Розділ 3.
від Nazgul KhamulSoleil: “Вибач, будь ласка… Я не знаю, що на мене найшло. Я розумію в якому ти зараз стані, розумію, що ти заміжня і все інше… Я не хочу спішити. Я взагалі від тебе нічого не хочу. Просто твій образ постійно в моїй голові і я не знаю, що з цим зробити. Я відчуваю потяг до тебе, і це дуже незвично для мене, повір. Я зрозумію, якщо ти припиниш спілкування зі мною. Мені дуже шкода, що так вийшло.”
Я голосно зітхаю, сильніше притиснувшись спиною до холодних дерев’яних дверей. Навіть не перевдягнувшись, сиджу на підлозі, збившись з рахунку, яку сигарету палю. Вона написала це приблизно через годину після того, як ми розійшлись. Вечір, незважаючи на його кінець, здався мені чудовим. І сам факт того, що я продовжила вважати його прекрасним ранив мене ще більше.
Хто я? Хто вона? Я не можу відштовхнути її, але й не можу дати їй волю. Кожен її доторк, кожен її рух, жест, кожна емоція – все це породжує всередині мене бажання споглядати, відчувати і слухати її вічно. Доскону. В моїй голові породилась така плутанина, що я вже й не рада була тому, що згодилась на цю прогулянку, адже чим більше я дізнавалась про неї, тим, певно, яскравіше майоріли мої очі тим самим бажанням…
“Буває. Я не проти спілкуватись, але без зайвих рухів в мою сторону. Наступного разу тримай себе в руках, будь ласка. Дякую.”
Я намагалась відповісти якомога холодніше і відстороненіше, хоча, згідно мого статусу – я мала взагалі не відповідати, а ще краще – заблокувати її, щоб не давати марних надій.
Її повідомлення лестило мені. Вона так сміливо написала що думає, та я розумію, що часом люди в переписці і вживу – зовсім різні. І може, запитай я її в очі про її почуття – вона б не сказала нічого. Я чітко уявила собі, як би вона виглядала – трохи присоромлена Соня б опустила очі, почавши перетоптуватись з ноги на ногу, наче пінгвін, її щічки б стали рожевуватими, а руки зчепились би в замку. Або може б вона запалила цигарку, подивившись кудись вдалину (благо, їй дозволяє зріст подивитись кудись, де в її поле зору не потраплятиму я), після декількох шумних затяжок, вона би перевела тему і ми б далі продовжили спілкуватись, так, наче нічого й не сталось, а я б і не дізналась нічого нового…
Стоп, а раптом це все зовсім не так? Раптом вона мала наувазі не почуття, а щось інше? Ні, моя інтуїція кричить мені про те, що я їй симпатична, але хтозна, може то підсвідомість намагається таким чином підняти мені ітак взрощену до небес самооцінку за рахунок її зізнання…
Тим часом на екрані висвітилось ще одне сповіщення, яке я прочитала, ледь встигнувши скинути вже згорівший дотла попіл цигарки і розмазавши його чорним розводом по паркету.
Soleil: “Дякую тобі. І ще раз вибач.”
Вона відповідає під стать мені – так само холодно і виважено. Всередині, десь глибоко в душі, я сподіваюсь, що це не була наша остання зустріч. Яка вбіса остання? Ще ж факультативні лекції. Сподіваюсь, вона прийде, і я зможу нормально пояснитись з нею. Хоча… Навіщо це мені?.. Щоб що?..
На цьому наш діалог був завершений. Я не заходила в нього цілий наступний день, поки гостювала у матері, хоча бачила, що вона інколи писала щось, але не відправляла. Місцями мені хотілось написати їй, що я бачу це і попросити сказати те, що вона думає. Але я розуміла, що мені ні до чого спішити з тим і тим більше ні до чого знати це. Точніше, я намагалась себе переконати в цьому, але весь цей день, попри дику загрузку і багато роботи та спілкування, я те й діло заглядала в телефон в надії, що вона щось таки написала. Та повідомлень від неї не було. Були від інших: чоловіка, брата та декількох одногрупників, які планували координувати невелику вечірку для випускників бакалаврату. Що ж, вечірки я не особливо люблю, але інколи на них можна розслабитися і не думати про якісь свої проблеми. Тому, з огляду на це, я згодилась приєднатись до них і побути нянькою, щоб студентки не понапивались в щі та не влаштували голі танці на барній стійці. Хоча, на оголену Соню я би глянула. Але чорт, з чого я взяла, що вона там взагалі буде? Вона ж ніби не любитель тус. Та все ж, вечірка планувалась на 12 число. А отже в мене буде достатньо часу, щоб дізнатись чи буде вона там, чи ні…
Думки про голу дівчину не давали мені заснути аж до глибокої ночі, змусивши зателефонувати чоловікові. Вийшовши на широкий балкон, я відкрила вікно, висунувши в нього руку з уже запаленою цигаркою. Найбільше за все я боялась розбудити маму. Взагалі вона не дозволяє мені палити в домі, але час уже був далеко за другу ночі і про себе я лиш молилась, щоб вона вже спала і її чутливий сон не дав про себе знати.
– Алло. – сонний голос чоловіка забасив в трубці і я, перевівши дух, зробила паузу, відчувши, як очі дико запекло, бо в них потрапив дим. Разом з цим відчуттям з ока вилилась перша сльоза і я, намагаючись контролювати гучність свого голосу, почала розмову.
– Привіт. Як ти?
– Добре. Ти чого так пізно? Мені взагалі-то на роботу зранку.
– Я… Я розумію, Саш… Мені теж завтра на лекцію. Я просто… Мені просто… Сумно.
– Сумно? А що сталось? – він наче вмить змінив голос з втомленого на стурбований.
– Я хочу вибачитись перед тобою. Вибач мені, що я така погана дружина. Я справді не хочу тобі такої долі, я така винна перед тобою, аби ти знав…
– Лід, не ламай комедію. Що вже сталось? – він замовк, очікуючи моєї відповісти, але я лиш хрипіла в трубку, ковтаючи сльози. – Мм?
– Мені здається, я відчуваю щось дивне до неї. Пробач мені. Прошу тебе. Я намагаюсь зробити все, повір мені, все, щоб не думати про неї: не пишу їй, не говорю з нею, але мої думки… В них постійно вона і я не можу її викинути. Я не розумію що відбувається. Я так хочу її… Наче вона останнє, що є на цій планеті. Саш, я розумію, тобі, може неприємно це зараз слухати, але я більше не можу брехати. Я корю себе цілий день за ту прогулянку. Я боюсь завтрашнього дня, бо я знову побачу її, але водночас я і хочу, щоб цей день настав, по цій же причині. Господи, скажи мені, що я маю робити? Як заспокоїтися? Я просто… Вмираю…
– Оу. Все настільки драматично? – я чую в його голосі усмішку, шоковано глипаючи очима. – Так, зараз просто сядь і подумай, що ж саме тебе в ній приваблює. Щось приходить на розум?
– Вона. – я схлипую. – Її очі, її статура, її губи, розум, її… все… Просто вона…
– Добре. – прагматично продовжив Сашко. – Я тебе почув. Скажи мені одне, пам’ятаєш, я говорив тобі, що не варто поринати в закоханість з головою?
– Я й не збиралась закохуватись. Аби я знала, що так буде – я би…
– Ти би ще раніше приперлась в Універ, тут і думати немає чого. Питання в іншому, чи готова ти закласти наші з тобою стосунки в обмін на інтрижку?
– Та що ти таке кажеш? Яка інтрижка? Я як можу відштовхую її, але…
– Все, що говориться до слова “але“, як правило, значення не має. Тому, ось що я тобі скажу, я завтра ввечері приїду, поговоримо з тобою. На чистоту, може щось вигадаємо. А поки, я скину тобі одну книгу. Почни читати і ти зрозумієш, що ти відчуваєш до неї. Але не закидай в довгий ящик, окей? Почни якнайскоріше. Тобі варто розібратись в своїх почуттях. Варто нарешті зрозуміти себе і свої дії. А ця книга тобі допоможе.
– Що за книга?
– “Гормон Щастя” Лоретти Бойнінг. Одна із найкрутіших книг про почуття і відчуття. Поки не починай, лиши це на завтра. Зараз – випий чаю якогось заспокійливого і лягай спати. Почнеш читати – трохи в голову щось вкладеться і підеш на свою лекцію. А з неї я тебе заберу і поїдемо до тебе, поговоримо. Гаразд?
– Так, гаразд… – вражена холодним розумом чоловіка, я закінчила розмову, завантаживши файл з книгою. Попри дану пораду, я відкрила його, прийнявшись до читання.
“Коли ви почуваєтеся добре, мозок синтезує такі гормони, як дофамін, серотонін, окситоцин та ендорфін. Для людини природно шукати почуття задоволення. Але ми не завжди отримуємо їх. І це також природно. Наш мозок не виробляє згадані вище “хороші” гормони до тих пір, поки не відчує необхідність у цьому, що виникає у задоволенні потреби у виживанні. Такою потребою може бути необхідність їжі, безпеки, соціальної підтримки і т. д. І тільки при задоволенні цієї потреби мозок може відчути швидкоплинний приплив цих гормонів. Потім їхній рівень знижується, і організм людини готується до отримання чергової дози гормонів для чергової “перемоги у боротьбі за виживання”. Саме тому ми відчуваємо припливи та відливи енергії та настрою. Так діє система, закладена у нас природою!”
