до входу, але не побачив Мортара, той все ще стояв назовні.

– Мортаре! Ходи сюди, тут здається більш менш безпечно, правда це місце є більшим ніж виглядає зовні, спускайся! 

Юнак знову поглянув вперед, там в далечі, де закінчувався коридор з чорними картинами, були двері, такі самі, як ті в які він тільки що зайшов, але попрямувати до них без брата Літір не наважився, хто його знає що за ними там знаходиться.

Літір зник у дверному проході й у Мортара похололо всередині, десь на підсвідомому рівні він очікував почути крики та виявиться, що вони відкрили якусь темну гробницю з легенд, але зеленоокий зразу ж відкинув ці думки, люди часто стараються уникати та ігнорувати неприємні їм думки. Пройшло декілька секунд, але нічого не сталося, мало того, Мортар бачив силует Літіра там всередині, він оглядався довкола, доторкнувся до чогось. Сам же ж чорноволосий юнак не наважився б просто так ступити в невідому темряву, він стояв тут, перед цим храмом, посередині снігової галявини, не звертаючи уваги на бурю, і повністю занурився у свої роздуми. 

Думати було важко, після всього що вони вже встигли пережити за цю ніч у нього розболілася голова. Мортар пам’ятав тих людей, групу незнайомців в чорних капюшонах та плащах із візерунками на чорному полотні, що виглядали наче вогонь, хворобливого, світло-зеленого кольору. Він не став говорити про це брату, адже Літір мав досить запальний характер. Якби його молодший брат почав накидатися на всіх незнайомців в плащах, це їм тільки пошкодило б. Єдине чого не розумів Мортар, що найманцям було потрібно в Керпеті? Невелике селище, далеко від центру країни, в ньому живуть бідні люди, який в цьому сенс? У будь-якому випадку зараз, головним завданням було попередити людей в найближчому поселенні. Вони залишилися самі по собі, самотні й Мортарові точно не хотілося, щоб ще більше дітей повторило їхню долю. Але ось тепер вони тут, всемогутній творець зна де, в досить підозрілому місці, біля досить підозрілої споруди, яка можливо століття, а може і тисячоліття тут стоїть. В цьому лісі полюють багато дорослих і не тільки з Керпету, звичайно дане місце далеко від основної стежинки яку проклали через ліс, але невже ніхто раніше не знаходив цю галявину? Чи знаходив але….

Від цих думок його вирвав поклик Літіра, схоже, якщо їм і справді загрожує смертельна небезпека, то поки що у них є можливість повернути назад, хоча тепер, коли він знову був тут, в реальності, а не в глибині своїх думок, хлопець відчув жахливий холод, його руки та ноги вже ледь-ледь оніміли, їм і так нема де сховатися зовні цього храму, під час снігової бурі їх все одно буде чекати тільки смерть. Мортар зробив крок, ще один і снігова поляна оточена ялинками залишилась позаду. 

Мортар теж спустився по сходинках, його погляд був неначе прикований до тутешнього, дивного, інтер’єру. Літір бачив лице брата, воно було одночасно здивоване, налякане і захоплене, на секунду він задумався, чи було в нього самого таке ж обличчя, коли він буквально хвилину тому спустився сюди, і чи зараз в нього таке ж лице?  

Коридор був досить широким, для того, щоб дві людини могли йти поруч один з одним, рука об руку. Навіть попри це, Мортар все одно йшов трохи попереду. Ні, він не був сміливцем, але відчував що тільки він може захистити брата від небезпек що можуть чекати їх за цими дверима. Літір не був проти. Пройшовши по, напевно, найдовшому коридору в їхньому житті, вони зупинилися перед дверима. Дані двері були трохи іншими ніж ті що назовні, при такому освітленні вони, здавалося, мали срібний блиск. Чи могли й справді двері бути зробленими зі срібла?  Зараз юнаки цього перевірити не могли. Мортар поклав руку на ручку дверей, його ноги ледь помітно затремтіли, він повинен бути сильним, у Літіра крім нього більше нікого немає, як не він то хто? В наступні декілька секунд Мортар зібрався з силами й надавив на ручку дверей, щось тихо клацнуло і двері відчинилися всередину.

