Пост Мортем

Голова знову заболіла, я спробував потерти пальцями свої скроні, однак любий дотик наче активував таємний нерв по якому било струмом. «Ні!» – зауважив для себе. – «Ні,це неможливо!Простий пранк для ютуба чи тік ток». Але одна частина мене вірила в це, а інша відмовлялась. Вважав завжди, що помру на старості літ з неслухняними онуками під боком, які б навіть плакати за мною не стали. «Ні!» – знову вирвалось.- «Маячня, просто дивний сон, можливо під дією алкоголю чи навіть наркотиків» – продовжував переконувати себе. Хотів дізнатись, що мене так вибило з течії, що я вдався до того, чого обіцяв ніколи не робити.

Мій батько був простим будівельником, він так працював понаднормово, але коли я народився він був зайнятий ще більше.  В цьому винити можна було лише  себе, хоча мати переконувала що це не так, всі факти було видно на лице. Тато,  буквально, гас на наших очах , його чорне волосся поступово стало сивим,а гарні зелені очі зникли за темними впадинами від безсонних ночей, його ходьба перетворилась на кавуляння і той прекрасний чоловік, в якого була закохана моя мати і на якого я був так схожим – просто зник. Звісно додатковий ефект дали наркотики, на які він відкладав гарну суму. Це все можна було зрозуміти, тобто чому він це робив , адже лише так він міг виживати . Мати проклинала містера Мейсона, за його вклад у смерть, бо саме він запропонував ту гидоту, щоб просто заспокоїтись і відпочити. І я б хотів, чесно хотів би його закидати проклянами і ненавидіти все життя, та вибір все ж зробив мій батько.

Мені не хотілось вірити що я пішов на це, та ще більше не хотілось думати, що я мертвий. Чотирнадцятирічному Каю було начхати на своє життя, та цьому ставало паскудно від будь якої думки що у нього відібрали те єдине, що належило насправді саме йому. 

Моя голова закипіла від запитань: Якщо цей Кай помер у двадцять, чи існує вимір де він продовжує жити? Чому я не пам’ятав того феєричного польоту з Грішем? Навіщо мені це показали? Бог все таки існує? А якщо так, то де я?

– Хлопче, виявляється ти добрий плуг, – старигань все стояв з тими кам’яним обличчям від нудьги. – Давай, я тобі швидко все розповім, згодом ти дізнаєшся свій Орден і я піду до когось більш цікавого. 

– Містере, по-вашому я нещодавно помер? – хотів уточнити, хоча в голові ще йшла боротьба.

– Нещодавно – це поняття розтяжне. В цьому місці не існує часу, тобто твоя смерть, як могла ще не відбутись, так і навпаки. – говорив чоловік таким тоном, наче для всіх це повинно було бути очевидно.

– Чому я повинен вам вірити, можливо ви викрали мене, щоб продати на органи?

– В тебе попросту немає вибору. – спокійним тоном говорив старий. – Ти один з обраних,тобі дали другий шанс.

– Навіщо мені показали ті моменти? Чому, якщо я мертвий то відчуваю біль? – хотів дізнатись і випитати все, що могло б хоть якось спростувати цю маячню.

– Тобі показали моменти в яких твоє життя на Землі, мало ще хоч якийсь сенс. А після ти став звичайним паразитом, що як і мільярди інших жив за її рахунок.

– Чому тоді я помер лиш зараз? – в моїй голові це не могло ніяк вкластись. – Яка причина? Хто це зробив? Чому я нічого про це не пам’ятаю?

– Хлопче, головне правило цього світу “Не тримайся за минуле!”, що означає ми не маємо права розголошувати цю інформацію, – знав що задовбав його і він знав, що я не відчеплюсь поки не зрозумію. – Оскільки це може загрожувати нашим ордероносним місіям. – уточнив той

– Добре, розказуйте все що вам потрібно. – погодився я, бо теж хотів спекатись цього типа як найшвидше.

– Все ще не віриш мені, хлопче? – запитав той.

Насправді, я розумів абсурдність цієї ситуації і якщо це правда, то я й насправді один з цих бісячих типів, проте віра в кожного різна. Для мене вона не була пов’язана з Богом, я звик наражати на сумнів те, що інші люди навіть не думали робити. Здавалось, вчені досліджували як працюють наші тіла і чому цей світ взагалі існує, але єдиним для них неосяжним залишалась душа. Хтось говорив що її не існує, а хтось вірив що вона – подарунок того світу. І якщо подумати, що тепер я мертвий і стою навпроти велетня, який від того що я настільки тугий, готовий вбити мене ще раз, то я сумніваюсь вже що душа взагалі мала значення там. 

– Так, Кай Хейден – звернувся він до мене. – Зараз ти повинний обрати чи хочеш ти піти на спочин, чи стати одним з гвардійців наших Орденів?

– Тобто на спочин? – не зрозумів знов я. – Хіба це не він?

– Вот ці люди!Понаслуховуються казок і потім морочать мені мізки, – я вважав, що він не почне лізти в деталі, та він почав. – Коли ти потрапляєш в Пост Мортем  це вже означає,що ти обраний, бо більшість одразу йдуть на спочин. Твоє тіло тут залишається у тому ж віці в якому ти й загинув. Звісно інколи бувають виключення, якщо використати силу з поганої метою чи просто перестаратись однак зараз не про це, – він говорив повільно і зважено, тепер мені здавалось, що він розповідає мені якісь казки. – Згідно цього діти, що не досягли шістнадцятирічного віку та похилі люди, яким вже за шістдесят п’ять і все ж таки було обрані, автоматично відправляються на спочин. В той час як інші розподіляються по Орденам. В любому випадку, ти можеш відмовити і піти спочивати з миром.