03.02.2022
– …і ще одне. Сьогодні я ходила до деканату. Насправді, не дуже радісні новини. Ну, точніше, може комусь і радісні, а комусь і ні. Мої постійні студенти, – я глянула в сторону того самого контингенту, який бачила на всіх своїй лекціях. Вони як раз сиділи групкою, уважно мене слухаючи, – пам’ятаєте, ви робили презентації про відмінність традицій мовлення мови, яку ви вивчаєте і безпосередньо японської? – декілька кивнуло, пригадуючи презентації майже піврічної давності. – Отож, є можливість підвищити середній бал вашого диплому аж на десяту бала. – я почула сміх з задньої парти і сама підтримала. – Так, аж на десяту. Може комусь то не особливо важливо, але ті студенти, які хотіли би це зробити – можуть відкопати свої презентації, або зробити нові. 7 числа, після останньої лекції до нас завітає декан і, можливо, ректор для їх перевірки. Це в тому випадку, якщо набирається достатня кількість бажаючи. Отож, робимо, ні? Я просто знаю, що ви ітак загружені, тож перепитую… – не встигла я договорити, як піднявся справжній ліс рук з майже усіх постійних студентів. Загалом їх було близько 15 і я, навіть, засумнівалась в тому, чи потягну я таку кількість, бо ж на мені лежало завдання перевірити презентації. Декан прийде оцінити безпосередньо мою роботу і вміння донести інформацію до студентів, бо в цьому і є суть педпрактики. – Воу… Ну, гаразд, справимось. Нам ще загально тести написати треба. І, на жаль, це все до понеділка. Тобто загалом у нас… Чотири очні лекції. – я стенула плечима. – Вони зробили це з огляду, що факультатив я вела давно, а очні лекції – це просто експеримент. Наступна лекція у нас завтра. Тож, зараз ми маємо два варіанта: перший – ідемо додому, другий – приступаємо до практики. Але боюсь, після таких новин мало хто буде взмозі малювати ієрогліфи. Тому завтрашню лекцію пропоную повністю присвятити графіці. А зараз відпочити.
Майже одноголосно студенти погодились зі мною, починаючи збирати свої речі.
– Ой, ледь не забула. До кінця завтрашнього дня всі, хто хоче робити презентації мусять скинути мені її тему, щоб згодом я могла її перевірити. Гаразд? – я була впевнена, що мене почули лиш вибіркові люди і собі почала збирати речі, поклавши ручку і блокнот в рюкзак.
Коли всі студенти покинули аудиторію, я закрила її на ключ, здавши його вахтерові. Нарешті вийшовши на свіже повітря, я написала чоловікові, який мав от-от під’їхати і направилась до групки студентів, що палили біля входу в Університет. Побачивши серед них Соню, яка саме говорила з одним із них, я вже розвернулася, щоб піти в іншу сторону, але почула своє ім’я і повернулась.
– Лід, ходи до нас! Ей! – в натовпі стояв мій одногрупник, який теж пише кандидатську – Павло. І я, щоб не виглядати останнім лайном, пішла в його сторону. – Ну, як справи? Розказуй. Ми не бачились майже рік. Якась ти інша стала… Все гаразд? – завалив він мене питаннями після коротких обіймів.
– А… Так, все окей. Ось, чекаю на Сашу.
– На мене? – одізвався хтось.
– Ох, ні, на мого…
– До речі… – перебив мене Паша. – Це Саша. І він, так скажемо, твій фанат. Давно хотів з тобою познайомитись. – До мене штовхнули невисокого блондина з мутно-зеленими очима. До знайомства з кимось я готова не була, але з ввічливості кивнула, подавши руку для потиску.
– Я Лідія. Дуже приємно.
– І що ж Лідія робить сьогодні ввечері?
– Спить.
– А я думав, пропустить з нами по стаканчику…
– Я особливо не п’ю.
– То може, хоч цигарку запали, чи ти ще й не палиш? – з дивною інтонацією запитав мій новий знайомий.
– Не палить? Та вона з фізруком нашим якось забилась на 5 курсі, що… – під кінець Пашиної фрази, я мимохідь глянула на Соню, брови якої поповзли на лоба. Вона саме докурювала свою цигарку, скинувши попіл.
– Я кинула. – перебила я його розмову, посміхнувшись.
– Ото золото. Не п’є, не палить… Пощастить же комусь.
– Угу, вже пощастило. – краєм ока я побачила машину чоловіка, що саме під’їхав під браму. В ту ж хвилину на мій телефон поступило повідомлення від нього з проханням вилізти з Універу. – Гаразд, я побіжу. За мною приїхали. Всім гарного вечора. – бажаючи якомога швидше звалити звідти протараторила я, повернувшись.
– Лідіє Анатоліївно! – я здивувалася, почувши своє ім’я з вуст тієї, до кого, попри велике бажання сьогодні не промовила ні слова. Я навіть намагалась не дивитись в її сторону, хоч і виходило не дуже.
– Так? – впівоберта стала я, глянувши на Соню. В мою душу увірвалось дивне відчуття, наче сонце вийшло з-за хмар, освітивши все навколо, коли я глянула в її сумні, розгублені очі.
– Бережіть себе… – дівчина кинула недопалок в смітник і, не дочекавшись моєї відповіді, рушила в сторону навчального закладу.
“Дякую…” – я відповіла вже про себе, провівши її поглядом. Я просто спостерігала за тим, як розвівається її волосся, вдаряючись об матеріал шкірянки, яка була вдягнута явно не на зимову погоду; я милувалась її ходою – впевненою і важкою; розглядала її одяг. Вона така прекрасна в моїх очах, як би я хотіла, щоб вона дізналась яка вона для мене… хоча, навіщо їй це знати? І що кому воно дасть?
Коли вона зайшла до корпусу, я й собі повернулась, пішовши в напрямку машини чоловіка.
***
Зайшовши в квартиру, я кинула рюкзак на тахту, знявши на ходу пальто і черевики. Видавивши в ванній трохи мила, відкрила воду, прийнявшись мити руки. Зараз, в зв’язку з пандемічною ситуацією це було надважливо і навіть я – невеликий любитель мити руки – змусила робити це себе частіше. Занурившись в свої думки, я здригнулась, коли відчула руки чоловіка на свій талії. Ледь встигнувши змити піну, вириваюсь, поспішивши на кухню.
– І що це було? – Сашко притиснувся плечем до дверного косяку, свердлячи мене невдоволений поглядом.
– Вибач. Я хотіла попросити… Ти можеш поки… Не чіпати мене? Ти ж знаєш, я нетактильна. Я не люблю цих всяких мімішностей, тому, будь ласка, не треба. – він хотів щось відповісти, але я перевела тему. – Їсти будеш? В мене є піца. – заглядаю в духовку, збираючись ввімкнути її на підігрів.
– Ні, я не для того тут. Тому, давай зразу до діла.
Сашко поплівся на балкон і я нерішучою ходою попрямувала за ним. Опинившись там, я полегшено видихнула, розуміючи, що і боюсь цієї розмови і хочу, щоб вона скоріше закінчилась. Запаливши цигарку, я втупляюсь вниз, трохи побоюючись висоти, продовживши слухати.
– Я зразу знав, що після твого знайомства з цією… – він зробив паузу, підбираючи слово.
– …Сонею. – нагадала йому я.
– Угу, Сонею. Так ось, я знав, що почнеться якась лажа.
– Ти не помітив, що лажа почалась ще в жовтні?
– Насправді лажа почалась ще в травні, коли ти захопилась тим бісовим барабанщиком. А потім твоя та Сара. І все. Наші стосунки пішли коту під хвіст.
– Тобі ніколи не здавалось, що я просто не та людина? – проковтнувши образу, тихо спитала я.
– А ти хочеш так швидко злитись?
– Злитись? Ти знущаєшся? – вибухнула я. – Та я щодня картаю себе за те, що відбувається. Жодного дня не пройшло, щоб я не звинуватила себе у непостійності і брехні. Жодного. Я щодня думаю про свою недостойність… тебе та життя на цьому світі. Але… Я абсолютно нікчемна проти своїх почуттів. Вони захоплюють мене з головою, варто мені лиш згадати про неї… Я ненавиджу себе за те, що я така. Я ненавиджу себе за те, що мені подобаються дівчата. Я ненавиджу той день, коли зустріла її…
– Ти так себе цькуєш… Невже ти й насправді думаєш, що ти одна винна в тому?..
– А хто? Хто, як не я? Це ж я відчуваю, а не хтось за мене…
– Невже ти не бачиш, як вона підкатує до тебе? Нагло підкатує, хоч ти і сказала їй, що ти зайнята.
– Я думаю, вона просто хоче спілкуватись, але в неї така манера, ну, як в мене. Але я просто фліртую, а вона прямо нахрапом бере.
– І я так розумію, ти зовсім не проти цього “нахрапу”.
