Chapter I

Лікарня невелика палата на одного. Запах нещодавно поставленої крапельниці все ще не вивітрився крізь прочинене вікно, що відчиняло шлях для звуків вечірніх вулиць: гудучі машини, яких уже було не так багато, ніж у недавній час пік; люди, що поспішають додому з роботи до своїх родин чи домашніх тварин. Прохолодний осінній вітер відкрив вікно ще більше, злегка стукаючи об стіну, що змушує молоду жінку, яка сидить біля ліжка, здригнутися, вилетіти зі своїх думок. Піднявшись з насидженого місця, вона закриває вікно повністю, після подивившись на чоловіка, що лежить на ліжку. Повернувшись на місце, жінка не зводить з нього переживаючого погляду, який змінюється новим запливом у вир думок.

«І знову все пішло навперейми. Знову через твого придурка-напарника ти потрапив під “гарячу руку”. Чи не варто його просто звільнити або змінити на більш розумного? Я б так і зробила, якби це було б у моїх силах»

Через мить уявна розмова з самою собою, але ніби звертаючись до чоловіка, продовжилася.

«…І знову твоя наречена тебе не відвідала. Вічно в неї якісь справи, якась робота… Хоча цього разу вона обіцяла прийти» Заплющивши очі, само собою згадався недавній діалог, якому години дві-три зроду, але який уже повторювався, залишаючи за собою деяке почуття дежавю.

– Міс Міллз? Сподіваюся, Ви зараз не будете зайняті? Все-таки, Ваш… Наречений, він знову потрапив до лікарні.

– Що що? Вибачте, я не почула. – тоді Міллз копошилася в архівних документах для свого начальника, зазвичай вона робила це досить галасливо. – Знову потрапив до лікарні?

– Так, Ваш наречений. Він знову у лікарні. Може цього разу відвідаєте? – Ох … Звичайно ж. Тільки впораюся з роботою, що залишилася. Вам справді не варто за це хвилюватися.

«Тоді на обличчі цієї… Нареченої з’явилася якась незграбна посмішка і погляд став таким самим. Невже хоч трохи нарешті стало соромно? Але переживання… Та ніякого, навіть краплі його там не було, ніби таке буденність, щось до болю звичне.»

Вираз обличчя жінки зі спокійного та нейтрального змінилося на огиду, змішану з обуренням. Завжди ця пара на людях така щаслива, любляча, та чорт забирай, ідеальна, а потім трапись що, так цієї нареченої поруч і не опинися.

– Іноді мені здається, що Лалі Ва… Тебе. Тебе не любить. Начебто вона… Меркантильна чи що? Мовляв… Ти зараз тут, у лікарні, непритомний, а вона… Хто її знає, де вона може бути. – Вона говорила шепочучи, настільки тихо, наскільки це можливо. У звичайній розмові з ним, ніколи не могла дозволити собі про таке говорити, та й зараз впевнена не була чи можна, але чомусь хотілося саме сказати, не подумати, ніби він міг її почути. – Вже навіть час для гостей закінчується…

Втомлено зітхаючи, жінка підводиться з стільця на мить завмираючи, коли чує, як він прошепотів ім’я своєї нареченої. «Лалі…» Здивований погляд стає сумнішим, якимось жалким і м’яким. Погане, але таке вже звичне почуття вкотре поселялося в грудях жінки. Чоловік вкотре називав її ім’ям своєї коханої, коли вона приходила його провідати. Щоразу, як вперше, стає сумно.

– Вибач, це знову не вона … – Жінка залишає невеликий кошик улюблених фруктів її товариша: яблука, апельсини, трохи чорниці, малини і аґрусу, після чого відсуває стілець до його початкового місця біля стіни і йде до дверей, перш ніж вийти знову дивиться на лежачого чоловіка. – Одужуй. Сподіваюся, скоро знову станеш на ноги і ми зустрінемося на роботі.

Ненадовго на обличчі прослизає м’яка, добродушна посмішка, яку змінює звичайне вираження смутку.

***

Найбільший годинник над містом пробив дев’ять годин вечора, невеликий дощ накрив цегляні будинки та вулиці. Все ще ходили туди-сюди чарівники, метушачись про якісь свої справи, проблеми. Більшість їх було під парасольками, що особливо не відрізнялися одне від одного. Меншість довірилися своїм пальто і капелюхам, що особливо намокнути їм не вдасться. Одиниці були навіть без капелюхів. У цій меншості була й похмура жінка, така ж похмура, як сіре полотно хмар. Вона, як і всі, була зайнята своїми думками, які старанно намагалася розкласти по поличках своєї свідомості хоч успіху в цьому якось не було.

