П’яне диво

 Вже був пізній літній вечір. Небо почало потихеньку вдягати своє нічне вбрання: темно-синє, із фіолетовою крайкою, мерехтить різними малюнками сузір’їв, ось-ось повернеться й стане видно позолочений круг. І під цим вишуканим небом, студенти Сирину святкували Івана Купала. Звідусіль йшов гомін музики в перемішку з балаканиною, повсюди світили фонарі, створюючи більш затишну атмосферу. В одному куту чуривці показували блискавичні фокуси та трюки, в іншому маривці проводили гадання, велесовці готували всякі магічні напої та делікатеси, а хорсовці зайнялись фінансуванням інших забав.

 Посеред цього всього різномаїття наметів палало велике багаття, через яке іноді переплигували та біля якого танцювали учні, а також деякі вчителі. Ну й авжеж єдиний і неповторний ректор! Лев хоч теж веселився і танцював, але все одно рішив більше наглядати за іншими, як і належить хорошому черговому. А комендантка не була проти розділити кубок інший порічкового елю з Агнетою.

Дівчата вже поплели вінки: величезні й маленькі, яскраві й не дуже, з одного хмизу і кущів чи з тільки з квітів. Ста…гкхм! Вибачте, Стейсі пів вечора проістерила, бо ніяк не могла сплести той дурнуватий вінок, і тому плювалась ядом практично в усіх, у кого хоч якось це виходило. А Дамелі весь сей час намагалась хоч якось заспокоїти. Стефанія собі тихо посміювалась, а Марія тільки втомлено потирала скроні.
-Так, дівчата, дівчата!!! Можливо, парубки. – раптом заголосив Даниїл. -В мене є чудова ідея. Давайте зіграємо в гру.
-Ой-йой! Я вже по твоїй лисячій усмішці второпав, що ти хочеш щось провернути.
-Думаєш, як кого із першокурсниць напоїти та затягнути до себе у ліжко? – хтось загомонів зі старших курсів, до сих пір ясно пам’ятаючи цей гірко-солодкий досвід…
-Шановна, будьте кращої думки про мене, будь ласка. Я ж просто хочу трішки розбавити атмосферу.
Тільки пожав плечима рудий і, з абсолютно невинним личком, дістав колоду гральних карт. “Як ви відноситесь до “Дурника”? ” – запитав він.
-Не знаю, я ніколи не грала в карти взагалі… – тихо собі пробурмотала Марія, похиливши голівоньку додолу.
-Жартуєш чи що?
-Я серйозно! Навіть не торкалась.
-Оце ти даєш копоті…Ну добре, давайте підемо туди до столів, там сядемо і навчимо усіх, хто в норі. Не треба грати біля річки, а то ще русалки прилізуть і на дно потащать.

Весь натовп пішов за ним, якраз одного великого стола та 2 лав було для них достатньо. Хлопці із Чури принесли з собою по парі ящиків того ж самого еля. Більшість із Хорсу рішили піти подалі звідси, хтось і далі веселитись, а хтось і в гуртожиток. небагато їх залишилось. Серед цих небагато і картковий неук Марічка. Вона кіпішувала спочатку як побачила алкоголь, але з горем пополам всілась.
-Ви подуріли?! – підбігає до них Єсен з диким виразом обличчя. -Не можна розпивати алкоголь на території академії! Я, як староста, не можу цього допустити!
-По-перше, – мовив Олекса і показав 1 палець, -трохи можна. По-друге, – показав ще один палець, -ти дійсно хочеш, щоб ми бавились із сухою горлянкою? По-третє, ти видів як наші викладачі заливають в себе? – тикнув він трьома пальцями в кучку учителів, більшість з яких вже були досить…веселими. -Тож не варнякай!
– А-але ж…не можна же…
-Да годі тобі. -перекинув лис свою руку через плече білявого. -Краще сідай з нами, буде весело, я обіцяю. Давай, не викаблучуйся.