– Я… Не знаю… Це перша людина за довгий час, якої мені хотілось би торкнутися…
– А мене не хочеться?
– Я… Ні… Я не так хотіла сказати… – почала виправдовуватись я, але розуміла, що сказала я все правильно. Я сказала правду, якою б гіркою вона не була. Я сказала правду, яка боліла мені. І яка боляче ранила його…
– І що ти пропонуєш?
– Я пропоную… – зробивши затяжку, я подивилась вперед перед собою, де за обрієм вже сідало сонце. – …зробити паузу. Я більше так не можу. Я думала, я зможу себе змінити якось… Зможу перепрограмувати себе, пройти терапію в Лєни, але вона каже, що це вже буде більш схоже на конверсійку, а вона таким не займається. Вона проти такого.
– Ти готова так легко відмовитись від цих стосунків просто, щоб полизатись з людиною, яку ти знаєш менше тижня?
– Я просто хочу свободи. Я розумію, що абсолютно не готова до того, чого хочеш ти. Мені самій важко від розуміння, що ми зробили все, не подумавши…
В повітрі повисла напруга. Я прислухалась до шуму листя за вікном, а згодом в мою голову вдарила голосна музика з балкону мого сусіда знизу. Сашко потушив окурок, зачинивши вікно.
– Давай так… я дам тобі паузу, припустімо на місяць, але ми через місяць знову повернемось до цієї розмови. – я здивовано закліпала очима, вщипнувши себе, ще не здатна втямити, чи то я так дорога йому, що він готовий піти на цей крок, чи це все мені сниться.- Мені зараз дуже важко це говорити, бо я знаю чим закінчуються паузи. Мені б не хотілось, щоб у нас було так само. Ми будемо бачитись, будемо спілкуватись, я слідкуватиму за твоїм станом, а там побачимо…
Я зітхнула, відчувши дивне полегшення. Я розуміла, що ще зв’язана обіцянкою, але все ж, тепер, коли я буду хоча б трохи вільніша – може зможу зрозуміти себе ж саму краще. Може, мені вдасться-таки переоцінити ці стосунки і зрозуміти, що вони справді необхідні мені… Тим більше, що я планувала довгу поїздку до тітки в Харків, щоб потім з новими силами продовжити писати кандидатську. Паралельно я хотіла відновити психотерапевтичні сеанси, щоб вже в кінець розібратись в собі і зрозуміти свої почуття. Варіант хороший – зразу ж після закінчення своїх лекцій так і зроблю…
– Ти вільна. А я йду. – вирвав мене з думок про найближчі плани мій співрозмовник. Його голос вмить став таким холодним і чужим, що я аж мимоволі здригнулась.
– Я думала, ти лишишся в мене…
– Не думаю, що тобі це потрібно. Та і я обіцяв батькам заїхати до них. – вийшовши з балкону, він направився в коридор.
– Стій. Але ж ти казав, що навчиш мене зав’язувати краватку… – я ледь чи не побігла за ним, не розуміючи до чого ці затримки з мого боку.
– Блін. – він роздратовано подивився в стелю. – Неси. Навчити – не навчу, часу немає. Але я тобі її зав’яжу. Навчу згодом, окей?.. Або ти можеш подивитись відеоуроки.
Я кивнула головою, принісши тонку тканинну полоску, яку він зразу швидко зав’язав навколо моєї шиї, поправивши комір сорочки.
– Готово. – він поцілував мене в лоб, обійнявши, що я зробила у відповідь, втикнувшись в його грудну клітину. – Все буде добре, чуєш? І не забудь почитати книгу. Вона тобі допоможе зрозуміти, що ти відчуваєш до неї. І до мене. Гаразд?
– Угу…
– Я пішов. Мамі привіт. – Сашко вийшов, захряснувши двері. Він голосного звуку я аж сіпнулась, невдоволено скривившись. Я перебувала в повній розгубленості, відчуваючи, як з очей ледь чи не течуть сльози, але змусила себе стриматись, глянувши в екран телефона, який тим часом засвітився і взяла його в руки, побачивши повідомлення в інстаграмі від нового підписника. Зайшовши на його сторінку, мені не одразу вдалось впізнати того самого тезку мого чоловіка, з яким сьогодні “мала честь” познайомитись.
HIS_NAME_SASHA: “Привіт. Сподіваюсь не відволікаю. Вирішив познайомитись поближе, бо підписався давно, а написати все не було часу. Але так як сьогодні ми познайомились вживу, то, думаю, можна продовжити тут.”
HIS_NAME_SASHA: “Надіюсь, ти все ж не спиш.”
Я здивовано втупилась в світло телефону, читаючи повідомлення. Нічого собі. І звідки в нього мій Інстаграм? Прямо цікаво. І взагалі, звідки він дізнався про мене? Невже Паша дав йому контакт?.. Безліч питань засипалось в голову і я вирішила спитати це згодом у одногрупника, бо якщо це таки він – це явно переходить особистні кордони. Він міг би спитати мене, чи можна дати мою сторінку. Але з іншого боку – мій профіль публічний і неприватний. Він би міг знайти його самостійно… взагалі, мене не можна назвати суперпопулярною людиною, але, все ж, в своїх вузьких колах я була відома. А місцями, навіть, дуже…
“Привіт. Та ні, не сплю. Готуюсь до лекцій.”
HIS_NAME_SASHA: “Тоді, може, згодишся вийти на чашку кави?”
“Ні, я дуже зайнята, дякую.”
HIS_NAME_SASHA: “Може іншого разу пощастить.”
Я не стала відповідати, вийшовши з месенжеру, і зразу глянула в дзеркало, оцінивши свій вигляд. Насправді, чорна краватка приємно контрастувала з кремовою сорочкою, лише, неприємність, була трохи задовгою. Відкривши камеру на телефоні, навела фокус на руку, де проступали поодинокі вени. Клацнула фото в улюбленому ч/б, що зараз лише підкреслював мій стан, виставивши історію в Інстаграм з підписом “you really know how to make me cry” І піснею на фоні “Ocean eyes” – Billie Eilish.
Мої очі вкотре оглянули приміщення, прислухаючись до тембру співачки, пісню якої ввімкнула. Рідна квартира чомусь відчувалася такою пустою після від’їзду матері за місто. Я почувалась самотньою, але по-дивному вільною. Щось двояке таїлось в моїй душі. Я наче і рада, і не рада ситуації, яка склалась. Провина змією гризлась зсередини, розприскуючи свою отруту в моє серце, а біль від її укусів була майже фізичною. Звісно, не мені йменуватись жертвою обставин, просто не розумію, як можна було так прорахуватись, згодившись одружитись… Я не те, щоб шкодую, ні, – це досвід. Бо вже давно ні про що не шкодую в житті – в цьому як такого сенсу немає. Просто почуваю себе брудною, наче не собою, бо змусила іншу, щиру по відношенню до мене людину вірити в створену мною ілюзію кохання. Чому ілюзію? Бо на питання: “Чи люблю я чоловіка?” – я могла чітко відповісти: “Ні!”. І це змушувало мене ж саму перестати поважати себе, як особистість. А от на питання: “Чи відчуваю я хоча б щось до нього?” – відповісти мені важко…
Музика тихне. Краєм ока помічаю рожевий екран телефона, де висвітилось запрошення до аудіовиклику в Інстаграм. Не розібравшись в тому, хто дзвонить, так як не люблю особливо спілкуватись по телефону з незнайомцями, скинула, будучи впевненою, що дзвонив той самий “Саша”. Лише розблокувавши телефон, побачила, пропущений виклик від користувача з ніком “chateaubriand“. Серце раптом швидко забилось, а до щок підступила кров. Розгублено я клацала по клавіатурі з думкою, що якщо не відповім їй зараз же – станеться щось жахливе…
“Вибач, не маю настрою говорити. Щось важливе?”
chateaubriand: “Ти в порядку?”
Відповідь надійшла через долю секунди після мого повідомлення. Що ж, мої вибачення вона зігнорила.
“Ні.”
Відповідаю коротко і ясно, в надії, що вона зрозуміє мій холод правильно і перестане писати. Хоча й розумію, що попри це я хочу, щоб вона писала мені ще, щоб розповідала про себе, про своє життя, про свій день, та будь що, аби тільки писала…
chateaubriand: “Я можу тобі чимось допомогти? Якщо хочеш – я підійду зараз, пройдемось, поговоримо… Я не буду більше нічого робити, обіцяю. Просто, може, розмова тебе розважить і трохи відволіче?”
“Ні, Соне, дякую. Гарного вечора.”
chateaubriand: “Вибач.”
Заблокувавши телефон, я знову увімкнула музику, пішовши в ванну, де провела близько години під контрастним душем. Він справді допоміг мені трохи збитись з тої теми і, навіть, згодом я, наспівуючи, готувала вечерю.
Смачна їжа дала мені дивний прилив енергії, що незвично, – під пізній вечір я би мала хотіти спати, хоча й люблю працювати і робити щось вночі. Та за час навчання в Японії я стала жайворонком – вставала рано, займалась і йшла на пари. В Україні ж я трохи розслабилась, лягаючи і встаючи пізно. І зовсім забила на заняття спортом.