Зайшовши в середину, юнаки побачили циліндричний зал з низькою стелею. На відміну від Літіра з його ростом, якби Мортар захотів і мав би достатньо сміливості, то він міг досягнути до стелі рукою. На стінах кімнати знаходились чудернацькі колони схожі на саркофаги давніх королів. Окинувши поглядом кімнату брати не виявили нічого, що могло б їм зашкодити. В процесі огляду вони й не помітили як опинились в центрі кімнати. 

– Не знаю чому, але мені тут не подобається, вже краще перечекати бурю в коридорі.

– Якби з нами мало щось відбутись, це вже сталося б, – зауважив Літір.

– Якщо з нами й справді щось станеться, то в нас не буде можливості подумати про це.

Йдучи по кімнаті Літір помітив, що одна зі стін дуже схожа на двері, які вони бачили раніше.

– Дивися тут ще одні двері, може глянемо що там і зразу повернемося?

– Ти й так мене ніколи не слухаєш, чого тепер питаєшся моєї думки, що невже тобі страшно? – Мортар хитро посміхнувся, йому не часто вдається підколоти брата.

– Я думаю, не більше ніж тобі, але давай так, якщо дозволиш глянути що там, то обіцяю слухатись тебе до самого Тіріфеса.

– Чому в мене таке відчуття що ми зараз про це пошкодуємо? Добре відкривай, і зразу назад!

Літір нажав на ручку дверей, але нічого не сталося, уже знайомого їм клацання, що супроводжувало відкриття дверей вони не почули та й самі двері залишились непорушними.

У Мортара неначе відлягло, а ось Літір навпаки засмутився, він пообіцяв брату слухатись його і нічого не отримав на заміну.

Тим часом на одній із “картин” в коридорі:

−• −•−• •− •−•• −−•• •− −•−• •−•− 

−−− − •−• •• −− •− −• −• •−•−   ••• •• −−• −• •− •−•• ••− 

−•• • −• − •• ••−• −•− •− −•−• •−•−   ••• •• −−• −• •− •−•• ••−   −•− −−− −•• −−−•••   −−−−− −−−−− −−−−− ••••− ••••• •−−−− 

−−• • •−• • •−− •−• −•− •−   −•−• •−•• ••• −• −−− ••• −   ••• •• −−• −• •− •−•• ••−   

•• −•− •− −• ••− •−− •− −• −• •−•− −−−•••   •−−• −−− −− •• •−•• −•− •− 

•• •−−• •−• −−− −••• •−   •−− −•• −• −−− •−− •−•• • −• −• •−•−   −•• •− −• •• •••• −−−•••   −•− •−• •• − •• −−−• −• •−   •−−• −−− −− •• •−•• −•− •− •••••• •••••• •••••• 

−−•• •− •−−• ••− ••• −•−   •−−• •−• −−− − −−− −•− −−− •−•• ••−   ••−• •−• •− −•− −•−• −−− −• ••− •−− •− −• −• •−•− −−−•••   −•− •−• •• − •• −−−• −• •−   •−−• −−− −− •• •−•• −•− •− •••••• •••••• •••••• 

−−•• •− •−−• ••− ••• −•−   •−−• •−• −−− − −−− −•− −−− •−•• ••−   −•− •−•• ••−− −−−•   •−− −••   ••− ••• ••••   −•• •−− • •−• • •−−− •••••• •••••• ••••••   

−− •• −•− −−− −• •− −• −• •−•− •••••• •••••• ••••••

Літір пішов в сторону Мортара, вони збирались перечекати бурю в коридорі, так безпечніше. Раптово роздався скрегіт металу… 

