Перетворити золото на камінь

Босою ногою кольору молока, шляхетно випроставши спину й глянувши уперед, трохи вгору, ще зовсім юне дитя чоловіка та жінки, хвилювання й захоплення яких відчували навіть ті, хто стояв поодаль від них, ступило на першу з п’ятдесяти мармурових сходинок. Тієї миті, коли поділ білого пеплоса, розшитого золотими нитками, торкнувся ще не нагрітого сонцем каменя, час для всіх сповільнив свій плин, даючи змогу насолодитися неймовірно прекрасним видовищем: промені висхідного сяючого диска ніжно торкались юної шкіри, іскрилися на локонах світлого волосся, відбивалися від радісних очей, безжально засліплювали глядачів, потрапляючи на тканину, подібну неторкнутому снігу.

Дитя повільно й обережно, неначе кішка, що промацує землю перш ніж спертися на лапу, ступало вперед, з кожним кроком піднімаючись все вище й вище, навіть не бажаючи глянути на завмерлий натовп у підніжжя, що в очікуванні затаїв подих .

І ось, непорочна дитина, розтягнувши в блаженну усмішку губи, зупинилася у вівтаря. Нарешті вона обернулася, даруючи благословляючий погляд мешканцям рідного міста, прощаючись зі своїм минулим, передбачаючи зовсім інакше майбутнє.

Вона акуратно, не поспішаючи, лягла на камінь, укритий нагадуванням про чужий біль — чужою кров’ю. Жрець замахнув руку з кинджалом, як раптом люди з жахом заволали — священними сходами…

… до вівтаря мчав якийсь хлопчисько.