Сон?

Сон – дивна штука, ти ніколи не можеш вловити його початок і кінець , хоч як  би ти не старався.

Ось і я сьогодні не зміг: моя голова чомусь гуділа, а очі взагалі відмовляли не те, що реагувати на світло, а просто відкриватись. Я спробував згадати, що стало причиною цих відчуттів, проте від будь-яких інших думок, голова тріщала лише більше. Хотів відкрити очі руками, та вони на диво самі це зробили. Моєму розчаруванню не було кінця, все одно нічого не було видно, наче густий туман десь в горах, але сонце ліпило настільки сильно, що декілька краплинок все таки покотились по моїй щоці. «Де я чорт візьми?» – хотів я прокричати, але був впевнений, проблем мені точно не потрібно. Навіть не встигнувши писнути мене охопила нова хвиля болю, тіло обмякло і я не хотівши пручатись піддався і знову поринув у сон.

Щось було не так, зазвичай мої сни повні буденщини і проблем сучасного життя. Мало того, що я не міг вийти з цього пекельного кола бюрократії і тієї псевдо демократії, так вони просто відібрали мій сон. Ось такий у нас в країні вибір, його просто немає – проста алюзія. Ніхто із звичайних громадян його не мав і нічого не могло це змінити. Просто потрібно було народитись в 21 ст. і грати цю паскудну роль. 

Проте цей сон був іншим, звісно досі не відповідав моїм очікуванням, яким так і кортіло зрозуміти сенс людського буття , та можу запевнити сюжет змінився в кращу сторону. Я бачив себе малого, що бігав в лісі у пошуку  фей –  це зараз я спостерігав за усім цим з певною відразою, але тоді все було інакше «той Я» був іншим. Знав би, що моє життя нічого не буде означати в цьому вирію часу, то чи б поринув я в себе ще раніше? Можливо й так, але ніхто про це вже не дізнається. А ось момент де я, пробуючи дістати ворону палкою , лечу з дерева . «Ідіот!» – все що виривається з моїх вуст . Знову бачу себе тільки вже у середній школі, не можу зрозуміти чому я сиджу на краю даху, чую позаду якісь крики та не можу зрозуміти хто кричить і що саме . Лице побите і опухле, очі червоні та сліз не видно, «Що сталося, Кай?» – запитав я, оскільки нічого такого не пам’ятав. А в далеченні лиш «Фрик!»… «Фрик!», хтось кричить, проте я не можу відвести погляд від самого себе, що продовжує холодно дивитись в порожнечу наче нічого не чуючи.

Хтось шторхнув мене і «малий Я» ледь не полетів до низу, а справжній я продовжую стояти як укопаний і не розумію навіщо мені це сниться. «Спокійно, – пробую переконати себе, – це лише плід твоєї уваги, такого не було і це все від больового шоку,- та все одно тривога підкочується до моєї горлянки. – Ти просто спостерігаєш!». Кожен поштовх наближає того мене до краю, мій терпець не витримує і я просто кричу, – «Зупинись!». На диво, кут огляду змінився і я нарешті зміг побачити кривдника – це був мій однокласник він все кричав, кричав те злощасне «Фрик!» і я випадково став свідком діалогу:

– Кай Хейден, дитя місцевої шльондри і наркоші пригай давай же! 

– Ми були з тобою друзями, Гріше, ми з тобою однакові! – холодно говорив «малий Я», очікуючи гіршого. – Ти не повинен був переходити на сторону зла і цієї буденності.

– Ні це я дурень, що зв’язався з тобою «Фрику!» – відповів Гріш – Я хотів бути звичайним і я стану ним як тільки покінчу з тобою!

– Звичайність – це жалюгідно, але якщо це тебе не переконає то подумай хоча б про себе,  – «той Я» перестав дивитись в порожнечу і перевів погляд на Гріша. – Вони тобою маніпулюють, вони й тебе позбудуться, а гірше всього – саме ти станеш вбивцею. – «справжній Я» здивувався від такої відповіді.

– Ні це не так! Це буде нещасний випадок, – кричав від злості колишній друг. – Проста випадковість, що зітре тебе з цього світу, та сама що тебе в нього й привела.

– Мені начхати на себе. Якщо хочеш… – малий зробив паузу і в той момент я почав бачити все від першого лиця. – Штовхай! – крикнув я. – Штовхай!

І цей ідіот реально накинувся на мене, та не врахував одного, край був занадто близько. Ось ми двоє летимо вниз, здавалось чотири поверхи та всього декілька секунд, проте час сповільнюється достатньо, щоб запам’ятати кожен фрагмент останнього польоту. Я спостерігаю за наляканим обличчям Гріша, дивлюсь йому у вічі і бачу безнадію і пустоту, що ховалась за нею. Чого ж ти очікував, милий Гріше? Що у твої чотирнадцять думала голова? Певно ти вже не зможеш мені про це сказати.

Знову різні фрагменти, я перестрибую з моменту в момент, мені так само погано як і сьогодні, але про смерть й говорити марно, бо я живий і мені двадцять. 

Блискавка в очах, бачу бездиханне тіло Гріша. Ми лежимо поруч, він весь у крові, певно і «той Я» теж. Не відчуваю жодного болю, а шум швидких, що приближаються – нічого для мене не означають. Хотів би «той Я» обмінятись з колишнім другом ролями, проте він – мертвий, а я -ні…

Знову прокидаюсь, у якісь білявій кімнаті, що схожа на типову кімнату у психіатричній лікарні, – «Що це було уява чи реальність?» – запитую у себе і в цей час пробую піднятись на ноги, які здавались оніміли від положення в якому мені прийшлось заснути . Лише з третьої спроби це вдалося, «Думай Кай, думай хлопче. В якій дупі я знову опинився?» – запитав у себе, але відповідь прийшла звідки її не очікували:

– Кай – Матео Хейден ! – гукнули мене.

Переді мною стояв величезний чоловік у сірому вбранні  з довгим сивим волоссям. Він назвав мене повним іменем, чого до нього не робив ніхто інший

– Двадцять років… – старий наче читав мою медкарту. – Місто народження, ага … Манчестер і місто проживання теж Манчестер..

– Слухайте містере, – перебив велетня на пів слові. – Я зовсім не пам’ятаю як тут опинився та можу запевнити, що це величезне непорозуміння!

– Хлопче непорозумінь тут не може бути точно. – запевнив чоловік і продовжив перечислювати все з листка – Місце смерті, хмм… і тут Манчестер. Хлопче, як в тебе все однотипно, – з нудьгою промовив старий.

– Що? –  ледь не крича від подиву запитав я.

– Ах так, ледь не забув! – чолов’яга глянув мені у вічі і сказав – З сумом повідомляємо вас! Ви загинули – дата смерті: 04.07.2022 ; час смерті 22:34 за місцевим часом.