«Як би я мала думати про свого коханого, про те, як ми з ним після роботи провели б час, що ми приготуємо на вечерю і планували б, як проведемо наступні вихідні, але ж ні. Я думаю про Тесея, за якого повинна взагалі хвилюватися Лалі. Ох, Мерліне, хоч би боком мені це не вилізло … »

І так уже із місяць. Чомусь початок осені особливої ​​радості не давав. В принципі, жінка не раділа, але ніколи й не сумувала через це, а зараз… Якось тривожно. Тривожно через думки, через пріоритети, що змінилися, чи що. Або це проста тривога про те, що таке дороге помірне життя може змінитися від простого переживання за друга. Взагалі, звідки така тривога, що різко прийшла разом з восени?

«Та ні, ні-ні, не вилізе ж… Данні* ніколи не заперечував цьому, він завжди був до мене справедливий, як і я до нього, нічого не повинно змінитись і зараз. Ми завжди розуміли, що в нас не повинні бути тільки “ми”, є ж місце й іншим знайомим, друзям, як у будь-яких нормальних людей, і переживати за них не гріх, але… Та блядь…»

Дощ безсердечно посилився, змусивши й так промоклу наскрізь жінку втекти під дах якогось невеликого кафе. До будинку залишалося два квартали, не більше. Озираючись то на себе, то на дах будівлі, то у бік шляху до будинку з’явилася невелика думка просто плюнути на все, на свої роздуми і переміститися додому. Проста ж магія, навіщо ускладнювати собі життя пішим походом додому. Все-таки там же чекають.

Зробивши невелике зітхання, жінка заплющує очі, представляючи точну картину порога її квартири: пофарбовані в білий стіни та дерев’яні двері кольору селекційної вишні, на якій пофарбовані в золотий красувалася цифра «176». Минає менше трьох секунд часу, як вона там і опинилася. На годиннику вже пів на десяту, хоча повернуться додому мала о восьмій. Світло в квартирі не горіло, наче нікого й не було.

Зайшовши в квартиру, перш ніж скинути і повісити пальто на вішалку, жінка легким рухом своєї чарівної палички скидає з себе всю дощову воду, яка слухняно полетіла до горщиків з квітами на полицях і підлозі. Надягнув м’які тапочки замість черевиків на підборах, відвідало невелике почуття блаженства.

Тихими кроками жінка попрямувала до спальні, яка виявилася порожньою. Це було трохи дивно, адже зазвичай Даніель приходив раніше за неї з роботи, навіть коли затримувався. Здавалося б, щось не чисто, але все залагодила невелика записка на холодильнику в кухні, що була прикріплена невеликим магнітом з пейзажем моря.

«Йона, не хвилюйся, я пішов по продукти. Думаю, встигну до твого приходу, але нехай повисить тут»

У куточку листочка зачіплював погляд малюнок трохи кривого серця з підморгуючим смайликом. Може дрібниця, а може й ні, але м’яку усмішку на обличчі викликало і змусило трохи турбуватися. Щоб непотрібні думки менше лізли в голову, Йона вирішила все-таки щось приготувати повечеряти, але зазирнувши в холодильник, вона переконалася, що особливо з чого його робити немає. Ще з ранку перед роботою вони домовлялися зробити карі, як прийдуть додому. І єдине з потрібних інгредієнтів присутнє в побуті було рисом, спеціями та часником. Дещо-таки загубилися в роботі, забувши закупитися продуктами заздалегідь.

Поставивши рис вариться і зробивши собі чаю, Йона сіла за стіл. Поруч на куточку лежав новий випуск «Тижневого Оракула»*. Зазвичай новини вранці понеділка читав Даніель, після чого газета лежала на кухні всі наступні дні до приходу нової, а зараз чомусь вона привернула до себе погляд та інтерес жінки, яка зазвичай дізнавалася про новини з вуст свого чоловіка, а не сама читала газету.

