Фанфіки українською мовою

    Початок розгадки чи все лежить на поверхні?

     

    – Привіт, Лідія, як ти себе почуваєш? – Агнес сиділа поруч біля мого ліжка.
    – Ніби мене переїхала вантажівка, а потім я котилася з гори, – я скривилась через  біль, який пульсував в скронях.
    – Ти жартуєш – це добре. Але в нас ще залишаються, деякі питання з якими прийдеться розібратися, – вона перевела погляд на мою руку, яка вже була перев’язана.
    – Мені треба інша кімната, – тільки це й відповіла я, дивлячись на двері.
    – Навіщо? Ти тут сама, ніхто не тривожить тебе, – так, звісно сама. В цьому я вночі чудово переконалася. – На жаль, у нас зараз немає інших вільних кімнат, які б підійшли для тебе.
    – Я не залишусь тут, – чітко промовивши кожне слово, я відвернулася до стіни.
    – Добре, я спробую щось придумати.
    – Так, було б чудово, Агнес.
    – Гаразд, я маю йти. Гігієнічні процедури через десять хвилин. Сніданок буде через пів години, якщо ти в змозі прийти в їдальню, я буду рада. Якщо ні, тобі знову принесуть його сюди.
    Я різко повернула голову вліво, на тій стороні кімнати нікого не було. Всередині все одно неприємно тягнуло.
    Можливо, мені все то привиділося і сьогодні такого більше не буде? Тому що я більше не хочу боятися заплющити очі або випадково заснути. Бляха, я хочу додому!

    Агнес пішла, а я залишилася наодинці зі своїми думками, які інколи зводили мене з розуму. Вони настільки швидко з’являлися та зникали, що мої скроні починали пульсувати. Через це я страждала від безсоння. Справді жахливе відчуття: лежати із заплющеними очима і не мати змоги спокійно заснути, вертячись з одного боку на інший.

    Мій живіт почав бурчати і ледь ледь нудило. Не пам’ятаю, коли останній раз, щось закидувала у себе. Я маю все таки поїсти, а це – чудовий шанс втекти з цієї пастки. Я сиділа і знову звернула увагу на ліжко, а також на тумбу поряд з ним. Можливо, там знайду відповідь на своє запитання. Поки нічого не буду говорити Агнес чи ще комусь, але якщо це зайде занадто далеко?

    Я не розумію, що робити, мене розриває всередині. Схопивши свою подушку, набрала повні легені повітря та притулила до свого обличчя. Крикнувши щодуху, я відкинула подушку в сторону. Хвиля полегшення пройшлася моїм тілом і я зібралася з духом. Останній раз кинула погляд на вхідні двері. Спокійно. Добре, просто підтверджу, що в ночі то був відходняк після ліків.
    Тоді ж звідки розбита склянка? Це залишається без відповіді.

    Я стала на свої поранені і також перев’язані ноги. Боляче, але терпимо. Сподіваюся, вони витягли все скло з мого тіла. Дійти до цієї шафки було максимум секунд п’ять, але чомусь в цей момент відчувалося, ніби пройшло п’ять хвилин.
    Затамувавши подих, я протягла свою здорову праву руку і відчинила дверцята. Все це супроводжувалося жахливим скрипом. Чому робітники лікарні не слідкують за цим? Це ж важливо.

    Але потім я повністю забула про моє запитання. В шафці є речі, яких би не мало бути, але вони тут. Великий чорний пожмаканий зошит, ніби він пройшов Другу світову війну. Якісь ключі на зв’язці там також були два брелоки. Один металевий у вигляді гримучої змії, а інший шкіряний з надписом «коханий бойфренд». Я закотила очі і похитала головою. Хтось досі обмінюється такими брелоками? Жах.
    Далі, мою увагу привернули листівки чи то фотографії. Вони були перевернуті і закинуті якнайдалі тому я не могла добре роздивитися, що там. Моє серце почало швидше битися, а руки тремтіли. Я майже потягнулася до тих фотографії як в коридорі щось грюкнуло. Я зачинила різко дверцята і відскочила на свою сторону кімнати. Та тепер була повна тиша. Перегляну то все детально пізніше після того як поїм. Ще одне знепритомнення я не витримаю. Але для початку я маю переодягтися, і хоча б вмитися. Я витягнула картонну коробку з-під ліжка з одягом. Мені практично не було з чого обирати. Мала всього навсього три білі та чорні футболки, одна зараз на мені і дві пари спортивних синіх штанів. Одна з яких також зараз на мені. Ще була тепла кофта з капюшоном і застібкою. Та два комплекти спідньої білизни.

    Взявши все необхідне, я попрямувала на вихід з цього маленького чотирьохстінного пекла.
    Шлях до загальної душової був короткий. Треба спуститися по сходах, пройти коридор з якимись придуркуватими малюнками, повернути направо – і ось ти на місці. Сьогодні якось занадто тихо, ніхто не кричить, не плаче , не стогне, не мямлить та не буркотить. І зустріла я по дорозі сюди лише трьох пацієнтів, а також тих двох. Взагалі їх звати Шон та Карл, але вони не заслуговують, щоб я називала їх по іменам. Для мене вони завжди чуваки в білих халатах.