Наступні події розвивалися стрімко. Не встигли брати вийти в коридор, як шестеро механізованих металевих мацаків схопили кожного, і потягнули до окремої з колон, які стояли одна навпроти одної. Літір закричав, він відчайдушно намагався вирватися, що до Мортара, в нього не залишилось сил на супротив і кричати він не міг, мацак оповив нижню частину його лиця. Їх щільно притиснуло до колон. Через відкриті відсіки яких, виїхали маніпулятори. Кожен з маніпуляторів стабілізував голови братів, Літір зрозумів, що він повністю знерухомлений. Останнє що він встиг побачити перед тим як біль пройняла його тіло від голови до ніг і він втратив свідомість, це те як в голову його брата проникли шість голок. Все покрила темрява…

***

На вершині скелі стоїть замок, цієї місячної, теплої, безхмарної ночі його можна спостерігати у всій красі навіть на відстані багатьох кілометрів. Високі шпилі, і загалом готичний стиль будівлі придавали йому химерного вигляду. Складалося враження, що саме в таких місцях проводили свою нескінченність давні вампіри, хоча це всього лише міфи. А от що не було міфом, так це всякі дикі звірі, яких довкола було хоч відбавляй. Тут, на гірському плато, яке добре проглядається з вікон замку, паслися собі під місячним сяйвом, стадо кроликів-переростків з десяти й більше сантиметровими рогами, які стирчали у них з лоба. Чимось вони нагадували єдинорогів, але все ж таки були кроликами. Цих істот ще називали місячними кроликами, бо вони переважно вилізали зі своїх нірок вночі при світлі місяця, але до їхнього ритму вже пристосувався один з найбільших місцевих хижаків. Грифон кружляв над гірським плато, спостерігаючи за своїми жертвами та очікував. 

На вікні замку сидів великий кіт, незвичайно великий особливо в порівнянні зі своїми родичами – звичайними котами. Спочатку йому було цікаво спостерігати за шоу, але грифон не квапився діяти, і груді сірої шерсті дане дійство швидко набридло. Найвз, а саме так, судячи з нашийника звали кота, потягнувся, випустив кігті, дряпаючи дерев’яне віконне обрамлення і розправив свої крила, саме так, крила. Найвз був не простим котом, він був гордим представником породи крилатих-котів. Розмахнувши крилами та допомагаючи собі хвостом, Найвз повільно спланерував на червоний килимок, який тягнувся по цих, численних, коридорах замка. Він був шкідником, пошарпані картини, розбиті вази, кімнати в темних закутках, куди ніхто і ніколи не заходив, були перевернуті вверх дном, це його територія. Хоча трішки бісило те, що ніхто не звертав уваги на його бешкетування, ні хазяїн, ні його слуги. 

Найвза дратувало багато речей, найперша з них, цей замок, він був гігантським навіть за людськими мірками, у звичайнісінькому коридорі, такий як цей, можна було спокійно помістити декількох грифонів, і місце все ще залишилося б, що вже казати про кота. Крім того, довкола все було похмуро, а світло поступало тільки з вікон. Ніхто не знав як давно в останній раз в цій частині споруди горіли лампи. Тільки крила допомагали йому ефективно пересуватися між поверхами замку, не витрачаючи час на заплутану павутину різноманітних підйомів, сходин та коридорів тощо. Довкола, вздовж коридору, наче сторожі, стояли стенди з обладунками. Найвз завжди вважав це банальністю. Спочатку, кожну таку прогулянку він сприймав як квест, пригоду, але тепер, після десяти місяців проживання тут, це стало рутиною. Оминувши декілька поворотів, він зупинився, навпроти нього висіло дзеркало. Найвз з задоволенням глянув на своє зображення, таких красенів варто ще пошукати, неначе срібна, шерсть блищала в місячному світлі, його чорні як ґудзики очі заворожували його самого у відбитті. Доповнював образ великий пухнастий хвіст, що виляє ззаду туди сюди. Задоволене собою котище вирушило далі, потрібно було дістатися до кабінету хазяїна, схоже цієї ночі там буде щось цікаве.