Вкотре зайшовши в інстаграм, відкрила історії. Моя подруга Ліна виставила щось для “близьких”. Відкривши сторіс, я побачила, як вона б’є тату, а згодом відео з якоїсь туси. Життя моєї найкращої подруги завжди вабило мене. Певно, я завжди хотіла б так – працювати до усрачки, потім бухати до стану напівмертвої скотини і при цьому всьому лишатись наче сповненою енергії людиною, яка завжди може дати дійсно хорошу пораду. Або мені так здавалось зі сторони, абощо… Насправді, ми стабільно не спілкувались близько півроку, а не бачились вже роки півтора після маси непорозумінь з мого боку. Тому, може, мені так легше було сприймати її стан. Бо все ж, вона людина, яку я продовжую любити всім серцем, попри все…
Пролистнувши далі, побачила ще один зелений кружечок і, тицьнувши на нього, зрозуміла, що це аккаунт Соні. Цікаво, коли то вона додала мене в “близькі”?
На відео вона сиділа під рожевою лампою, граючи на гітарі щось знайоме. Прислухавшись, я зрозуміла, що це одне із моїх улюблених соло – з пісні гурту Кіно – “Спокойная ночь”. На відео Соня була така домашня, в широкій футболці з Рік і Морті, домашніх лосинах зі Стіччем і теплих шкарпетках з Міккі Маусом. Вона виглядала надзвичайно милою в цьому одязі і я посміхнулась, слухаючи її хорошу гру.
“Так круто граєш. Мене навчиш грати цей соляк?”
Пальці наче на автоматі відповіли на цю сторіс. Нічого собі емоційні качелі – годину я фактично послала її, а тут вже прошу чомусь навчити… Оце так, дія сирного омлету…
chateaubriand: “Звісно. Приходь.”
За декілька секунд отримавши відповідь, я застигла пальцями на клавіатурі. Ну і навіщо я їй написала? І що відповісти тепер?
“Ох, ні, зараз точно ні… Але найближчим часом, думаю, зберусь.”
chateaubriand: “Може, таки згодишся на прогулянку тоді? Я переживаю за тебе…”
“Окей. Давай за 20 хвилин біля Молодіжного?”
chateaubriand: “Ого… Мені ж це не сниться? Ти згодилась?”
“Ти любиш каву?”
Я вирішила зігнорувати цю занозу з її іронією, задавши навідне питання. Тим часом, перевдягнувшись в светр і накинувши пальто, вийшла з дому, отримавши відповідь.
chateaubriand: “Люблю…”
Соня прийшла на 5 хвилин раніше зазначеного часу, коли я вже чекала її хвилин 7. Я помітила її, коли та виходила з-за рогу, з дворів. Здається тоді я застигла з цигаркою в зубах, наче зачарована, споглядаючи як вона, засунувши долоні в непідходящу по погоді шкірянку, швидким кроком прямує до мене, а її довге волосся розвівається вітром. Коли вона підходила, я швидко скинула попіл, викинувши сигарету, майже в той момент, коли дівчина, міцно обійнявши і поклавши руки на плечі, глянула в мої розгублені очі.
– Не куриш, значить?
Я лиш знизала плечима, подивившись на тліючу на асфальті жаринку і швидко наступивши на неї, щоб загасити.
– Я бачила тебе сьогодні біля пошти, поки ти курила. – продовжила Соня. Я посміхнулась, згадавши й собі знайому фігуру десь вдалині, що її бачила коли, забирала з пошти мамину посилку з косметикою.
– Чому ж не підійшла?
– Хотіла. Але ти була не одна.
– Я також бачила тебе. Я спершу подумала, що обізналась. Тепер розумію, що ні… – я замовчала, дивлячись собі під ноги і закушуючи губу, як винувата дитина. – Це був мій чоловік… до речі…
– У вас… Все добре? – в її інтонації я почула схвилювання, але ззовні вона його не видавала. Лише свердлила мене поглядом – сумним і занепокоєним.
– Так, спокійно. В принципі… навіть добре. – посміхнулась я, ще не взмозі сказати їй правду.
– Ви не разом?
– Він поїхав до батьків. Давно обіцяв їм навідатись…
– Зрозуміло…
– Йдемо в “KavaSendvich”? Мені подобається кава в них…
– Ходімо…
***
Вже давно звичайна прогулянка не приносила мені стільки радості та задоволення. Гуляти і спілкуватись з Сонею мені було дійсно цікаво і я про себе вже готова була охрестити її своїм майбутнім хорошим другом, який зможе допомогти мені і підтримати в складну мить. І зараз така мить для мене і настала. Мені було тяжко зрозуміти, чому вона так легко мене прихиляє до розмови, чому мені, все ж, так просто розповісти їй все, або майже все, що її цікавило. Але тим не менше, це знову сталось і ми сиділи на лавці на дитячому майданчику, стискаючи в руках пусті стаканчики з-під кави.
– …то твій… чоловік… не залишився в тебе? – завела чергову розмову Соня, дивлячись на мене і підперши рукою щоку.
– Мм… Ні… І чесно кажучи… – видихнула я, розвівши руками. – …я навіть рада цьому.
– Чому?
– Не знаю…
– Ти чогось боїшся?
– Я? Ні… Ти що?
– Тобі подобається бути з чоловіками? – питає дівчина якось різко, майже перебиваючи мою розгублену репліку. Це питання ставить мене ж саму в тупик, і я, щоб не тягнути з відповіддю і не давати їй приводу задати інші питання, які ще більше задурять мені голову, лиш починаю мямлити:
– Мені? Оу… Я думаю… Думаю, що…
– Що ж ти думаєш?
– А тобі? – пішла в контратаку я, нарешті піднявши на неї очі.
– Я лесбійка. – це питання не виводить її з рівноваги і вона лиш підіймає брову, продовжуючи дивитись мені в очі.
– А з жінками?
– Ну… – Соня нарешті відводить погляд, подивившись в свій стакан, певно, в надії, що там ще щось є.
– Ну? – не дочекавшись відповіді, знову питаю я. – Те, що ти ніколи не була в стосунках – це ж не означає, що?..
– Я незаймана. – вона знову дивиться мені в очі, поправивши темне волосся.
– Воу… Але ти така…
– Яка?
– Якась така брутальна і пристрасна… Загалом, віриться мало… В таке…
– Хочеш провести перевірку? – задавши це питання, дівчина сміється, закривши обличчя руками.
– Можливо, навіть, була б і не проти… – чесно відповідаю я, сковтуючи, поки в голові малюються дивні картинки тієї ж самої перевірки…
– Ти серйозно? – вона не прибирає долонь з лиця, але я чую якийсь дивний переляк в її голосі і вирішую, все ж, відкласти цю розмову до кращих часів.
– Ні, звісно, я жартую. – полізши в кишеню пальта, дістаю сигарету, нарешті дозволивши собі закурити при ній. – Слухай, холоднувато щось… Може, по хатам?
– Певно, так. Давай тоді покуримо і будемо йти?
– Може по дорозі покуримо? – вставши з лавки, питаю я.
– Можна й так…
Зійшовшись на думці, що пройдемось до фонтану і підемо по домівкам, ми наостанок поговорили про майбутню лекцію і розійшлись, не лишивши одна одній, навіть обіймів. Але додому я йшла по-дивному щасливою. І вільною. Подумки я готувалась до наступного дня, коли знову зустріну її…
Для мене вже дивним був сам факт того, що спілкування з нею так затягувало мене. Я давно, дуже давно, не відчувала такого бажання побачитися з будь-якою людиною. І тим не менше, це відчуття мене і лякало. А ця дівчина наче підливала масло в вогонь, доймаючи мене провокаційним питаннями і змушуючи пізнавати її воїстину прекрасний розум…
Мені здавалось, що навіть крізь маску байдужості було видно, як горять мої очі, коли я зустрічалась з нею поглядом, або просто споглядала її. Але про себе, я сподівалась, що це не так…
Зачинивши двері квартири, я зайшла до ванної кімнати з тупою посмішкою на обличчі, наче я п’ятирічна дитина, якій батьки подарували омріяну іграшку.
Все ж, розмова з Сонею змусила мене вкотре почати дослідження своєї сексуальності і взагалі свого статевого життя. Моя ідентичність протягом всього життя скакала, як божевільна від лесбійки, років в 15, до гетеро з невеликим сексуальним інтересом до своєї статі – так я ідентифікувала себе до розставання з першим хлопцем, з яким пробула разом близько 4 років. Далі почався мій п’яний секс-тріп. Настільки п’яний, що я не пам’ятаю ні лиць, ні тим більше імен тих дівчат з якими була, а були це тільки дівчата, сама й не розумію – чому. За місяць, будучи розбитою розставанням, я переспала, певно, з двадцятьма. І це найменше число, яке я можу згадати… Тоді я зрозуміла, що жінки таки більш значно приваблюють мене, але виключно в сексуальному плані та почала називати себе бісексуалкою. І такою я усвідомлюю себе й до тепер.