Опинившись у руках вже при першому погляді на першу сторінку, вона зрозуміла, чому сьогодні газета так зацікавила. Під назвою газети великими літерами була написана головна новина останнього тижня або двох: «ВБИВЦЯ ВСЕ ЩЕ БРОДИТЬ ПО ВУЛИЦЯМ МІСТА: БЕРЕЖІТЕ СЕБЕ І БЛИЗЬКИХ» Прогортавши кілька сторінок зустрілася колонка, яка розповідає про це:

«…Чоловік, вік 30-35 років, зовнішність достовірно невідома. Вчинив принаймні три вбивства, про які відомо. Деякі рідні чи знайомі вбитих говорили про недавні конфлікти, проблеми з жертвою. Мовляв, жертва створювала якісь перешкоди у справах чи житті і ось незабаром чарівника/чарівницю знаходять убитим. Всі, як один, стверджують, що ніяк не причетні до вбивства і кожен має своє алібі, ніхто не бачив жертви в день трагедії…

…Вбивцю було нагороджено прізвиськом Кат…

…Як уже відомо, вбивця не залишає по собі ні магічного, ні фізичного сліду. Здається, що справа зайде в глухий кут та вбивцю знайти неможливо. Як з ним впораються наші коронери* та герди* поки що невідомо. Можливо, справа пуститься на самоплив…»

– Ох… Так це ж та справа, з якою працює Тесей. Дивно, що вони тут ніч… – Погляд упав трохи нижче за статтею, – Ну так. Як їх кореспонденти могли це упустити.

Зробивши невеликий ковток чорного чаю, жінка продовжила читати.

«…Позавчора герд Тесей Вегенер, який займався справою Ката, постраждав від рук вбивці і зараз він перебуває в лікарні на невизначений рядок у невідомому нам стані. Його напарник коронер Тревіс Петтгрі абсолютно не постраждав.

Як Відділ правопорядку, так і Міністерство відмовляються щось про це говорити. Невже захисники наших життів та порядку в ній самі не зможуть впоратися з Катом? Чи варто нам, звичайним чарівникам та чарівницям, починати турбуватися за життя своє та близьких?..»

Далі Йона й читати не думала. Відклавши газету на її попереднє місце, вона взялася за рис, про який мало не забула. Вираз обличчя блищав невдоволенням. Хоч жінка працювала звичайним секретарем у тому відділі, але чудово розуміла, як таки іноді важко вирішуються ті чи інші випадки.

– Цим газетним цапам тільки б намовляти… Лише паніку розганятимуть, усе буде вирішено, тільки ось час треба… – бурчала Йона, як стара баба на неслухняних онуків. Все-таки не варто було їй брати газету.

На годиннику було вже пів одинадцятої. Рис уже зварився, а Даніеля так і не було. В голову вже заповзали різні думки: від найжахливіших до найневинніших. І ось заповітне клацання дверей.

– Вибач за затримку! – це був голос Даніеля, чий власник швидко опинився на кухні з пакетами повними продуктів: середнього зросту, трохи смаглявий, сіро-блакитні очі, пшеничне волосся, що нагадували про сонечко. Густі брови, прямий ніс і трохи пишні губи, що поєднувалося з трохи запалими щоками, що підкреслювали невеликі вилиці.

– Нічого страшного, – на обличчі Йони з’явилася м’яка усмішка, ніби якийсь камінь з душі впав, – я приготувала рис, можна зайнятися й усім іншим.

-А… Я не голодний. – Швидко випалив Даніел з усією незручністю в голосі, – Я думав, що вже немає часу на приготування щось взяв готової їжі. Ти ж, гадаю, не проти?

– Ми ж домовлялися.

Фраза звучала з таким присмаком образи у поєднанні з ноткою смутку. Хоч у жінки і був завал на роботі, але вона не забувала про таку, здавалося б, дріб’язкову обіцянку. Це звичайно ж трохи присоромило чоловіка на що він підійшов, легенько поцілувавши свою кохану в губи.

– Вибач, сонце. Приготуємо наступного разу, добре? Я вже точно ні про що не забуду і не наїдатимуся перед твоїм приходом.

– А може, ти наївся у якоїсь коханки поки не був дома?

Такої фрази Данієл не очікував. Він у ступорі зі щирим нерозумінням дивився на Йону, ніби питаючи: “Ти в своєму розумі?” На що вона просто трохи розсміялася сказавши, що жартує. Скільки з нього не жартуй, а реакція буде як уперше. Іноді дивувало, як він ще до цього не звик за три роки спільного життя.

