1. Ніби й пролог

***

То був свіжий Одеський вечір майже шість роки тому. Стояло пекуче й мляве літо. Мені ледве виповнилося тринадцять років і я тільки-но, здавалося, перетнула межу просто допитливої дитини, ставши непосидючим підлітком, здатним уперше в своєму житті суперечити батькам, мати свою власну думку. Так мені тільки казав у .

То було пекуче літо майже три роки тому. Мені ледве виповнилося п’ятнадцять років і я, здавалося, тоді вже перетнула кордон з мрійливого підлітка до більш дорослого життя, вільного від дурнуватих заздрісливих витівок, від притаманного перехідному віку юнацького максималізму. Так, можливо, тільки мені здавалося, бо майже ні дніни не проходило без суперечок з батьками, виключно за найбезглуздіших на те причин. Усе ніби могло стати тим самим сірником у стозі сіна. Навіть до абсурдного ідіотських моїх коротких відповідей на будь-які родительскі прохання “Мені ліньки” було достатньо, щоб відхопити бодай не ляпаса, так пекучого слова у свою адресу. Мати, можна сказати, ненавиділа мою таку манеру виправдовувати нездатність або небажання щось зробити звичайною лінню, бо, знач, для неї це не було чимось вдосталь вагомим. Вона – жінка працьовита, серйозна та уперта, з достатньо консервативним складом розуму , тому ніяких розбіжностей у думках із власною “непереможною” та єдиною правильною у своїй присутності не бажала навіть чути. Але попри неможливість нормально ужитися комусь волелюбному з тим, хто надає перевагу тримати усе та усіх на короткому повідку, бо, на його думку, інакша альтернатива не зможе привести до якогось метафоричного результату, ідеальності, абсолютної підкореності; значно великих курйозів ніколи не виникало. Усі міжусобні конфлікти всередині сім’ї завжди вирішував батько, що за своєю натурою скоріше нагадував богемну людину, аніж статного й поважного чоловіка, стереотипного хазяїну будинку, що за потреби міг і лева голіруч приборкати. Але ж ні, він ніколи не любив сварки, тому завжди намагався примирити у себе під дахом хати будь-яким способом непосидючого підлітка з вируючими гормонами та занадто прискіпливу й сувору до всього жінку. Любив тишу та спокій, тому усе для нього небуденне та надто серйозне залюбки залишав дружині, що ще більше було схожим на поведінку не дорослої та зрілої людини, а якоїсь більш наївної постаті, несвідомої. Мати це дратувало, але нічого заподіяти власному чоловікові з його поведінкою не могла, лише сварилася мовчки потайки.

Той задушливий вечір в Одесі також не був вийнятком серед тих звичайних, що здебільшого закінчувалися гучним гриманням дверей та материних грубих виголошень щодо моєї занадто відлюдькуватої або обурюючої поведінки. Після практично 6-ти годинної поїздки у тісному та паркому автомобілі, сім’єю ми тільки-но прибули з Києва до недалеких “приморських” родичів – неодруженого дядька зі своїми химерами та його вельми зарозумілим й прискіпливим сином, старшим за мене років на 6-7. З останнім ми майже не спілкувалися – не було спільних тем для розмов, інтересів, та і я не дуже розумілася на тому, що могло цікавити тогочасних хлопців, окрім футболу та збирання колекційних карток. В його очах я чомусь все ще залишалася малою й нецікавою дитиною, яку за вимоги треба було завжди розважати, щоб та ненароком не заплакала від нудьги. Це було для нього зайвим тягарем, та й сам кузен радше волів витрачати своє життя на дрібні пустощі з однолітками, аніж конати з родичкою трохи “іншого” покоління, у той час коли моя наділена пригодницькими рисами юнацька натура линула блукати між житловими будинками, понудьгувати серед мальовничої краси зелені міста, прогулятися знову споміж місцевих пам’яток, лише б не сидіти зайвий раз удома, не бігати хвостиком за матір’ю, що кожного літа, як випроваджувалася відвідати родичів, тягала мене по одним й тим самим місцям, водила у ті самі ресторанчики та кафетерії, кажучи, що ліпше б я ознайомилася з місцевими звичаями та запам’ятала, яку саме каву полюбляє мій чотиріюрідний дід по батьківській лінії.