День, який все змінив

Все було у вогні. Палало.

Ніби циркач на фестивалі не впорався зі своїм фокусом, розкинувши пляшки із кольоровим вогнем всередині всюди. Вони полетіли вниз, на сцену, на декорації, на штори, на глядачів.

Все палало. Горіло яскравими барвами. Мабуть, вона і не бачила такої гами кольорів разом. Червоний змінюється блакитним, жовтим, рожевим, оранжевим, фіолетовим, зеленим, знову червоний.

І гаряче.

Пекельно спекотно.

Тіло пече. Ніби потрапила у піч, розігріту для приготування хліба.

Важко дихати. Розжарене повітря, у ніздрі раз-у-раз потрапляє дим.

Замок горить. Її дім.

Горить усе.

Східного крила вже нема, північне скоро повторить його долю.

Очі бігають. Тут не зрозуміти, якого вони кольору.

Видно лише страх.

Тваринний страх. Мить, коли одна частина тебе кричить «Рятуйся! Біжи звідси», а інша «Він десь тут!».

Їй страшно. Так страшно, як, мабуть, ніколи.

І жарко. Голова йде обертом.

Картини на кам’яних стінах перетворюються на попіл. Обличчя предків, імена яких вона зараз і не згадає.

Навряд загадає своє ім’я.

Зате згадає його.

Воно б’ється в голові, пульсує по тілу тривогою.

Сказали, що він був у тронному залі, коли все почалось.

Сходинки змінюють одна одну, як і коридори та алеї.

Панує хаос. Метушня. В повітрі літають розгубленість, страх та дим. Слуги бігають, вдалині чути крики.

Підпалили її палац!

Дурні з озлобленими очима.

Тварини.

Їм не жити.

Якщо вона впорається, якщо вибереться звідси.

Але спершу ще одна справа.

Спідниця заважає бігти, доводиться підняти її чуть не до колін.

Ще трішки. Двері вже видно.

Вона єдина, хто біжить у той бік. Ті, що поспішають у протилежний, не звертають уваги на дії дівчини. Хтось швиденько кланяється, хтось навіть не помічає своєї пані.

Чорт із ними.

Не до них.

Двері замкнені. Ручки заблоковані мечем.

Розуміє, що пішла у правильному напрямку.

Хоч би усе було добре.

Будь ласка.

Господи, ти чуєш?

Вона рідко зверталась до тебе, але нині, але зараз, ти її єдина надія.

Остання надія.

Будь ласка.

Серце б’ється як скажене. Голова йде обертом. Душно та димно. Тут більше диму, ніж на нижніх поверхах.

Нарешті!

Дівчина добігла.

Змахує із лиця пасма волосся, що вилізло із розтріпаної коси. Її руки обпечені, як і щока.

Де ж би вона це помітила.

Витягує меч, що зачинив двері, висмикує його та відкидає, ледь впоравшись із вагою.

Будь ласка.

Вперше у житті вона сама відчиняє ці двері. Різко та швидко.

Дивно. Звідки береться енергія, якщо із кожним подихом дівчині стає все гірше?

Вперед.

Вперед, мила, ти надто багато пройшла, щоб впасти перед входом у зал.

Такий порожній.

Холодний, не дивлячись на палаючий вогонь.

Коли вона бачить тіло посеред кімнати, то навіть не усвідомлює.

Не розуміє, хто це, хоча й упізнає вбрання.

Це не він, це вкрали слуги.

Так, вона впевнена.

Ні!

Будь ласка.

Мабуть, так швидко вона ще не бігала.

Леді не сидять на підлозі.

Падаючи на коліна біля тіла дівчина помічає чорні плями на своїй золотистій сукні. Наче біля вогнища сиділа.

Біля вогнища?!

Та вона в його центрі.

Ці думки стають викинутими з голови майже відразу.

Бере чужу голову та кладе собі на коліна.

По лиці течуть сльози.

Вони застилають все. Зал, бруд на сукні, її коханого.

Ніби загубилась. Що коїться?

Чому нічого не видно, чому все пливе?

Чому так мокро на обличчі?

Пальці пробігаються по улюбленому лиці, гладять волосся та чоло, йдуть до шиї.

Важко було їй зрозуміти, що ці хрипи вириваються із її горла. Важко було зрозуміти, що це вже не сльози, а слина тече із відкритого в агонії рота.

І крик.

Найголосніший. Найболючіший.

Руки йдуть нижче, до серця.

До пробитого чужим мечем серця. Так багато крові.

Тільки зараз помічає, що підлога, на якій дівчина сидить, покрита кров’ю.

Такою червоною. Темно-червоною.

Болючою.

І сукня. Золото, кров та смерть.