***

Раннє робоче ранок у всьому Міністерстві, як то зазвичай буває, супроводжує абсолютний завал: як чарівниками, так і роботою. Тут не те, що пройти складно, тут і вітряниці* пролетіти буде тяжко. Багато людей крокували в різних напрямках від одного до іншого відділу: хто ніс папери, хто йшов до свого кабінету, а хто тільки прийшов на робочу зміну. Між стінами, покладеними глянсовою плиткою кольору вугілля, літали сови з листами передаючи їх від кабінету до кабінету.

Єдиним спокійним місцем було робоче місце секретарів у кожному відділенні. Тут якщо що й дратувало, то тільки звук пір’я, що пише, клацання клавіш друкарських машинок і, в більшості, стукання підборів об бетонно-плиткову підлогу.

– Зайчик, ось документи, що просили тобі передати. – мило усміхнена Лалі Міллз поклала кілька сірих папок із документами на стіл.

– Дякую-ю… – трохи тихо простягла жінка, відриваючись від редагування звіту у нещодавно завершеній справі, щоб підняти трохи незадоволений погляд на «колегу».

– Пробач, міс Міллз, але скільки вже разів я просила не називати мене ТАК?

— А скільки вже я, міс Вервес, просила на роботі не звертатися до мене на «ти», м? – На її обличчі все ще була мила посмішка, тільки вже погляд, як і погляд співрозмовниці, говорив про легке невдоволення.

– Не один раз точно, так само, як і я. – У думках проскочив невеликий спогад невиконаної обіцянки. Звичайно, Йона не особливо хоче прогавити таку вдалу можливість тицьнути носом цієї дівчини в її помилку, все-таки відносини між ними завжди були досить напруженими. – До речі, хтось учора так і не прийшов до лікарні.

– Сама чудово це розумію, вистачить уже щоразу мені вказувати на це. Ти… Ви самі розумієте, що роботи у мене багато, і я не можу просто так звільнитися від неї.

– У чому проблема виділити зайвих тридцять хвилин щоб відвідати, як би, свого майбутнього чоловіка, м, люба? Важко відповісти?

Від милої посмішки та сліду не залишилося. Лише незадоволена гримаса з обуреним поглядом. У принципі, всі розмови Лалі та Йони майже з початку набували неприємного забарвлення ініціатором якого найчастіше виступала саме Йона.

– Тобі, люба, – слова набули більш їдко-уїдливе забарвлення, що було досить рідкісним у говірці Лалі, – коштує менше лестощі в мої стосунки з МОЇМ, повторюся, МОЇМ нареченим, бо проблеми будуть не мені, а саме, що тобі.

Здавалося б, Лалі горіла бажанням ткнути пальцем прямо в обличчя, але всіма силами утрималася, просто пішовши на вихід із відділу. Просто хмикнувши на слова, що йде, Йона приступила до виконання своєї роботи.

– Мабуть, вона і спить зі своїм улюбленим начальником, що ненадовго відпроситься не може. Теж мені, проблеми… Та які від тебе можуть бути проблеми взагалі? Багатенька сучка інакше й не назвеш… І чому тільки Тесей любить її?.. – тихе бурчання було перервано влученням у поле зору того самого напарника, котрий анітрохи не постраждав.

Йона так само потрапила в його поле зору і той не прогав можливості привітати хорошу знайому свого колеги.

– Бачу, знову не почалася розмова з Міс Міллз?

– Знаєш, як завжди. – Знизавши плечима жінка від паперів перевела погляд на чоловіка. Тільки зараз вона побачила особливу блідість шкіри і губ, стомлений погляд і неохайно покладене волосся, що зазвичай завжди було красиво зачесане.

– Так, сьогодні я не важливо виглядаю. Як бачиш, наслідки від позавчорашнього інциденту лише зараз прокинулися. От іду до лікаря. До речі, Вегенер все ще у лікарні? – навіть не дивлячись на загальне обурення Петтігрю був більш ніж спокійним зі своїм звичним нейтрально-ввічливим тоном.

– Так. – Жінка перевела погляд на папери, а потім знову на чоловіка. – Може, зайдеш до нього?

– Насміюсь відмовитися. Дбає і переживатиме про нього твоя робота, а не моя.

Петтигрю підморгнув Йоні, що в поєднанні зі спокійним, трохи, без емоційного обличчя виглядало дивно, трохи моторошно. Але таким він був і до цього всі звикли, в тому числі й Йона, що трохи обурилася на ці слова.