Так, якщо ж я бісексуальна, то що ж приваблює мене в чоловіках? Точно довге волосся, тонкі довгі пальці, худоба, проступаючі вени на руках, миле лице…
Зі здивуванням помічаю, що все життя, якщо мене й приваблювали якісь чоловіки, то часто вони були фемінними… І це усвідомлення на декілька секунд ввігнало мене в ступор. Але я не стала циклитись на ньому, перескочивши на іншу тему, що зараз турбувала мене більше.
Я задумалась над тим, коли я взагалі востаннє кінчала не від себе ж самої. Це питання вибило мене з колії, бо ж цього не було дуже давно… Востаннє – роки три тому. Коли я відлизувала якійсь дівчині в ПАБі, імя якої, як і тих двадцяти, що були до неї я не памятаю. Але чорт…
Тоді Я. Вкотре. Кінчила. Відлизуючи.
Це були найяскравіші і найнезвичніші відчуття в моєму житті. Тоді їх стогони змішувались з моїми, а мозок наче поглинався тим вогнем, тією в’язкістю уготованого оргазму… Це приємно і цікаво водночас. І попри сильний запій в той час – я пам’ятаю кожний оргазм, який отримала. І в основному я відчувала їх навіть не тому, що чіпала себе, абощо, хоча й таке практикувала теж, а саме від відчуття того, що дівчина, між ногами якої я знаходилась, отримує задоволення від того, що відбувається. Я досі не розумію природу цього явища, бо з чоловіками я ніколи не відчувала нічого і близько схожого на це, попри те, що вмію поводитись і з ними.
На фоні моїх думок я чула шум води, що наче перетворився на гомін водоспаду. Але насправді це вже хвилин 20 лилась вода з крану, накручуючи лічильник. Швидко повернувши носик змішувача, я витерла руки, вкотре дивуючись, як думки можуть захоплювати настільки, що забуваєш про все навколо.
Тільки закінчивши з цим, я потянулась до телефону, вже побачивши повідомлення в Телеграм з картинкою від Соні, відправлене декілька хвилин тому.
Soleil: “Гарно, правда?”
Відкривши картинку, я бачу двох дівчат, одна з яких притискається до іншої ззаду, цілуючи в плече. Я посміхаюсь, оглядаючи їх білі легкі сукні. Арт був виконаний в стилі аніме, і дівчата виглядали дуже мило, наче дві німфи. В обох було темне волосся і очі, та біла шкіра. В тої, що спереду між пальцями тліла сигарета, що її підпалювала інша, тримаючи підсвічник на рівні цигарки. А ще, у одної з них було гарне татуювання на плечі, що нагадувало мені Соніне, але це було зовсім інше, і набагато менше.
“Які вони милі… Де ти взяла такий гарний арт? Це з Пінтересту?”
Soleil: “Ні. Це я малювала вчора… Тобі подобається?”
“Так, дуже.”
Soleil: “Я хотіла би подарувати його тобі.”
“Це дуже мило з твоєї сторони, але це якось так символічно… Не знаю, навіть… чи це доречно…”
Soleil: “Я люблю малювати і люблю дарувати подарунки. А тобі цей арт, я бачу, сподобався. Отож я роздрукую його і подарую тобі.”
Soleil: “Відмови не приймаються.”
04.02.2022
Все життя дивуюсь з того, як мене можуть захопити речі, від яких я першопочатково відхрещуюсь. На початку цієї історії з лекціями я була геть не рада цьому, а тепер, всього за три дні, в бажанні якось урізноманітнити заняття, я біжу коридорами Університету в актову залу, де сьогодні нам дозволили провести заняття, в білій сукні в підлогу. Днем раніше я запропонувала своїм студентам зробити посиденьки в стилі прийому часу пізнього романтизму. Звучить дико, в поєднанні з тим, що загалом наші лекції цього не стосуються взагалі. Але, все ж, вчора обмовилась про свою безмежну любов до суконь в підлогу схожих по стилю на вбрання середини – кінця 19 століття: з множинними рюшечками, корсетними вставками та багатошаровою тканиною. А студенти, в бажанні глянути на мою улюблену вінтажну сукню, яких у мене всього 3, фактично змусили мене прийти в ній сьогодні. Звісно, за умови, що всі вони вдягнуться схожим чином, може не прямо в відповідне вбрання, але хоча б офіційно, дівчата – в сукні, хлопці – в костюми. Про себе я розуміла весь абсурд ситуації і була майже впевнена, що мало хто захоче так вдягатися, але, забігши в аудиторію, була приємно здивована тим, що не всі, але мої “постійні” студенти були вдягнуті відповідно до заданої теми.
На лекцію я трохи спізнилась, бо довга сукня не дозволила мені вести машину безперешкодно, але, тим не менше, жоден із студентів не полишив “місця зустрічі”.
– Всім доброго вечора. І перепрошую за затримку. – на ходу вітаюсь я, підіймаючись сходинками на сцену. – Ну що ж, почнемо нашу розмову. Ви сьогодні просто неймовірно прекрасні. У вас що, екзамени якісь? – сміюсь я, і мій жарт підтримують, від чого сміх лунає на весь зал.
– А Ви що, втікли з 19 сторіччя? – питає хтось зі студентів, поки я розкладаю свої записи за кафедрою.
– Знаєте, я б із задоволенням відвідала якийсь бал, але… – піднявши очі, застигаю, спіймавши на собі сірий погляд. Звісно, зараз на мені зосереджено багато пар очей, але я чомусь вкотре затримуюсь на ній. Її очі вже котрий день не виходять з моєї голови. Цей усміхнений, хитрий темно-сірий позір, від якого я не можу відірватись. – …але, певно, я зроблю це після лекції. Отож, для написання ієрогліфів я використовую перо. Мені ним вже зручніше, ніж ручкою, або маркером. Але починати рекомендую все ж з маркера. Що у вас з собою? – нарешті перестаю дивитись на неї, демонструючи своє перо. Я не здивувалася, що всі принесли маркери. Всі. Крім неї… У неї також було перо. І це змусило мене знову надовго зосередитись на ній – такій прекрасній зараз, одягнутій в total black від костюма до шкарпеток і краватки.
– Ви схожі на Хейлі Стейнфілд, коли вона грала в серіалі “Дікінсон”. – промовляє один із студентів
– Ой, справді? Думаю, справа лише в сукні. – заправляю пасмо за вухо, згадавши едіти, що бачила в ТікТок. – Я ще не дивилась його. Дивно, напевно, з моєю любов’ю до того часу і того стилю… Але… Якось так… – знизаю плечима, краєм ока помітивши сповіщення зверху екрана з повідомленням в Телеграм.
Soleil: “Глянемо разом?”
Я вкотре дивлюсь на цю дівчину, поки вона знову набирає щось в телефоні.
Soleil: “Ти прекрасна сьогодні) як і завжди.
Посміхайся частіше. Тобі дуже пасує.
Сподіваюсь, цю посмішку я можу рахувати за згоду?)”
Я посміхаюсь знову, розуміючи, що не можу їй відмовити, а пальці автоматично швидко набирають слово “так“…
***
– Чого ви ще про мене могли не знати – так це того, що я піаністка. – я сіла за рояль, що стояв в кутку сцени, піднявши клап і пройшовшись пальцями по клавішам в пентатоніці. – Так-так, не дивуйтесь. Я закінчила музичну школу по класу фортепіано і вокалу. Тому, повірте, в цьому толк я знаю.
– А ви вмієте читати з листа? – я почула голос високої брюнетки на ім’я Марго, що сиділа в першому ряду прямо переді мною. Сьогодні я декілька разів звертала увагу на неї через її гарну сукню, яка, хоч і була закороткою, як на мене, але надзвичайно стильною. Крім того, дівчині пощастило зі зростом, тож довжина вигідно підкреслювала її гарні ноги. Загалом, вона була дуже приємною на вигляд, та і згодом до мене дійшло, що ми були знайомі, через знайомих моїх знайомих, що тусили разом колись в одній компанії, коли я ще жила в Україні.
– Так, вмію, в принципі, а що? Вам потрібно щось зіграти?
– Якщо Ваша ласка… – Марго кинулась до сумки, діставши невелику папку, звідки згодом витягнула декілька аркушів. – …я навчаюсь в Консерваторії ще, на вокальному відділі. Подумала, може, ви б змогли підіграти? – вона піднялась до мене на сцену, поставивши на пюпітр ноти “Баркаролли” Шуберта, що вмить заграла в моїй голові.