Даниїл підпихнув Єсена в бочину та плюхнувся сам поруч з ним. Білявик на нього глянув і зрозумів як сильно ненавидів. Хоча ненавидів не зовсім те слово, скоріше недолюблював. Точно, саме недолюблював, в якомусь сенсі… Ну і що в ньому такого, що на нього всі вішаються? Ну високий він, ну ці руді кучерці, ну це личико, обціловане сонцем, зелені очі, які сяють яскравіше тих сузір’їв, запах сигарет….Так, потрібно сконцентруватись на грі, подумав першокурсник і напряг свій слух.
-Надіюсь все всім зрозуміло, – усі тільки закивали. -А щоб було цікавіше, то зробимо так: переможений виконує бажання переможця. Або ж, хм…- глянув марівець на ящики і хитро посміхнувшись, -випиває 2 келихи елю за раз.
-Я ж вам казав, шо він щось втнути хоче, а мені ніхто не повірив…
Лис почав тасувати й роздавати. Із залишених карт зробив віяло і обережно протянув сорочкою до хлопця поруч.
-Давай, козаче. Раз це твоя перша гра в житті, то я дам тобі вибрати козир. Тягни, яка на тебе дивиться.

Єсен глянув у лисячі очі й на мить задумався, ніби вже зачарований. Згодом вийняв даму червів. Гра почалась з його ж ходу.
-Карти щось пошарпані… – знов пробурмотала Марія і підкинула одну карту хлопцям.
-Авжеж пошарпані, а ти як думала? Вони зі мною ще зі школи, рідненькі.
-Невже ти замість того, щоб вчитись, бавився в карти на уроках?..
-Не моя провина, що викладачі нудно розповідали предмет… Чому їх не звільняли? Вони ж не навчають, а лиш бубонять матеріал, старі кікімори…
-А ти не шукай винуватих там, де їх немає, – пихнув юнак іншого в плече. -Ходи вже.
-Угу, там, де немає, ага… – мовив Даниїл і кинув 2 карти сусідці. Так і продовжувалось далі.
***
Минуло 2 з половиною години. Половина вже була добре напоєна, когось уже забрали, у когось вся їжа вийшла назовні. Залишились ця свята трійця: Марія дещо спала на столі; Єсен, який намагався хоч якось рухатись;  і Даниїл, який потирав голівоньку і думав як їх двох потащить назад в кімнати. Учні потихеньку збирають палатки, прибирають, складають конструкції. Вечірка закінчилась, на щастя, на веселій ноті. Але вже в істериці підбігає Лев Константинович до компанії, готовий читати нотації.
-Ви подуріли чи що? Не можна розпивати алкоголь на території академії.
“Йокили мене, ще й слово в слово, от ботаніки….” – мелькнуло в голові рудого, він нею і замотав. Куратор схилився над студенткою, легесенько потряс її за плече і почав ласкаво говорити, припіднявши її голову.
-Марічка, Марійка…! Сонечко, як ти? Тебе нудить? Тобі погано?
-Гхмрм… – хотіла вона щось вимовити, але щось не дуже це виходило. Її лице було мов наливне яблуко, дулька з волосся стала більш схожою на акуратне гніздечко, на лівій щоці ясно видно сліди карт, які слугували простинею.
-Ох ти ж моє серденько, ну що ж ти так…
-Годі вам. Ніби ви у свої роки пили менше.
-Помовчи. Краще хапай оцього хлопця, а я візьму її.
-Хочете використати момент?
-Точно здурів… Не мели дурниць. До речі, завтра до ректора в кабінет за порушення правил.
Вовком глянувши у бік Даниїла, він взяв дівчину на руки, що вже кріпко спала, і пішов собі. “Це він мені так за жарт мститься?…” – подумав зеленоокий і довго дірявив очима широку спину куратора, потім перевів погляд на свого друга. Він теж був багряний, одяг перекошений в різні боки. Від першокласного старости нічого й не залишилось, тільки ось це напівспляче, напівп’яне тіло. І це тіло потрібно було принести і вкласти спати. Даня взяв друга за руки і намагався закинути собі на спину, але той в дурмані почав відбиватись.
-Відпрусти менеееее, тиииии, тварнинаа!!…
-Яке відпусти? В тебе ноги заплітаються так само як твій язик. Не брикайся, дай мені вже віднести тебе спокійно!
-….Дабре, неси… Тіки той цей… не впрусти мене… – змирився вже білявик, обхвативши руками і ногами товариша. Він уже й не брикався, а тільки думав як швидше впасти в ліжко. Світ крутиться і ніби дужче блищить. А ще його голова була зайнята думками про того, хто волочить його… Тепер він розумів чому всі на нього вішаються. Високий, з рудими кучерями, лице,обціловане сонцем, очі зелені,немов зорі, запах сигарет, а також привітний, теплий, веселий, несе ось його додому…