– Вибач що? У сенсі робота? У сенсі моя?

– В прямому. Сам помічаю, що не особливо Лалі про нього дбає, а ти ось інша справа.

– Може бути. – Йона насупилась, підібгавши губи, як маленька дівчинка.

– Гаразд, я піду і більше не затримуватиму ні себе, ні тебе. – після цього містер

Петтігрю поспішив на вихід.

Тихо хмикнувши собі під ніс, Йона проводжала чоловіка поглядом. Не минуло й хвилини, як вона згадала, що взагалі нічого не запитала щодо справи Палача.

– А… Містере Петтіг!.. Рю… – його вже й слід застудив. Як тільки йому так швидко вдається йти кудись. – Ох… Ну чорт.

Непомітно настав час обіду, коли зазвичай Йона з Тесеєм обговорювали за чашкою чаю чи кави хід тієї чи іншої справи, завдання тощо. Тільки ось уже другий день їй нема з ким щось обговорити, а інші не горіли особливим бажанням з нею про таке говорити, адже не до кінця розуміли її цікавості.

Все-таки захист міста, а то й країни від будь-яких поганців цікавіше, ніж розгрібатися, підписувати, виправляти та переписувати папери та спілкуватися з чарівниками, яким щось потрібне у Відділі правопорядку. Якби не Даніель вона точно пішла б у герди, адже то хоч і складніше, небезпечніше, але куди цікавіше.

***

Минув тиждень перш, ніж знову небо заслонили похмурі хмари, подарувавши місту осінню зливу. Здавайся і події в житті Йони, і її настрій складалися під погоду: такі ж похмурі, навіть чимось сумні. Все-таки поміркованість життя потроху йшла поки погане почуття від цього усвідомлення поселялося на душі.

Піднімаючи очі від темно-синього оксамитового покриття на підлозі, вона вдалині помітила знайому чоловічу постать: високий, читає ймовірно сьогоднішню газету; у коричнево-сірому костюмі; медово блондинисте волосся, як завжди, укладене і, здавалося б, залачене. Хоч зір і не був ідеальним, але його жінка ніколи б ні з ким не переплутала.

Був ранній вечір, самий розпал робочого часу, через що коридори були порожніми, а отже можна звернутися за звичним, дружнім.

– Доброго дня, Тесею. – на обличчі прослизає невелика усмішка, добре було його бачити в здоров’ї хоч і трохи незадоволеним. – Що, ціни на гель та лак для волосся піднялися?

– Ха-ха, Йоно. Я на відміну від тебе знаю, як ними користуватися. – У жартівливо-саркастичному тоні відповідає герд переводячи погляд на неї і її злегка неохайно лежать попелясто-коричневе волосся.

Після чого обидва тихо залилися сміхом. Хоч щось із звичного залишалося тим самим.

Тільки зараз він побачив стомлений вигляд своєї співрозмовниці. Вона хоч і завжди виглядала трохи втомленою, але сьогодні все було незвичайно. Може якась туга чи смуток у чомусь червоних зелено-коричневих очах? Сказати, щоб вона не виспалася не можна. Невже це від сліз?

Тон розмови від цієї деталі ставав схожим на погоду за стінами великої будівлі.

– Йоно, – у голові Тесей перебирав слова, щоб пом’якше підступиться. Якщо справа й справді була у сльозах, то він не сподівався на щиру відповідь відразу ж, – ти не виспалася чи що?

– Є таке.

Відповідь була трохи незручною, начебто питання заскочило зненацька. Вона чудово розуміла, що Тесей не зможе не помітити червоних очей, але яка буде відмовка незрозуміла.

Побачивши, що Йона зам’ялася, ніби шукаючи, як і що краще сказати, чоловік остаточно переконався у своїй теорії. «Щось, а це не змінилося ще зі старшої школи», миттю пробігла думка змінила інша, перетворившись на слова.

– Тобі явно не хочеться про це зараз говорити. Вибач, що спитав і, якщо що – мої вуха готові тебе почути, а мозок зрозуміти. – Чоловіча долоня акуратно скуйовдила і так неохайне волосся. Така звичка, що ще залишилася зі школи, якої явно не збиралися змінювати.

У відповідь до вух долинуло лише тихе і незручне «Добре».

Якби не ця його уважність, про яку Йона щось забула, вона вже забула б і про вчорашні «веселі» події.