– Якщо Ви не соромитеся і готові продемонструвати свій талант… – я глянула на дівчину, що вже розправила плечі, ставши в “вокальну” стійку. – …я до Ваших послуг. Зараз ми замість перерви зробимо невелику музичну паузу. – звернулась я до решти студентів. – Тож, якщо комусь треба відійти – прошу дуже. У вас є 10 хвилин, як завжди. А після перерви продовжимо малювати. А Ви…- я глянула на брюнетку. – …кивніть, коли будете готові…
Декілька студентів вийшло з аудиторії, коли дівчина кивнула мені в проханні почати гру і, вкотре вдивляючись в ноти, я почала зі вступу…
Чистий, ніжний, якийсь “кришталевий” голос дівчини вразив мене. Її партія була прекрасна і чомусь в той момент мені захотілось, щоб її почув весь світ. Здавалось, що вона виключно талановита, бо таких голосів мені не доводилось чути, а я їх наслухалась багато. Зараз її лірико-колоратурне сопрано сріблом лилось по аудиторії, і співала вона так легко, без зусиль, наче її голос – струмок, що втікає в велику річку, наповнюючи її своїми водами. Поки мої руки автоматично грали вже завчену партію, що колись вже доводилось грати, я дивилась на неї і дивувалась, як Марго зі статної, сміливої дівчини перетворилась на ніжну і скромну Принцесу…
Продовжую вслухатись в текст*, що українською звучить так барвисто і емоційно… Певно, мені так здається, бо раніше я чула цю пісню лише німецькою, від чого не могла зрозуміти її суті до кінця, хоч і перекладала текст декілька разів, але цього разу вірші Юрія Отрошенка змусили моє серце, не особливо полюбляюче поезію, здригнутись і навіть забитись швидше…
Я уявила собі, наче стою на носі того самого невеликого човна, що як лебідь пливе по спокійним водам моря. Наче я вдивляюсь в далину, не бачучи берега, а за горизонтом сідає сонце, що забарвлює небо і воду різними відтінками червоного, рожевого та помаранчевого…
А що, якщо до цієї картини додати трохи романтики? Ця думка ввірвалась в мою голову непрошено, разом із образом Соні, що ніби стояла поруч зі мною, розділяючи красу західного сонця. Якби б вона була поруч, то, певно, я би лишень і дивилась в її очі, торкалася би її рук, чи цілувала би в вишневі губи… Якби б наш човен причалив – я би продовжувала цілувати її, спускаючись по шиї до плечової впадини зі спокусливо виступаючими ключицями; я би впивалась губами в її шкіру десь під ребрами, ловлячи пальцями кожен збуджений рух її стегон; я би водила язиком поверх білизни, по ластовиці трусиків, відчуваючи її гаряче збудження, поки б вона сама не запустила тонкі пальці в моє волосся, направивши моє обличчя до своєї плоті… Якби б вона того хотіла – я б розчинялась в ній з кожним рухом, з кожним вдихом, віддаючи їй всю себе, всі свої почуття…
Стоп! Які почуття? Про що я? Що я вже собі понапридумувала? Мої руки з’їзжають з клавіатури на останній ноті. Я посміхаюсь Марго, чуючи аплодисменти студентства. В свою чергу, плескаю їй також. А коли овації стишуються – дозволяю собі нарешті вийти з аудиторії, знову зачепившись очима за фігуру Соні, що друкує щось в телефоні, стиснувши однією рукою бильце крісла. Опинившись на задньому дворі Університету, ловлю здивовані погляди присутніх там, коли, запаливши цигарку, розумію, як незвичайно для них виглядає ця картина – дівчина в вінтажній сукні, червона як помідор від своїх фантазій, запалює цигарку в надії, що це змусить її нерви трохи заспокоїтися… А я не можу! Не можу заспокоїтися. І з чого б це? Я ж ніби виставила в голові рамки спілкування з Сонею, окреслила кордони, що вона – друг. Хороший друг, хороша людина, що хоче бути поруч. Тоді чому вона приходить в мої думки в такому вигляді? Чому я не можу припинити думати про неї, навіть коли вона за якихось 20 метрів від мене?
***
Лишалось всього хвилин 20 до кінця заняття, коли я проходилась між рядами оглядаючи роботи студентів. Цікаво бачити те, як люди прагнуть робити щось, коли це непримусово. Наш факультатив заснований на чистій добрій волі і я помітила для себе, що жоден студент не сидів на місці, вимальовуючи символи, які були їм до душі.
В аудиторії стояла тиша – кожен був зосереджений на своїй справі.
– Тобі, напевно, складно пером? – чую шепіт позаду, нашорошивши вуха, розуміючи, що звертаються до Соні.
– Не так вже й складно. Але маркером на перший час, певно, було б легше. – згіркло відповідає вона, поки я повільно просуваюсь між студентами, допомагаючи їм.
Нарешті дійшовши до неї і її сусідки, яку звали Дарина, я стала позаду, оцінюючи чисту роботу Соніної подруги.
– Навіть жодної крапочки зайвої не поставили. Дуже гарно. – хвалю Дарину я, читаючи ієрогліф “гармонія” на її листі. Дівчина посміхається, тикнувши Соню ліктем і та відповідає їй тим же. Перевожу погляд на саму Соню, дивлячись в її аркуш. Намагаюсь запам’ятати кожен рух її кисті, коли вона виводить пером акуратний ієрогліф. Вона така зосереджена зараз, поки пише ієрогліф “любов“. Помітивши невелику помарку, я нахиляюсь над нею ззаду.
– Трохи не так. – зупиняю її руку, поклавши зверху свою. Відчуваю її легкий тремор і наче чую серцебиття… Таке швидке і гучне… Взявши тонку долоню дівчини в свою, домальовую хвостик вниз. Соня рвано дихає, а її руки просто крижані. Дивно, наче в аудиторії не так холодно… Вона дивиться в одну точку, поки я виводжу за неї штрих, тримаючи за обмякшу руку. Її погляд здається затуманеним. – Ви в порядку? – офіційно перепитую я, взявши за плече. Я вдивляюсь в її великі сірі очі, що повільно фокусуються на мені.
– Вибачте… – дівчина кліпає, перевівши погляд. Якось різко вона піднімається з місця і, відштовхнувши мене, прямує до виходу, відстань до якого долає за лічені секунди. Двері голосно грюкають, від чого я аж зажмурюю очі.
“Та що я вже зробила не так?” – думаю, подивившись на годинник і зрозумівши, що пара нарешті скінчилась. Дарина також з острахом дивиться в сторону дверей, згодом втупившись в екран телефону.
– Гаразд… – говорю я, намагаючись створити вигляд, що нічого не помітила. Й ловлю на собі здивовані погляди студентів. – Пара закінчена. Індивідуальні конференції по презентаціям будуть зроблені в неділю, поділіть між собою години. Графік буде в групі. І, якщо комусь треба вирішити питання з ними вживу – завтра, з 12 до 15, я буду в головному корпусі. Всім гарного вечора.
Важко зітхнувши, я дивлюсь на листок перед собою, де акуратно виведений наполовину Сонею, наполовину мною ієрогліф “любов“. Це здається мені чимось символічним, майже сакральним. Наче ми з нею придумали якусь нову релігію, заключивши головний її принцип на білому аркуші паперу. Тоді ж він зникає з-перед моїх очей.
– Я сама занесу їй все. – я зупиняю Дарину, що збирає речі Соні.
– Вона просто… – у відповідь підіймаю брову в очікуванні продовження, але дівчина затинається, знітившись. – Вона в курилці.
– Дякую.
На інше я й не розраховувала. Чомусь була впевнена, що вона там. Я все ще розмірковувала, що таки сталось, поки збирала свої та її речі, чекала виходу всіх студентів та відносила ключ вахтеру. Мені правда не хотілось якось порушити стабільність наших стосунків, які нарешті хоча б трохи устаканились. Але й ігнорувати її флюїди, що діяли на мене, як на бика червона ганчірка – не могла. Варто їй було лише потрапити в поле мого зору – як мене наче плавило від згадки її погляду, що проглядає мене всю, наче рентген. Невже можна так хотіти людину, щоб аж згорати зсередини?..
Про себе я вже зрозуміла, що в моїх думках криється палке бажання взяти її. Тим більше, що я давно хотіла спробувати переспати з незайманою дівчиною. Насправді, в мене не було якогось упередження щодо цього факту, просто було цікаво, як це… І чи є якась відмінність? Про себе я була впевнена, що різниці особливо не буде, але хотіла відчути як це, коли її тіло здригатиметься від сміливих дотиків в місцях, де її ніхто не торкався… Але не було сенсу квапитись, тож я дозволяла собі лише фантазувати і думати про неї, поки вона, як я побачила в тусклому світлі ліхтаря, сиділа на підвищенні в так званій курилці, випускаючи через рот сірий дим.
– Ти забула свої речі. – почала я, підійшовши зі спини до неї і сівши поруч. Дівчина у відповідь сіпнулась, було видно, що вона явно не очікувала, що я прийду сюди, тож, прикривши обличчя волоссям, продовжила дивитись у темряву. – Ей, ну ти чого? Сталось щось?- поклала її рюкзак на коліна, поставивши свій біля себе і також діставши цигарку.
– Нічого. – нервово скинувши попіл, відповіла вона.
– Мені так не здається…
– Дякую, що принесла мої речі. Я попросила Дашу, тому, навіть не знаю, чому сюди прийшла ти.
– Ти цьому не рада?
– Мені все рівно. Чому я маю взагалі бути рада? – потерши окурок об камінь, Соня запустила його в стоячу поблизу смітничку.
– В тебе точно все нормально?
– В мене точно все нормально.
Зрозумівши, що мені не вдасться її розговорити, я торкнулась її руки, швидко взявши її в свою, і поклала голову на її плече, присунувшись якомога ближче. Спершу дівчина спробувала вивільнити руку, але зробила це так неохоче, що їй цього не вдалось.
