Om at danse i regnen og skovenisser (Про танці під дощем і лісових ельфів)

З того поцілунку їх зустрічі ставали все частішими, з початку вони були трохи ніяковими та тихими. Кожен боявся щось зіпсувати.

Гаррі ніяково відводить очі, радіючи, що не він один одягнувся до смішного офіційно. Фрак був точно зайвим, він почувався некомфортно та й не вмів носити настільки вишукані речі правильно. А от Пенсі виглядала так органічно у вечірній сукні, наче носила їх кожного дня, на її обличчі не промайнуло навіть тіні ніяковості. Хоча пізніше вона зізналась, що то було справді занадто для звичайної вечері.

– Ем, я забронював нам столик у Restaurant Frederikshøj*, – він намагався відповідати її статусу.

– Ходімо, – спокійно відповіла, заклади такого рівня для неї доволі звичні. – Ти маєш доволі непогану вимову.

– Ахах, так. Я тут доволі часто буваю, в сенсі в Данії, – зараз коли він був абсолютно тверезий, не вистачало сміливості дивитись їй в очі.

Пенсі відчуваючи його занепокоєння, ніжно обвила його руку та вони разом трансгресували до парку неподалік ресторану, він настільки великий та густо засаджений, що заблукати там було зовсім неважко, так само, як і сховатися. Гаррі трохи заспокоївся та впевнено повів її до входу.

Усередині усе було так затишно та світло, завдяки інтер’єру тут хотілося бути якомога довше, світлі стіни, меблі зі світлого дерева та оббиті шкірою, контрастні чорні стільці. Їх майже одразу зустріли та провели до столика біля вікна з видом на порт.

До них швидко підійшов невисокий офіціант та ввічливо звернувся:

– Velkommen, vil du bestille noget?**

– Ja, Vol-au-vent med skovens høne, grønne asparges og ærter, *** – швидко проговорив Гаррі, тепер хвилюючись навіть більше, ніж до того.

– А що для дівчини – усміхаючись продовжив офіціант, зрозумівши, що вони іноземці та намагаючись відповідати трохи ламаною англійською.

– Og for mig hvide asparges, rejer, fed fiskerogn og muslinsauce, **** – все так само зберігаючи спокій відповіла Паркінсон.

Той пішов. А Гаррі ладний був згоріти від сорому.

– Ти непогано говориш данською, – обережно повела Пенсі.

– Я знаю лише кілька фраз та маю жахливий акцент, – він видихнув нарешті зустрічаючись з дівчиною поглядами. – А ти до речі говориш без акценту. В тебе досконала вимова, наче ти тут і народилась, – вона лиш качає головою.

– Моя мама хотіла провести свої останні місяці вагітності саме тут, але батько наполіг, щоб я народилась у Лондоні, на землі його пращурів, – вона важко зітхає, він єдиний кому могла розповісти подібне, що тоді, що зараз. – А щодо мови, я вивчила її тут, приїжджала з мамою щоліта. До того ж у наших колах заведено знати декілька мов.

Гаррі як завжди промовчав, ніжно беручи її за руку та так само ніжно погладжуючи дівочу кисть великим пальцем. Такий жест був значно кращим ніж будь-які слова.

Вечір видався доволі непоганим, вони майже весь час посміювались дурнувато жартували. А бували й хвилини, коли різко стихали та просто насолоджувались моментом. Щоправда, це доволі сильно лякало персонал, одразу змушуючи їх думати, чи часом не посварилась ця пара закоханих.

Пізніше вони зізнались одне одному, що такі зустрічі явно не для них. Було занадто ніяково та офіційно, вони ж не якісь там ділові партнери.

І як би іронічно це не було, але перше побачення стало останнім з нормальних.

***

З кожним днем набираючи обертів у дивакуватості, її батьки точно не схвалили б подібного. Але яка різниця? Адже кожна зустріч наче нездійсненний сон.

Кожного дня вони час від часу згадують про свої довгі нічні розмови, проте не говорять про це. Кожен пам’ятав про тихий, ледь чутний шепіт, розповіді про переживання та неймовірно велику дистанцію між ними. У Пенсі був свій куток кімнати, а у Гаррі свій, на людях вони взагалі не розмовляли та вдавали, що не бачать одне одного.

***

Камін тихо тріскотить, наповнюючи стару, забуту усіма кімнату теплом, все вже прибрано включно з павуками на стінах. Роботи не багато пару заклинань та пилюки з павутинням як і не було, добре що тут нічого іншого не завелось.

Пенсі звично крокує до свого старенького, трохи подертого крісла та не соромлячись вмощується якомога зручніше. Гаррі ж йде в інший кут кімнати, його важкі кроки неприємним відлунням били по вухах, на що дівчина лиш скривилась, а він розлігся на купі блідих, явно не нових подушок.

Так вони сидять ще довго, насолоджуючись грайливим танцем вогню, що розливає по усім поверхням чудернацькі тіні.

– Мені знову не відповіли на лист, – розірвала тишу Пенсі.

– Батьки?

– Ага.

Їх діалоги завжди були не надто багаті на слова, проте дозволяли хоч трохи полегшити біль. Кожен говорив доволі нейтральними фразами особливо багато не розповідаючи та не відмічаючи деталі. Пенсі думала, що він все одно скоро може померти, тому яка різниця? Гаррі теж думав, що скоро помре, тому знесилено йшов хоч до когось, хто просто вислухає та не буде лізти з порадами або заспокоювати. До того, хто точно не буде випитувати того, про що він волів би забути або й зовсім не говорити.

Дівчина трохи нервово шкрябала напівлису обшивку, дивлячись то на вогнище, то на парубка.