Напідпитку Даніель повернувся додому куди пізніше, ніж сама жінка. Звичайно, його поява в такому вигляді взагалі не втішила і замість того, щоб лягти проспатися, він закотив скандал всього, що, ймовірно, накопичилося в його думках за цей місяць, може навіть більше.

«…Скільки можна крутитися навколо того вилупка!..»

«…Хто тобі дорожчий: я чи він?!..»

«…Може ще й потрахаєшся зі своїм Тесейчиком?!..»

«…Попадав би я так у лікарню хер би прийшла!..»

Слова, що луною проносилися в голові. Усього Йона не пам’ятала, ніби мозок особисто закрив або витер все найболючіше, хоча про один момент він забув. Момент, коли Даніель замахнувся на неї, але перед ударом зупинився, пішовши до спальні. Це вже було червоним прапором після якого Даніель навряд чи сприйматиметься, як раніше.

Мама завжди вчила: «Щойно чоловік дозволить собі вчинити з тобою, як свиня – збирай речі і йди» Звичайно ж, так і станеться. Ніколи в житті Йона не дозволяла терпіти до себе такого відношення і зараз не потерпить.

– Та-а-ак, що цікавого вичитав у газеті?

***

В воздухе небольшого тёмного помещения висел запах пряных духов с ярко выраженным запахом гвоздики, что смешался с запахом железа. От такого сочетания и его количества становилось дурно.

На полу лежала мёртвая женщина, что пустыми глазами смотрела куда-то на стену. Слегка поджатые ноги и распрокинутые перед собой руки: сейчас она походила на забытую тряпичную куклу в детской песочнице. Аккуратная выглаженная белая блуза, бордовая юбка с разрезом на левом бедре, золотая подвеска на шее обволакивающее её в два ряда с рубиновым камнем и такое же кольцо на безымянном пальце, дорогие замшевые ботинки на танкетке.

Рядом с головой была лужица крови, что пачкала каштановые локоны.

На письменном столе посреди кабинета стоял пустой хрустальный бокал. Интересно, много ли рабочих выпивают посреди рабочего дня?

***

Містере Вегенер! Містере Вегенер! – підбіг молодий герд, який тільки недавно прийшов після навчання на службу. Весь захеканий, ніби пробіг марафон. Круглі очі та налякане обличчя вже ні про що хороше не говорили.

– Що трапилося? – зі звичною робочою холодністю запитав Тесей, хоча здавалося, що він трохи напружився. Рідко хто такий наляканий до нього вдавався.

– Ви самі маєте побачити…

З цього моменту напруга у повітрі повисла мертвим вантажем.
Проходячи вузькими коридорами, чим ближче до потрібного кабінету, тим більше народу: безліч герд і цілителів, кілька коронерів, серед яких був і Тревіс Петтигрю, що намагалися знайти хоч щось і ще більше всяких роззяв, яких всіляко відганяли.
Побачивши на підлозі наречену, чоловік застиг каменем.

– Лалі… – таке тихо сказане ім’я ніхто й не почує у всьому галасі розслідування. Зіткнувшись із порожнім байдужим поглядом жінки по чоловічому тілу пробіг холодок.

– Прийми мої співчування. – Петтигрю акуратно поклав на плече Тесея долоню.

Ніжні, тонкі риси обличчя, пухкі губи і карі очі назавжди набули виразу порожнечі. Світлі, синюваті плями на руках тільки-но починали з’являтися. Поруч цілителі, що стояли, щось записували на закінчення, поки один з них накривав мертве тіло щільною білою тканиною.

Переводячи спокійний погляд з Тесея, Тревіс подивився на Йону. Її стан можна було зіставити зі станом Тесея: такий самий шок, ступор, деяке заперечення того, що відбувається. Все-таки вона вперше побачила мертву людину, хоч і неприємну їй.

– Міс Вервес, – гукнув Тревіс трохи голосніше, змушуючи її звернути на нього увагу, – подбайте про Вегенера, тут він нічим не допоможе. І зараз не варто залишати його одного.

– Знаю це. Містере Петтігрю? – погляд широко розплющених очей хоч і був наляканий, але зараз він більше був, як у людини, яка потребує відповіді на свої запитання.

– Потім я все розповім. Твоя цікавість зараз не доречна.

– Добре… Ви маєте рацію. – сухо відповівши Йона підійшла до Тесея, з акуратністю взявши трохи вище ліктя, за передпліччя. Чоловік швидко підкорився, покірно ступаючи поряд дедалі далі від місця події.