Великий овальний стіл стояв посередині приміщення що слугувало кабінетом для хазяїна замку, навпроти столу стояв камін де палахкотів вогонь. Над каміном висіло зображення досить молодого, високого чоловіка, приблизно 25 – 30 років. В нього було довге каштанове волосся, зелені очі та проникливий погляд, на устах красувалася ледь помітна посмішка. Його тіло вінчало золотого кольору вбрання, яке містило туніку оперезану поясом і вінок на голові. Трохи нижче був напис: “Одинадцятий Лорд Кромвеліус, Мартін”. В куті кімнати, біля великого вікна і декількох полиць усіяних книгами та пергаментами стояв письмовий стіл, мало хто міг собі дозволити таку розкіш. За письмовим столом, навпроти широко розкритої карти королівства Фавель, оцінюючи гострим поглядом свою частину володінь, як раз і сидів хазяїн даного місця. Написавши останні рядки якогось листа він акуратно його запечатав і відклав в сторону, провівши поглядом по кімнаті Мартін на секунду зупинив свій погляд на картині себе самого, він ненавидів в ній все, особливо одяг, який його тоді примусили вдягнути. 

Лорд Кромвеліус піднявся зі свого місця і з усмішкою згадав як він спалював всі ці ненависні йому речі коли став повноправним владикою замку і цих земель, але картину він залишив, як спогад. Босоніж, Мартін пройшовся по кімнаті, його стоп ніжно торкався килим з тигрової шерсті. І наспівуючи якусь химерну мелодію під ніс, підійшовши до вікна, яке у своєму кабінеті він називав поштовим, Мартін розчинив його навстіж. З потоком повітря, яке неначе вихором ввірвалося в кімнату, він відчув нічну прохолоду, мурашки, які пройшлися від спини до щиколоток збадьорювали, тільки в такі моменти ти відчуваєш, що по справжньому живеш. Через декілька хвилин, разом з гулом вітру, біля нього приземлилась поштова птиця. В листі йшлося: 

– Мій пане, справу зроблено, ми спалили вибрані вами селища, також ми залишили в живих декількох селян, щоб інформація про знищені села розповсюджувалась швидше – було написано знайомим лорду почерком.

Прочитавши ці слова він спалив листа. Йому було приємно що його підручні стараються думати своєю головою. Попри те, що вдавалось це в них з перемінним успіхом. І саме зараз їм варто було виконати наказ дослівно.

– «Треба, щоб ці бовдури якнайшвидше позбулися цих селюків, додаткові проблеми через якусь там челядь аж ніяк не входять в мої плани.»

Після чого нові накази були відправлені цим же ж птахом:

– Знайдіть цих селян і вбийте їх, і на майбутнє, щоб такого не повторювалось, якщо через них увесь план піде на коту під хвіст, клянусь зорями це буде ваш останній проступок. З любов’ю Я.

Він знав, що це послання отримає один з його слуг, які знаходяться на аванпостах недалеко від замку, а ті своєю чергою передадуть це саме повідомлення таким самим, більш віддаленим аванпостам. Йому коштувало чимало засобів та політичного впливу тільки на те, щоб встановити ці аванпости й посадити туди вірних собі людей. Відправивши наказ, Мартін декілька разів потягнув за мотузку, яка висіла біля вікна, і зразу ж сів писати наступного листа, не можна було сподіватися на тих бовдурів, потрібно перестрахуватися. Незабаром у двері постукали, в середину увійшов чоловік з зеленою символікою, він очікував. Закінчивши з листом Мартін знову оглянув кімнату. Він помітив Найвза який сидів у дверному проході, на його лиці виступила посмішка, схоже ця тварина може йому послужити.