крейда

Ти стоїш біля вікна, підперши свої сильні руки на підвіконня. Повернена до мене обличчям, сяєш, усміхаєшся. Зовсім пустий клас в цей весняний вечір набирав для нас трохи ціннішу сутність ніж для інших вчителів чи, навіть, учнів. Мої пальці, вже можна сказати, вкриті товстим шаром білосніжного крейдового порошку, й продовжуть обгортатися ним далі, мов пеленою снігу. Моя рука, певно з п’ятнадцять хвилин як, пише щось із сильною завзятістю, а в деякому баченні — впертістю.

Я пояснюю твоєму блідому, як та крейда в моїй руці, личку сенс якогось недавнього з моїх наукових досліджень.

Можливо ти не докінця розумієш мене, бо іноді в розповіді своїй мене заносить надто далеко, але сидиш й зі щирою цікавістю перепитуєш щось, і смієшся з моїх недолугих жартів, які я іноді вставляю там де їм не місце.

Можливо смієшся, бо я сміюсь. Улюблена людина, улюблена справа, комфортна локація та ідеальний час. Абсолютно кожна мить мого життя зараз, кожна деталь для мене була настільки цінною й дивовижною. Я заглядаю в твої очі сповнені щирої віри в мої слова і моя оповідь обривається.

Ти ніколи, напевне, не осягнеш того почуття, що відчула тоді я. Хіба що матимеш своє, таке ж особливе.

— Жуйко? — спитала ти мене своїм лагідним голосом.

Та мене вже не докличешся. Я стояла мов вкопана ще кілька митей, вивчаючи візерунок в твоїх очах.

Ти відійшла від підвіконня і попрямувала до мене. Бліді руки схопили мої, запилені крейдою.

— Жуйко, все гаразд? — вони обхопили моє лице. Білосніжні, лишаючи на щоках такого ж кольору крейдові сліди.

— Марсі. — мов у трансі сказала я, поки дівчина від переляку ще не почала мене трясти. — Все добре, я тут, не в хмарах. Просто… — я задумалась що можна їй відповісти, аби й не збрехати, але не сильно шокувати своє таємне кохання. — В тебе шкіра, наче обсипана крейдою.

Після дивної корткої паузи Марс подивилася вниз і наші руки сплелися. Вони були наче одного білосніжного кольору, просто мої були в крейді.

— А й справді. Я думала тобі погано стало. Не лякай так! — вона розсміялась й швидко, мов вітер, міцно обійняла мене.

Все ще не відійшовши від ейфорії, я знайшла в собі сили обійняти її і не запищати від радості з цього жесту, як ненормальна.

А за вікном, ніби не помічаючи що тільки-но відбулося, заходило сонце й починалося багатообіцяюче літо.