– Я ж знаю, що ти не проти… – тихо прошепотіла я, сплітаючи наші пальці. – Не йди зараз. Будь ласка…
– Вибач, я просто… дуже розгублена і досі не знаю, що робити…
– З чим? – піднявши на неї очі, перепитую я.
– З тобою.
– А що зі мною?
Ми мовчимо, поки її рука стискає мою, поступово нагріваючись від мого тепла. Незважаючи на те, що на вулиці доволі холодно – я почуваюсь комфортно і мені все ж, скоріше, тепло. Навіть гаряче від розуміння, що ця дівчина зараз так близько, зовсім поруч…
Я акуратно прибираю її волосся з обличчя, споглядаючи її профіль, на що вона повільно повертає голову в мою сторону і ось я дивлюсь в її сірі очі, що видають занепокоєння і здивування. Продовжую тримати її руку в своїй, тонучи в сірому тумані, що вкотре захоплює мене своїм унікальним темним кольором…
“Боже, як же мені хочеться поцілувати її…” – думаю, розуміючи, що зараз мені ніщо не заважає зробити це. Всередині горить вогонь бажання відчувати її губи, її руки, її всю… Що ж змушує мене так реагувати на неї? Наче вона – наркотик від якого я залежна настільки, що не можу зробити вдих. Її чарівна врода приковує мою увагу і я лише думаю, що про ці прекрасні очі, які зараз трохи з острахом дивляться в мої. Недовго повагавшись, серце бере верх над мозком і я, подавшись вперед, торкаюсь губами її губ. Дещо несміливо проводжу язиком між ними, що змушує її привідкрити рот і врешті відповісти на мій поцілунок, чого я спершу, навіть не очікувала. Через декілька секунд дівчина вже сама поглиблює його, повернувшись корпусом до мене і стиснувши вільною рукою мою талію. Мої пальці зариваються в її довге волосся, як того зараз хоче моє тіло і я пропускаю шовкові пасма між фалангами, відчуваючи наскільки вони приємні на дотик. Цей поцілунок – наш перший узгоджений, свідомий і справжній поцілунок, – з легким присмаком кави та м’яти, триває менше хвилини, коли я, нарешті розуміючи, що відбувається дещо не дуже правильне з моєї сторони, відхиляюсь від неї, все ще спускаючись пальцями по тонкій шиї і дивлячись на вуста.
– Вибач… – шепочу, не піднімаючи очей і перебираючи локони, що спадають з її плечей.
– Все в порядку. – посміхається Соня, облизуючи свої губи. Про себе, вже подумала, що зараз вона забереться звідси, прихопивши свої речі, але ми продовжуємо сидіти одна навпроти одної, соромлячись дивитись у вічі. – Ти коли додому? – після паузи питає дівчина, відсівши трохи далі і вчепившись пальцями за кут підвищення на якому ми сидимо.
– Зараз. Тебе підвезти? Я на машині. – пояснюю я, в бажанні провести разом з нею ще трохи часу.
– Так, якщо тобі зручно – я була би вдячна…
– Тоді ходімо. Вже холодно…
– Ми зустрінемось завтра? – дівчина питає це з якоюсь надією в голосі, але так і не дивиться в мої очі. – Тобто, я маю наувазі, чи можемо ми перевірити презентацію завтра? Я би хотіла показати її тобі вживу, якщо тобі так буде зручно… – починає виправдовуватись вона, наче перша репліка мала інший посил.
– Звісно, зустрінемось. – обриваю її я.- І, так, я перевірю твою презентацію. Мені все рівно завтра до Альбінки в деканат документи треба занести. Тож, я буду в Університеті з 12 до 15. Якби б ти не втікла так різко, то б почула це. – я зістрибую з підвищення і Соня, повторивши за мною направляється до воріт, за якими припаркована моя машина. – Ти, до речі, обіцяла мені подарунок, забула? – питаю, знявши сигналізацію з авто і сівши досередини.
– Ти про малюнок? – Соня відкидається на передньому сидінні, скориставшись паском безпеки.
– Угу. Я чекаю. – заводжу своє BMW, одразу поклавши руку на коробку передач і, здавши назад, виїзжаю з імпровізованої університетської парковки.
Соня посміхається у відповідь, відвернувшись до вікна, але буквально за хвилину я відчуваю її долоню на своїй.
– Плавніше. Не варто так різко перемикати передачі. Ти ж не на ЗІЛу їздиш… – дівчина бере контроль над селектором, несильно стискаючи мою руку.
– Колись я часто їздила на ЗІЛах і ГАЗах. – згадую я, дивлячись на дорогу і стараючись дослухатися її. – Моя бабуся працювала на хлібзаводі і розвізні машини там були тих марок. Їм років по 30, певно було. Вони курсували через наше село, куди я їздила на вихідні або на все літо, і часто підвозили нас туди. То всього 55 кілометрів звідси. От їдеш в ньому – і вся машина трясеться, речі по салону ходять.
– Те, що їм по 30 років було – ти загнула, бо певно, що більше. – Соня вкотре допомагає мені з важелем, але вже не так сильно контролюючи мої рухи, лише несильно підтримуючи. – А я вчилась на ЗІЛу. Тато по приколу за свою робочу машину посадив. Ось тоді я й зрозуміла, що таке справжній треш. Там, якщо не встигнути перемкнути передачу – поминай як звали. Як то кажуть, хто не встиг – той спізнився.
– То твій батя любитель трешаку?
– В якійсь мірі. Я помітила, що мене часом вчили чомусь на стресі, за допомогою адреналіну. Я не можу сказати, що у всіх ситуаціях це на користь пішло, але менше з тим… – дівчина зітхнула, – …багато чого я вмію завдяки цьому. Ти хіба не додому збиралась? – побачивши, як я перемикаю поворотник вправо, а не вліво, спитала вона.
– Додому. Просто тебе спершу завезу, а потім до себе поїду.
– Та ні, я б пройшлась… – запротестувала Соня, прибравши руку і дивлячись на мене.
– Заспокойся. Мені 2 хвилини проїхати. Все гаразд. Куди далі? – звернувши в двори, питаю я, сповільнивши темп.
– Взагалі, краще б ти звернула в наступний проліт, але хай вже буде так. Прямо і наліво. – За цими словами, я швидко здала назад, виїхавши на головну вулицю. – Гей, я ж не просила їхати сюди, я би дійшла додому і так.
– Цей поворот? – гальмую за 150 метрів, перед наступним поворотом, глянувши прямо в очі дівчині, що зараз чи то зла, чи то розгублена.
– Так, цей. – вона переводить дух, замовчавши на декілька секунд. – Дякую тобі.
– Прошу. Мені ж не тяжко. – краєм ока помічаю, що вона дивиться на мене в водійське дзеркало, поки я розбираюсь з дорогою, стараючись об’їхати численні ямки. – Прямо?
– Так, сьомий під’їзд…
– Окей. – мовчки доїхавши до зазначеного місця, тисну на гальмо, поставивши машину на ручник. – Прошу, пані.
– Дякую ще раз… – дівчина виходить з машини і я роблю те ж саме, закривши за собою двері і опершись на машину, поки вона обходить її. – Ти так і будеш тут стояти? – повернувшись, питає вона, закинувши рюкзак за спину.
– Так. Перевірю, що ти зайшла в під’їзд і поїду собі. Щоб ти не шлялась десь посеред ночі. – я запалюю сигарету, дивлячись, як Соня робить те ж саме, наче синхронізуючись зі мною.
– А що мені заважає шлятись, коли ти поїдеш?
– Я думала, ми будемо чесні одна перед одною…
– Звісно, так, але…
– Але?..
– Забий. Тож… Дякую тобі ще раз. – вже вкотре говорить вона, переводячи тему. – І я хотіла сказати, що ти хороший викладач. І вмієш гарно пояснити. Вибач, що я втікла. Напевно, я підставила тебе таким чином, тепер в Університеті будуть говорити казна-що… Мені шкода… чесно…
– Все в порядку. Втікла і втікла. В тому немає нічого такого…
“А от, якщо хтось застукав нас в курилці – ось тут варто було б переживати…” – додумала я, відчуваючи, як гарячий окурок обпікає руки, але говорити вголос того не стала, щоб не соромити дівчину згадкою про поцілунок. Хоча й сама була не проти повторити це зараз, так скажемо, на прощання.
– Гаразд, тоді я піду?
– Звісно… – киваю я, махаючи їй на прощання і сівши згодом у машину. Соня викидає свій окурок в смітник і прямує до під’їзду за дверима якого зникає за декілька секунд з голосним гриманням дверей.