Йона швидко організувала можливість герду піти додому куди раніше, ніж треба. Спираючись на це було не так і важко. Навіть йти недалеко довелося, квартира була всього за п’ятнадцять хвилин ходьби. Плюс-мінус п’ять хвилин. Весь цей час Тесей йшло ніби видресоване щеня. Його обличчя не блищало емоціями. Здавалося, він намагається все переварити у голові і все усвідомити.

Середня, негусто обставлена, але зі смачним, квартира тепло зустріла своїм прекрасним природним освітленням, через що більша її частина була в кольорі осіннього вечора. Не роззуваючись, не знімаючи навіть пальта, двоє попрямували до невеликої вітальні.

– Так, поки що присядь. – Йона хоч і нервувала через пережите, але говорила м’яко, навіть трохи тихо посадивши Тесея, що все ще був у стані афекту, на диван.

Роючись по полицях на кухні, вона не виглядала гостей, скоріше навіть господаркою квартири, ніби знала, що і де лежить.

– М’ята, ромашка є… На жаль, кореня валеріани немає. – зітхнувши Йона, звернула погляд до поличок над холодильником, де побачила не почату пляшку віскі, мабуть, досить міцного. – Ну, підійде це.

Відкривши пляшку, вона хлюпнула вміст у склянку, а потім і в другу, але менше. Тільки зараз вона помітила, наскільки тряслися її руки.

Повернувшись назад до чоловіка, Йона побачила картину, як тісними руками Тесей тримався за голову закриваючи вуха. Він завжди так робив, коли в його житті відбувалося якесь лайно: коли розлучалися батьки з буйними скандалами ще в дитинстві, коли потім помер батько від Заумі*.

У такі моменти завжди хотілося його обійняти, як маленьку дитину, притиснувши до себе.

Сівши поруч із Тесеєм одну склянку, там, де поменше, опинився на кавовому столику, де в невеликій вазі стояли гвоздики, мабуть ще з ранку.

– Нічого кращого не знайшлося, але не думаю, що будеш проти цього. – так само м’яко звернувшись до нього, Йона дбайливо взяла його руку, розтискаючи пальці, щоб вкласти в них склянку з алкоголем.

– Нічого Дякую. – сухо відповів Тесей, дивлячись на одну крапку, на вазу з квітами.

Чарівники сиділи в тиші, під час якої було випито з двох склянок міцного віскі.

– Чому саме вона? Чому? – тихі слова переходили на хрипкий крик, який змусив поруч сидячу Йону смикнутися і мало не подавиться вмістом склянки. – Кому Лалі могла завадити?!

Схвильованість і розгубленість змінила злість. Тесей був цілком упевнений у тому, хто саме скоїв вбивство, але впевненість пропадає, як тільки з’являється думка, що таке, за всіма законами світоустрою, мало його проминути.

– Як, дракон його розірви, цей покидьок взагалі пробрався до Міністерства?!

Здавалося б, зараз склянка в руці Тесея могла тріснути будь-якої миті, розсипавшись на уламки, як його колишнє життя і наперед заплановані плани. Побачивши це Йона не прогавила момент прибрати склянку на кавовий столик, поставивши поряд свій.

— Не знаю… — відповідь на запитання в порожнечу була суха, досить спокійна. Їй не було все одно на стан свого друга, просто розуміла, що тут його будь-які емоції лише реакція на те, що трапилося.

Поглянувши на чоловіка, Йона побачила не тільки брови, що зігнулися в злості, підібгані губи і рум’яні від алкоголю щоки, а й очі, які особливо привернули її увагу. Одночасно з палаючим злістю сіро-блакитні очі були сповнені сльозами, ніби ось-ось розплачуться.

– Гей, – підсунувшись трохи ближче Йона уклала Тесея у свої втішальні обійми, – так думаю буде трохи краще.

Минуло мить, як руки Тесея міцно обняли за плечі, лобом він упирався в жіноче плече. Тіло ніби тремтіло, зрідка тремтіло через тихі схлипи. Усіми силами він намагався не розплакатися навіть якщо це виходило досить погано. Адже «сильні чоловіки не плачуть».

– Не тримай сліз у собі, не те ж буде важче. – ледве чутні слова м’яко пролунали над вухом, поки одна з жіночих долонь ласкаво погладжувала широку спину. – Про твої сльози ніхто не дізнається.

