Пролог

Гайнц — вихователь клонів, який існує за інерцією поштовху, зробленого за часи молодості. Однак його методичний ритм перебування серед живих збиває небажаний перевід: керівництво наказує взяти під опіку зразок, чия особиста справа – суцільна нестиковка.

У момент смерті очі людини залишаються вологими, продовжуючи відбивати світло. Однак Гайнц щоразу чітко бачив, як блиск у них згасає, варто життю покинути тіло. Це страшне видовище, що стало для нього частиною повсякдення, вже не хвилювало так, як раніше і від того видавалося нудним. Але ботай так він не дозволяв собі зухвалості у вигляді похмурого позіхання під час чергового сеансу евтаназії.

— Час смерті: двадцять один сорок сім.

Людина має дивовижну властивість звикати й пристосовуватися: смерть утриманців згодом перестає турбувати, як і блювота від виду їх трупів, а за кілька розтинів органи та посиніла шкіра вже не псують апетит.

— Бажаєш попрощатися з ним?

Дев’ятирічний хлопчик, ім’я якому замінювали дві літери і кілька цифр, чиї очі ще тиждень тому радісно блищали, лежав на вологій від поту ковдрі, що вкривала металевий стіл, в оточенні втомлених людей, змушених спостерігати за його смертю.

— Ні.

Він вимовив це холодно й байдуже. Той біль у грудях, який колись стискав серце при кожній втраті вихованця, зовсім зник. Його відголосок зійшов нанівець так само, як колись і цікавість до життя. Від колишнього юного Гайнца залишилась порожня оболонка, за інерцією продовживши рухатися.

— Тоді пакуємо.

Жінка, яка проводила евтаназію хлопчика, обережно прикрила йому віки, не в змозі й надалі бачити пустий погляд покійного.

***

Янголе милий, заплющ очі свої,

Не забувши шепнути прощання зорі.

Через страх вирушай до прохолодного сну.

І нехай огорне крізь біль і пітьму.

Забере весь твій біль…

***

Часом людину захльостують спогади. Вони роблять це зненацька, з дужою силою, немов бажають збити з ніг.

— Йогане, чому ти не маєш номера?

Реальність довкола розмивається, втрачає значимість, віддаючи людину минулому, яке постає з жахаючою чіткістю.

— Заспокойся, Гайнце. Все добре. Ти звикнеш. Ми всі звикаємо…

Справжні голоси довкола розчиняються у повітрі, згасають. Інші ж голосно дзвенять у вухах, галасуючи про свою важливість.

— Ці виродки задовбали партачити! Невже так складно все вирахувати перед зрощуванням? Гайнце, чого ти мовчиш? Невже тебе це ніяк не колихає?

Ті сірі очі, наповнені злоби, не по-людськи дикі…

… Хтось забрав…

У ньому залишився лиш острах.

Острах перед невідомим.

Острах перед Смертю.

Мітки прологу відносяться до всього твору. Надалі до кожного розділу вони будуть обиратися індивідуально згідно з наповненням конкретної частини.