05.02.2022
Немає нічого кращого, ніж прокинутися в свій вихідний під тихе щебетання птахів за вікном десь в спокійній місцевості, де майже немає людей і точно ніхто з роботи не потурбує… З такими думками я прокинулась десь о 8, почувши, як сусід знизу голосно ввімкнув якусь сучасну музику. Гулянки в нього влаштовувались часто, як правило вночі. Години так до 2-3 ночі. Але коли цих туснячів не було – музика могла супроводжувати весь будинок з 6 ранку і до 23 вечора. Не щодня, звісно – лише в мої вихідні…
В свою чергу, мешканці дев’ятиповерхової панельки з поганою звукоізоляцією прощали Мирославу (так звали ді-джея), або як я називала його донедавна – кУмпУзітору, все. Насправді і я певного часу зрозуміла, що хлопець не був таким вже й поганим, як мені малювали його, коли він був підлітком, бо в цьому будинку ми обидвоє виросли. Він був лише на 4 роки старший від мене, йому всього 27. І 7 років він провів на війні, що продовжує точитись на Сході нашої країни. Власне через таку затятість і бажання боронити державу Мирослава і не рухали. З аргументом: “Треба ж людині хоча б якось розслабитися…” – ми проходили повз двері його тамбура, поки з дорогих колонок грала другосортна попса…
Розуміючи, що нічого вже не зіпсує мій день, я вирішила повільно прокидатись. Вчорашня лекція далась мені нелегко – посипалося мільйон питань щодо презентацій, зробити які зголосилось немало людей. Ранок пройшов за студіюванням тем усіх презентацій, і я сповна була готова до того, що деякі з них будуть схожими, не надіючись на совість студентів і їх самостійну роботу.
Вже в обід, сидячи в високому затишному кріслі в кабінеті Альбіни, я вкотре згадала про очні зустрічі, дві з яких вже провела зразу ж по приходу в заклад, коли о 13:30 мій телефон завібрував з повідомленням від Соні. Дівчина повідомила, що вже під Університетом і готова до розбору презентації. Тому, під лукаво-контролюючим поглядом Альбіни, я зникла з-перед її очей, побігши на вахту з проханням надати вільну аудиторію. А з теплих аудиторій мені могли запропонувати лише ігрову. І цьому я була рада – там великий більярдний стіл і зручні мішки-крісла…
– Сьогодні, я бачу, ти вдяглась зручніше. – констатувала Соня, розглядаючи мою футболку та штани, коли ми вже плюхнулись в комфортні крісла, вмикаючи її ноутбук.
– Слухай, ти тепер будеш постійно мені нагадувати про ту сукню?
– Не тільки я, а і вся факультативна група, повір. Але сукня тобі дуже пасувала, ти справді виглядала, як німфа. Щоправда… – дівчина затнулась, закусивши губу.
– Що?
– Крізь нього дуже добре проглядалась твоя білизна. І твоє тіло загалом… Мені сподобалось… – вона звабливо піднімає брови, провівши язиком по верхньому ряду зубів. На що я спершу зачаровано дивлюсь, а згодом, вникнувши в сенс сказаного, обурююсь:
– Та блін, Соня… – награно замахуюсь, на що вона ховає очі, прикриваючи лице долонями, все так само посміхаючись.
От же, яка зухвала дівчина. Але, чесно кажучи це мені, навіть подобається, бо флірт, як манеру спілкування я засвоїла для себе, а коли на нього відповідають так палко – це просто зводить мене з розуму, що власне і робиться зараз. Натомість, я приступаю до оцінки презентації, намагаючись відігнати від себе брудні фантазії.
“Я би взяла її на цьому чортовому більярдному столі…” – встрілила мені в голову думка, поки я тупо втикаю в екран, закушуючи губу.
Презентація зроблена добротно, з акварельними картинками на фоні в її тему. По правді, я кайфую від її стилю і з захопленням переглядаю зроблене. Це дійсно найкраща студентська презентація, з тих, що я бачила…
– От тут невелике побажання… – побачивши помилку, я хапаюсь за мишку, відчувши її долоню під своєю. – Вибач…
Моя рука наче застигає на її руці, поки погляд повільно підіймається вверх. Господи, як вона близько… Я вдихаю запах її парфумів, нарешті подивившись в очі, що зараз грають вогнем. Вау… Її очі в цій близькості такі прекрасні…
Соня розмірено дихає, дивлячись в моє лице, то на губи, то в очі, а я не можу перестати дивитись на неї. Мій погляд наче скувало на ній, і, здається, якби б в цій кімнаті зараз була сотня людей – я би все рівно не змогла віддерти від неї свої очі: від блиску її сірих очей, від гладкості шкіри, фактурності губ…
– Чорт… – вона видихає це прямо в мої губи, притиснувшись до них своїми. Її пальці владно обхоплюють мою шию, запускаючись в волосся…
Десь глибоко з моїх грудей виринає тихий стогін насолоди від відчуття теплоти її губ на своїх. Вона цілує мене м’яко і пристрасно, притискаючись своїм тілом все міцніше.
В моїй голові давно горить червона лампочка, але я, щоб відволіктися від цього лише стискаю її плечі, змушуючи лягти на спину. На секунду розірвавши цілунок, я сідаю зверху на неї, знову потягнувшись до її вишневих вуст.
На смак вона солодка… така солодка, що я ніби забуваю про все, поки цілую її… З цього прекрасного марева мене виводить доторк чогось холодного до моїх ребер. І я розумію, що це її руки, але я не хочу їх спиняти, продовжуючи піддаватися і програвати в її грі. Ці доторки зараз такі бажані і приємні…
Приглушено я чую дивний “клац” і лише згодом розумію, що це під футболкою був розстібнутий мій ліфчик, коли її крижані руки торкаються гарячої шкіри грудей…
– Сонь, будь ласка, зупинись, тут камери… – прошу її я, ледь відірвавшись від її губ.
– Це єдине, що тебе зараз хвилює?.. – вона проводить язиком вздовх гортані, легенько засмоктуючи шкіру. Її долоні несильно стискають мої груди, намацуючи соски, від чого я знову сильніше притуляюсь до неї, підхоплюючи її вуста. Вона відповідає так само затято, як і раніше, а мені здається, наче цей поцілунок – найважливіше і найпалкіше бажання мого життя; бажання, яке поглинає все навколо, натомість приглушаючи звуки, роблячи жовтуватими кольори та яскравішими відчуття її доторків, коли тонкі пальці торкаються мого збудженого тіла, породжуючи приємні хвилі насолоди…
Я не дозволяю собі таких сміливих дій, відчуваючи як її поцілунки спускаються вниз по шиї, а руки тягнуть легку тканину футболки доверху.
– Сонь, стій… – через пелену бажання я чую кроки, що наближаються до нас.
– Та що ж таке? – роздратовано питає вона, намагаючись знову поцілувати мене, коли я відштовхую дівчину. Ручка дверей клацає і я ледь встигаю витягнути її руки з-під своєї футболки, коли один із студентів заходить до середини.
– Лідіє Анатоліївно, доброго… – він застигає, дивлячись на нас. – Привіт, Сонь, – незграбно махає, підбираючи слова, – а ви… якби… я спитати хотів…
– Я слухаю Вас… – я дивлюсь на нього, всередині радіючи його приходу.
– Ми можемо перевірити мою презентацію? Я просто не зможу завтра бути присутнім на конференції… – несміливо почав він, переступаючи з ноги на ногу. Він дивиться то на мене, то на Соню, яка, сховавши очі, загадково посміхається. Зараз мені хочеться стукнути її чимось, щоб вона перестала, але я розумію, що це лише приверне зайву увагу.
– Так, звісно, сідайте. Вам буде зручно сісти сюди? – я показала на аналогічне з нашими крісло. – Чи ви хотіли би сісти за стіл?
– Без різниці. – студент вже сів зліва від мене, подавши свою флешку.
Надавши невелику консультацію по його презентації на тему “Порівняння мовної культури Японії та Німеччини”, ми домовились, про його відсутність на конференції по правкам презентацій. Перед цим я призначила кожному з чотирнадцяти постійних студентів індивідуальну консультацію на вечір, домовившись, що виділю на них по десять хвилин. Все ж, презентації будуть оцінюватись на екзаменах деканом, що вже є новим форматом для факультативних занять. Я не знаю, навіщо їм таке новаторство, але, з їх слів, це шанс для студента підвищити середній бал диплому до десятої від одиниці. А для мене – добре здати педпрактику і полетіти назад в Японію писати кандидатську там. Про себе я розуміла, що якщо не поїду назад – я просто втрачу голову і розчинюсь в ній… Все ж, я боюсь втратити свої стабільні стосунки і не хочу закохуватись в неї…
Чорт, але ж я щойно вдруге за цей тиждень поцілувала її… Про які стабільні стосунки я можу говорити? В цей день я вперше серйозно задумалась над тим, чи справді я настільки прагну сімейного затишку і тепла з чоловіком, чи мені варто все ж відкинути нарешті бажання догодити світові і спробувати щось нове?..
____________________
*Наче той лебідь – наш човен на волі
Лине водою, що наче – сльоза.
Як мені – легко, тамуються – болі,
Туга – мина і журба вся – щеза!
В небі – зоря, – й рожевіють поволі
Берег і верби і хвиль бірюза
Човен – все далі, з джерел сповідальних
Квітнуть – надії, збуваються – сни,
Як мені легко – між хвиль безпечальних,
Поза – турботами самотини!
Чи ж – неодмінно, на крилах фатальних,
Ранком – ізнову – проб’ються вони?
Чи ж – неодмінно – проб’ються вони?!
0 Коментарів