    – Привіт, Лідія, ти вирішила порадувати нас своєю появою? – проговорила Джессі та посміхнулася мені. Молода санітарка, вона була вища за мене приблизно на 10 см, враховуючи те, що мій зріст майже метр сімдесят. Волосся Джессі середньої довжини, русяве, але дуже рідке. Коли вона робить собі пучок на голові, то виглядає, мов та маленька популярна собачка. Проте цю дівчину, я також не люблю. Не розумію, навіщо вона тут працює, якщо так не задоволена цією роботою.
    Я кинула їй тихе привіт і пішла своєю дорогою. Не маю ніякого бажання витрачати свій час та енергію на неї.

    Кімната ця була невелика з чотирма кабінками. Я знаю, що в цій лікарні є окремі кімнати з власною ванною. Мої батьки вирішили запихнути мене сюди, але навіть не подумали про мій комфорт. Справді, я досі не розумію чому мене відправили сюди? Просто одного дня приїхали до нас люди, а я довіряла своїм батькам. Мама благала мене підписати папери і пообіцяла, що саме так буде краще для мене. Тому я зробила це. Але ж не знала, що затягнеться на такий довгий період. Спочатку я намагалась слідкувати за плином часу, та потім все злилося в один день, перетворилося на платівку, яка була пошкоджена і повторювалася. Можливо, на рішення моїх батьків вплинуло те, що я маю проблеми з пам’яттю. Я можу повністю забувати якісь періоди з мого життя або ж пам’ятати це дуже розмито. Проте чітко пам’ятаю, що психом ніколи не була. Мабуть вони просто втомилися від мене і зробили лиш кращий вибір для себе.
    Цієї ж ночі мій звичний розпорядок дня змінився. І я маю з’ясувати, що ж все таки трапилося.
    Швидко стягнувши одяг, я почала розмотувати руку і ноги. В цей момент зайшли дві жінки. Я не знала їх і тому трохи напружилась. Ти ніколи не можеш знати, що станеться в наступну хвилину. Місцевий контингент надзвичайно непередбачуваний. Вони були спокійні і майже не звертали на мене увагу. Просто кивнули головою в знак привітання. Тут було прохолодно, фактично як всюди в цій будівлі. Психлікарня в якій я знаходжуся величезна, на мій погляд. Тому не думаю, що держава хоче витрачати купу грошей аби  опалювати їй добре.
    Та я щиро сподівалася, що хоч вода буде тепла. Я повернула кран на максимум, щоб скоріше зігрітися. На жаль, сподівання не справдилися, по моєму змерзлому тілі текла ледь-ледь тепла вода. Комусь подобається така температура, когось вона бадьорить. Але я потребую гарячу воду, мені потрібен справжній окріп, таким чином почуваюсь більш комфортно. Я взяла маленьку пляшечку з шампунем, яку лікарня видає тут, і нанесла на шкіру голови.

    Раніше я приділяла багато уваги своєму волоссю. В спадок від батька я отримала надзвичайно кучеряве волосся. Інколи я випрямляла кучері, хоч на це і йшло багато часу. Тому такі дії мені швидко набридли, та й любила своїх хвилястиків. Рани на ногах почали пекти, а руку я намагалась не мочити. Підставивши голову під воду, я чекала поки вся піна змиється.
    Ті дві жінки якось занадто швидко помилися або ж я довгенько ту стояла. Не важливо. Вода то й досі прохолодна. Я випустила невдоволений стогін і продовжила мити вже своє тіло.

    – Ти постійно така буркотлива? – я застигла на місці. Мені ж це здалося, так? Це був той самий голос, що і вночі, – мовчиш?
    Я не могла точно зрозуміти, де саме він знаходився біля самих дверей моєї кабіни чи він був повсюди. Його голос холодний, грізний та хриплий змушував ще більше здригатися від холоду чи то від справжнього жаху. Ця людина цілком могла вбити мене. І взагалі як він пройшов в жіночу душову?

    – Ти хто? – твердо спитала я. Ого, я змогла таке зробити, хоч мої зуби почали стукати.
    – А ти навіщо нишпорила у моїй шафці?

    Вимкнувши воду, я чекала на відповідь. Певно я вийшла б до нього та поглянула в очі, проте зараз моє тіло зовсім голе, слабке та поранене.

    – Ти тут? – жодного шурхоту не було і навіть чужого дихання не чутно. Пройшла хвилина, дві.

    – Тут, – гучно пролунало в цьому приміщенні.

    Ну чому він не йде, я справді змерзла і хочу вже піти? Якого чорта його взагалі пустили? Це вже занадто, Джесі хоч і здатна на таке, але вона не зробила такого. Чому всім тут все одно на хлопця, який шляється і лякає інших.

    – Ян. Ян Андервуд, – двері грюкнули  і почула голос тої самої Джесі.

    – Ти там заснула чи як? Виходь вже, – вона відчинила двері моєї кабіни і опустила руки на свої округлі стегна.

    Я виглянула, але окрім нас двох ніколи не було і загадковий хлопець випарувався просто.

    – Божевільня,– вона кинула мені рушник і вийшла. Ой і правда вона лише зараз це помітила. Вона ж буквально працює в психлікарні, де й збираються всі божевільні.

     

     

    0 Коментарів