– Я втомилась. Не знаю, що робити, – вона гучно видихнула. – З усіх боків на мене тиснуть по праву мого статусу. Я маю поводитись елегантно та вишукано, мати серед друзів лише обраних та вийти заміж за того кого оберуть батьки… – дівчинка перелякано замовкла.

Гаррі подивився на неї аж надто здивовано та сумно, піднявся і, все так само гучно тупаючи, підсів ближче до неї на кріслі неподалік.

– Говори. Ти можеш говорити все, що завгодно, – він серйозно поглянув на неї.

І вперше за усі їх зустрічі, вона розридалась.

Можливо їх почуття народились вже тоді?

***

Тут в місті значно молодшому ніж їх рідний Лондон, принаймні для маґлів. Маги та магічні істоти там жили вже давно, ще за довго до початку першого тисячоліття. Особливо багато і до сьогодні тут жило стародавніх духів, різноманітних магічних істот та усілякої нечисті. Навіть маґлівська частина міста кишіла ними, ті бувало жили, як люди: працювали, вчилися, створювали сім’ї, взагалі поводили себе пристойно. А були й такі, що вбивали та викрадали людей, полюванням на них займались місцеві “jægere”, щось типу англійських аврорів. Гаррі у деякі особливо важкі моменти, навіть думав не повертатися до Лондону та вступити до лав “яегірі”.

***

Цей роман був такий пристрасний та солодкий, наче терпкий мед тягнув у світ забуття. Усе так швидко розвивалось, щоправда зупинилось на одній точці, дозволяючи звикнути. Їх відносинам нічого не заважає. Неважливо, що вона дочка Смертежера, а він обраний, що ув’язнив її батька.

То не турбувало нікого.

***

Для кого ти вибігала назустріч босою? Гаррі неочікувано прийшов тримаючи у руках букет трохи жованих фіалок, весь мокрий, просякнутий до нитки. Вона вибігла до нього боса, міцно обіймаючи та цілуючи. Він лиш блаженно посміхнувся та накинув на неї власний плащ, не те щоб той дуже допоміг.

Вони лиш раділи, гучно сміялись та майже танцювали на холодній мокрій бруківці перед її, хоч і невеликим, але маєтком. Обидва намагались жити сьогоднішнім днем, як то купатись вночі у водоймі парку Меллепаркен або гуляти під дощем. Далі пішли до заднього двору, встеленого мармуровою плиткою. Гаррі ледь не падав на слизькому камені, а Пенсі постійно зі сміхом допомагала втримати рівновагу. Він все ж вирішив зняти туфлі зі шкарпетками й так само, як дівчина, ступати по землі оголеними ступнями.

Їх одяг прилипав до тіла та неприємно холодив та змушував покриватися гусиною шкірою. Пульс відстукував наче навіжений, вони майже задихалися в ейфорії, забуваючи про майбутнє та минуле. Забуваючи навіть про той нещасний букет, та тамуючи на вустах найсолодші слова.

Звісно після цього вони обидва трохи захворіли, тому не бачились декілька днів. А ще дворецький через це почав значно більш насторожено ставитись до нового обранця його пани. Той хлопець здавався йому якимось пройдисвітом.

***

За усі ці тижні, вони зустрічалися настільки часто, як ніколи за роки навчання. Не було зізнань у коханні, симпатії, не було навіть жодної сумісної ночі, тільки пристрасні поцілунки та іскри, що літали між ними та майже підпалювали все навкруги.

Пенсі все частіше почала одягати маґлівський одяг та відноситись до маґлів все лояльніше. Гуляли вони найгарнішими куточками мегаполіса, знаходили такі місця, про які навіть досвідчені гіди не чули.

При кожній нагоді вони пускали бісиків, тонули у тиші та красі, поступово навчаючись розмовляти одне з одним. Кожного разу змінюючи місце зустрічі, блукаючи по новому району поміж будинками та лавками.

Орхус звісно не Париж, але це точно те місто, де можна закохатися, принаймні у життя та красу.

***

Для кого ти квітла в саду? Тут у теплиці, ботанічного саду вона справді виглядала наче лісова ельфійка, спокушує кличе за собою у глибину.

Тут вони лиш тихо перемовляються, пошепки, як роками тому, намагаючись зберегти усю чарівність цього місця.

Запахи різноманітних трав вводили у якийсь напівтранс, але найбільше Гаррі п’янили її парфуми, цей аромат цинамону огортав та ніяк не хотів відпускати.

Небо було сірим та темним, крізь нього не просочувався жоден промінчик, це взагалі не псувало атмосферу та зовсім не применшувало красу саду.

Пенсі зовсім забулась у цьому дні, відчуваючи такий невимовний спокій, що готова було розплакатись.

– Ах, думаю підстригтись. Що думаєш? – весело спитала вона.

Це питання як і думка з’явилась просто нізвідки.

– Чому б і ні? – зітнув плечима парубок. – Головне, що тобі подобається.

– Я думала тобі подобаються дівчата з довгим волоссям, – зовсім зніяковіло відповіла вона.

– Мені подобаєшся ти.

Пенсі зупинилась та здивовано поглянула на нього, а він навіть не одразу зрозумів, що сказав.

Це було перше зізнання.

*Restaurant Frederikshøj – справжній ресторан у Орхусі, що має п’ять зірок. Посилання на його сайт: https://frederikshoj.com/anx/in-house/

**Velkommen, vil du bestille noget? – Ласкаво просимо, хочете щось замовити?

***Ja, Vol-au-vent med skovens høne, grønne asparges og ærter – Так, Vol-au-vent з лісовою куркою, зеленою спаржею та горошком.

****Og for mig hvide asparges, rejer, fed fiskerogn og muslinsauce – А для мене біла спаржа, креветки, ікра жирної риби та мусліновий соус.