– Це означає, що я повністю зникну якщо піду на той спочин?

– Теоретично так і є, але ніхто не знає що там і не хоче знати. Куди вже далі після смерті йти? – я помітив невеликий страх в його очах, ось ця людська риса, що переслідує його навіть тут.

Світ після смерті існує. Якби хтось сказав мені про це в підлітковому віці, то я б вважав що ця людина або фанатик або повний бовдур. Однак тепер я тут і не знаю причини своєї смерті: можливо мене навмисно вбили, може збила машина чи відкинувся від наркоти, варіантів безліч. В любому випадку, я не хотів так рано зникати.

– Я не хочу на спочин! – відповів впевнено, напевно, не так йому як собі.

– Дай мені свою руку, – попросив старигань. – Попереджаю! Це не зовсім приємно. – він дістав якийсь кинжал.

Моя рука затремтіла, тому старий взяв її міцніше. Я дивився на той кинжал і не розумів, чому навіть тут біль існує. Лезо різким рухом пройшлось по моєму зап’ястю. Спочатку я відчув холод від сталі що вп‘ялась у мою шкіру, а за нею наступила й біль, яка буквально підкосила мої ноги. Тепер  стояв на колінах чекаючи чогось. Мені здавалось це вічністю, наче вогонь увірвався до мого тіла і спалював з середини. На лиці потекли краплі поту, а старий продовжував тримати мою руку, яка стікала кров’ю і я вже хотів подумати, що мене обвели, як відчув щось прохолодне. Воно сиділо всередині мене і хотіло назовні, мов тікаючи з мого тіла, хотіло вирватись. Я не хотів стримувати, було занадто боляче, тому піддався цьому відчуттю повністю. Мене охопила паніка та разом з нею щось інше, нове в моєму тілі. Знадобилося лише декілька секунд, щоб з моєї рани почала розповсюджуватись темрява.

Вона заполонила всю кімнату і я не міг нічого бачити, здавалось мої очі осліпли. Від різкого напливу болю, почав кричати та мене не було чути, мій крик мов поглинула моя ж пітьма. Я знав що можу це зупинити, навіть не задумуючись я сжав кулак і наче тягнучи канат тягнув її  назад до себе, разом з цим біль поступово вщухав. Кімната стала світлішою і я побачив очі старого, він був шокований і дивився на мої руки. Рана загоїлась, а кінчики пальців стали чорними наче смола.

– В тобі криється величезний потенціал, Каю Хейдене! – він говорив це так, наче пишався мною. – Тепер ти один з нас, гвардієць Ордену Морса.

– І що це означає? – запитав я, так і не змігши відірвати погляду від своїх пальців.

– Це означає, що ти будеш нести смерть і тьму, ти будеш керувати ними. Однак, хлопче! – звернувся від до мене з порадою. – Будь обережний з даною силою! Не пригай вище голови,бо тоді пітьма поглине і буде керувати тобою.

Моє серце забилось сильніше, старий бачив в мені загрозу, він точно боявся мене, але я не розумів чому. В голові повторювалось «Будь обережний!», хотів дізнатись чому я потрапив у цей Орден і які існують ще, та велетень відповів сам.

– Існує ще два Ордена! – я уважно його слухав. – Орден Альві – противага твоєму. Це орден світла і життя, так звані потомки раю. І є ще один, Орден Сангвіс – жорстокі і хитрі люди, що вміють керувати серцем і кровотоком, тобто і твоїм серцем теж. Хоча ми всі мертві, правила Землі все ще діють в Пост Мортемі, це наче твій другий шанс тут! Тому будь другом і не просри його.

Все здавалось нісенітницею, простим сном, однак мій мозок почав сприймати це з іншого боку. Моє тіло перестало боліти, я вже не відчував страху, все повністю змінилось.

– І що тепер? – хотів дізнатись у старого.

– А тепер знову вчитись! Я проведу тебе до вашої Академії Тенебріс, – мені це нічого не пояснювало, проте схоже мені нічого не залишалось, як плести по течії.

– Останнє запитання. – звернувся до чоловіка.

– Хочеш дізнатися моє ім’я?

– Так, – підтвердив я. – І ще одне, коли ви померли?

– Ілля Васильєв. Рік смерті: 2022 , – відповів він. 

Я зрозумів, що могло ймовірно стати причиною його смерті, проте не став питати. Також мене осінило, що ніяких мов тут не існує і ми спілкуємось чимось новим, можливо це має якусь назву і згодом я про це дізнаюсь.

– Й ще одне, малий! Це не Земля, а Пост Мортем другий світ, другі правила. Я знаю, що ти хочеш дізнатись, що тебе чи хто тебе вбив, проте навіть не думай шукати заціпки в тих рідкісних місіях на Землі, бо тоді атріум візьметься за тебе.

– Атріум? – не міг зрозуміти що це.

– Як суд на Землі, тільки він підпорядковується нашому королю Аріану.

– У вас тут монархія? – який відстій подумав я. – Це типу той хто створив це місце?

– Так монархія і б’ємось ми на мечах і луком зі стрілами. Впевнений тобі тут сподобається, Каю Хейдене! – впевнений,що він планував закінчити проте добавив. – Ходять чутки що король Аріан давній предок одного із засновників,  та по легенді це місце було засновано трьома людьми, тому у нас три ордена.

Я зрозумів, що потрібно забувати про гаджети і всю техніку. Тепер моє тіло й свідомість буквально в 15 ст., лише в іншій реальності. В той час, коли розум не був забитий рекламою та пропагандою світу, коли диктатори називались королями та королевами.