Йона вирішила, що буде поряд з ним стільки, скільки потрібно. Така подія у житті найбільший удар у спину, коли душі не чаєш у коханій людині, з якою вже був готовий одружуватися. Адже й розпис був би зовсім скоро. Через два тижні.

– Ми обов’язково знайдемо цього суччиного сина.

Після випитих кількох склянок віскі, останній з яких був у домішки з кількома ложками сонної настойки, Тесей спав, як немовля, наче нічого й не було. Звичайно, похмілля буде гарантованим на ранок, але залишене на тумбочці зілля не дасть йому сильно розгулятися.

Переконавшись, що до ранку він не прокинеться, точно Йона зібралася йти. Була вже глибока ніч і прийшовши додому на неї точно чекала б неприємна розмова з Данієлем, від чого сильно поспішати не хотілося. Та й сенс, якщо у будь-якому разі цього не уникнути.

Людей на нічних вулицях майже не було, крім невеликих компаній з кількох людей у ​​всяких барів. Таке було тільки на руку, адже шум не заважав і не розганяв думок. Найкращий час для роздумів.

Особливо згадувалася одна із фраз сказана Тесеєм.

«Як, дракон його розірви, цей покидьок взагалі пробрався до Міністерства?!»

«І то вірно. Як Кат міг потрапити до приміщення Міністерства та ще й на другий поверх? Хоча… Це міг би бути будь-який чарівник, який має питання чи справи. Значить, він мав значитися у реєстратурі»

Після недовгого мовчання з собою виникла ще одна думка, що хвилювала куди більше першої.

«А раптом цей Кат перебуває серед працівників Міністерства. Так … Це точно чоловік, вік від тридцяти до тридцяти п’яти … Кількість тих, кого можна підозрювати дуже звужується »

Цього дня Йона точно не сварилася з Лалі і навіть не стикалася з нею. Значить, вона точно не стала причиною вбивства. Виходить, хтось інший став причиною чи вбивця якийсь час стежив за всім.

Може навіть у вбивстві винний не прославлений Кат, а хтось інший.

Тіло долало відчуття, що вона б змогла чимось допомогти у розслідуванні. Йона завжди довіряла своїй інтуїції, а цього разу набагато особливіший, ніж просте знайомство з кимось чи вибір того чи іншого місця роботи.

Як би то мерзотно не було, це був би їй гарний шанс піднятися кар’єрними сходами, хоч і на терені трагедії в житті друга. Залишилося лише переконати у своїй корисності начальство. У цьому може дуже допомогти.

«Це чудова ідея… Ох, але така мерзенна чи що. Краще просто запропоную свою кандидатуру до помічників, без жодних причин. Ну, чи придумаю ті причини»

Думки про неприємність своїх рішень почали безжально переслідувати. Без особливого запізнення прийшли думки і про свою винність у смерті міс Міллз, оселившись поганим почуттям у грудях.

«Якщо це й справді Кат, який якимось чином був у Міністерстві і стежив за моїми з Лалі розмовами та іншим… А ми часто сварилися… Може, все-таки я стала цією причиною»

У Міністерстві відбувається безліч конфліктів, неприємних ситуацій, але чомусь саме конфлікт Вервес та Міллз особливо зацікавив убивцю. Хоч як би там було, потрібно обов’язково в цьому розібратися. Будь-якої миті може загинути взагалі будь-хто, як у місті, так і, виявляється, в «безпечному» Міністерстві.

---

Данні – Миле прізвисько від повного імені Даніель

“Тижневий Оракул” – Найбільш відома та поширена новинна газета магічного світу

Коронер – реальне поняття. У цьому світі слідчі з Відділу правопорядку в Міністерстві магії тієї чи іншої країни. Їхня спеціалізація – розслідування злочинів, вбивств, нещасних випадків у магічному світі

Герди – Бійці з Відділу правопорядку у Міністерстві магії тієї чи іншої країни. Їх спеціалізація – усунення темних чарівників, убивць тощо

Вітрениця – невелика комаха, довжиною в 1,5-2 см. З особливостей – здатність неймовірно швидко пролітати великі відстані

Заумь – Захворювання, що призводить до повного руйнування мозку. Ймовірно, відбувається через паразити, що знаходяться у воді з екваторіальної зони. Чи не лікується на пізніх стадіях.