4

Осінь, шоста година ранку

По світлих коридорах, ховаючи свої незачесані темні патли на підвіконні сидів під два метри ростом молодий юнак. Вдивляючись у вікно він слідкував за людьми, що сонно блукали вулицями. Хтось з розстібнутим навстіж халатом виносив сміття, хтось з букетом квітів опущеним до низу квіточками тривожно озирався – Одеса все ж таки колоритне місто. А ось хтось з яскраво рудою макушкою зайшов до університету.

-Ну, ні,- проскиглив юнак.

Не хотілось йому порушувати свої самотні думки разом з кимось. Кому ще прийде в голову приходити в університет за півтори години до початку занять? Микола розраховував, що тільки в нього такі… Звички.

Підправивши свій довгий темно-червоний кардиган він не зрушив з місця, коли чиїсь кроки вже чулися поміж пустих коридорів. Хлопець прислухався, не відриваючи очей від пейзажу за вікном першого поверху.

“Бути цього не може!” Він прислухався ще раз, ніби переконуючи себе у чомусь, і враз його сумне обличчя прикрасила хитрезна, самовдоволенна усмішка. “Це буде цікаво.”

-Вибачаюсь,- почувся чужий молодий голос, як тільки кроки зникли коло підвіконня,- я шукаю спортзал.

“Цей голос, за що Бог мене так зневажає?”,- посміхнувся юнак на підвіконні. “Я маю побачити цю реакцію.”

Шатен зліз з підвіконня, підтягуючись і нарешті взіраючи на однолітка перед ним, чиї очі передавали всі види, загалом негативних, емоцій.

-То… Ви шукаєте спортзал? Це на другому поверсі, зліва від сходин. Але,- він перейшов на шепіт, ніби збирався розповісти секрет,- чи не замало місця Вам там буде? Раніше ні в якому спортзалі…

Гоп… Чийсь кулак хотів влучити прямо у центр живота балакучого парубка, та той швидко відскочив.

-Якого дідька!?,- пройшлося по всьому коридору гучним риком.

-Що, що?, – нахилився шатен,- вас погано чутно.

-Я питаю, що, заради всього святого, ти, несамовитий бовдур, робиш в одному приміщенні зі мною?

-Допомогаю знайти дорогу до спортзалу. Тарасе, ти ж сам запитав,- кліпав очима “бовдур” у той час як Тарас взяв того за новенький кардиган погрозливо притягуючи ближче.

-Я не маю наміру жартувати з тобою… Знов. Не попадайся мені на очі. Бо ти прекрасно знаєш, разом ми довго не проживемо.

-Так, я пригадую той спортзал,- протягнув другий,- скільки разів ти кинув у мене тоді гантелею?

-Бовдур!

-Микола.

-Що?

-Микола я.

-Краще б я ніколи цього не знав,- відпускаючи шатена, вже тихіше промовив рудий, пішовши своєю дорогою.

-Спортзал зліва від сходинок,- крикнув у догін Микола.

-Та пішов ти,- крикнув йому другий.

У цієї парочки різниця в рості більша, ніж кількість спільних рис. І вони це прекрасно знають.