Початок кінця

Мої вуха заповнювала тиша.
Душа тріщала на фоні моторошного пищання в мозку.

Очі поглинули ніч, а чорнило скрапувало на чистий килим, фарбуючи лист у темряву. Віск уже застиг, але тепло ще жаріло в ньому, але не в моєму крижаному серці.
Місячне сяйво пробилося крізь штори, вузькою щілиною освітило моє стомлене обличчя, яке стало важко відрізнити від мороку якій навис у тісній, заставлений речами, кімнаті.

Мозолисті руки опустилися до столу, кладучи ручку в темряву. Я піднялася, під вагою тіла заволав старий стілець, а кістки заспівали симфонію. Торкнувшись до ганчір’я які звисали з вікна я відчула бажання зірвати його. Після різкого руху, кімнату заповнило місячне сяйво та мерехтіння зірок, а руки – шматки тканин. Зіниці які звикли до темряви знову звузилися від світла, а я в подиві стояла нерухомо. Скільки я не бачила зоряного неба, тижні, місяці, роки? Мій час ішов по іншому, пригадати не могла, лише знала минула вічність. Кожна зірка виблискувала в морозному повітрі, а півмісяць колов своїми гострими краями. Чи варте це того було? Без сумніву, варте, хоч я ще довго наводитиму порядок. Простоявши деякий час я наважилася відступити, настав момент прибирати чорнило, але килим врятувати все-таки не вийде. На мене дивився лист якого поглинула темрява. Чорнило майже закрило написаний текст, а пляма нагадувала троянду. Я зміню його долю, і збережу до моментів – коли згадувати сьогодення. Перевернувши пергамент широкими рухами, вивела слова “Квіти ночі.” Та дату. Вдивляючись в речення, і розуміючи що чогось не хватає, чорнильними пальцями домалювала криве серце. Не маючи бажання щось робити, я вдягалася до ліжка, а мою свідомість потягнуло у сон.

***(Сон)***

– Світло. Не можу роздивитися, що це? Де я?

Поступово звикнувши, мене настигла наступна картина:
Сонячне світло сліпить очі, я сиджу на берегу річки, а біля мене друг дитинства якій стоїть спершись об сливку яка тільки починала цвісти. Його обличчя, загострене, але в той час м’яке, червоне проміння ніжно лягало на його широкі плечі та міцний прес. Він дивився на мене, посміхаючись і знову відвертаючись до заходу. Його грубий, але приємний голос промовляв страшні слова. “Мені залишилося не довго”. В той момент моє серце впало в п’ятки, а гарячі сльози опекли холодні щоки. Нічого не кажучи він присів біля мене та обнявши сказав “я хочу бути з тобою до кінця, але якщо ти відмовився я не ображусь, я тебе розумію і дуже люблю”. Його посмішка не спадала з тьмяного обличчя, але очі віддавали самотність. Біля горла стояв ком і змогла лише міцно, міцно обійняти у відповідь. Навіть без слів мене зрозуміли, я ніколи не залишу свого друга.
Все поплило, розмова стала повторюватися, а я падати, падати в нікуди.
Я прийшла до тями у себе на ліжку під ранок. Я досі плакала, і не могла зрозуміти де я. Але смуток поволі пройшов і життя знову стало звично-циклічне.
Мій друг, покинув світ живих на початку зими, коли випав перший сніг. Я дотепер пам’ятаю теж день, хоч минуло 2 роки.

Ранок був в темних хмарах, які нависли над містом. Своєю могутністю пригнічуючи людей. Я сиділа в палатному кріслі, біля білосніжного ліжка в якому лежав мій друг. Його обличчя ще більше загострилося, а губи стали кволими та сухими, очі дивилися в вікно з байдужістю. Мої очі були направленні на його змучену постать, мені хотілося плакати, горло стискалося, я розуміла що сьогодні в цю палату прийде гостя в чорному одязі. В одну мить його наповнилися сяйвом, як я його давно не бачила.
Потріскані губи промовили:
– сніг, я боявся покинути тебе в похмуру погоду, тепер я спокійний.
Я угукнула і прошепотіла:
– я тебе люблю, і дуже сумуватиму
Його губи розлилися в широкій посмішці і очі ніжно дивилися на мене, його рука спустилася мені на голову, а серце зупинилося, а писк приладу заповнив мої вуха. Піднявши очі, я побачила небажану гостю яка нахилилася до ліжка та ніжними, але холодними руками забирає його душу. З тіла вирвався сонячний метелик, сівши мені на носа він відразу зник як і темна постать
Знявши його холодну руку з голови, я вийшла в коридор, тримаючись за стінку якось дібралася до вулиці. Кружляючи сніжинки опускалися на моє лице, ніби ховаютьсь одна від одної