Йшли вони мовчки, літній вітер обдував їхні обличчя, злегка протверезівши, уже й не так сильно нудить. Єдині звуки, що залишились були звуки ночі і перебирання ніг по стежці. Десь орала горлиця, в кущах гучно співали коники, на другому боці озера літали світлячки. Чи то не світлячки… Ось так вони дісталися до гуртожитка. Даниїл намагався хоч якось тихіше пересуватися, однак зрадлива підлога захотіла скрипіти сильніше, віддаючись ехом на весь коридор. Але ще противніше і гучніше заскріпили двері, бажаючи щоб їх почули усі несплячі. На щастя чи ні, кімната була пустою. Якщо одна половина в абсолютному порядку, то інша в абсолютному хаосі.
-Агов, ми вже прийшли. Ну і звезло тобі з сусідом… Ти там вже сни ганяєш? – спитав рудько, поклавши тіло на ліжко і почав знімати взуття з нього.
-Дякую тобі… – заговорив староста вже більш тверезим голосом. -…Знаєш, ти мав рацію…Мені було дуже весело…
-Бо я завжди правий, а тобі треба поменше втикати носом в книжки та побільше дивитись довкола, – лисеня уже зняв кросівки з нього і продовжив сидіти перед ним навпочіпки.
-Можливо, можливо…тоді залишися зі мною тут ще до ранку?
-З якого це дива? – вже скинувся тверезий на ноги.
-Ти ж мене споїв, значить на тобі і відповідальність.
Єсен знову обвив руками високого за шию й потягнув на себе. Він заметушився, впирався, але згодом впав разом з ним, ноги звисали з ліжка.
-Що ж твориш…Ей, відпусти. Мені може і до себе треба йти. Чи хоча б тобі води принести, – продовжував брикатись і сперечатись він.
-Не треба до себе йти, і вода мені не потрібна. Просто полеж ось тут, поруч. Тільки не йди нікуди…
Соня посилила обійми, ще й ногу закинула на свого спутника.
-Добре-добре, тільки заспокойся і…упф, не завалюйся так сильно на мене. – трішки послабив хватку він свого друга…

Через деякий час староста знову заговорив
-Знаєш, мені правда було дуже-дуже весело…
-Я радий цьому. Тим паче я ж обіцяв, – Даня ще міцніше обійняв його.
-Знаєш, ця вся музика, їжа, як же від тебе тхне цигарками, танці…
-Дак відвернись і не нюхай. Що ще сподобалось?
-Всі ці забави, багаття, карти…
-Угу..
-І ти…
-Що-що?.. Повтори ще раз, – щось захвилювався веселун, але вже було пізно. Єсен кріпко заснув, вчепившись в чужу сорочку і вткнувши туди носа.
Потряс рудий його ще трішки і здався, адже це було безрезультатно, обійми посилювались. Ідея піти в королівство снів була привабливою, але ідея поглядіти на цього цнотливика була приманливіша. Завжди такий охайний, причесаний, у випрасуваних речах, без єдиної складинки, наче комусь небайдуже на чужий пом’ятий одяг… А що зараз? Сорочка перекошена, десь розкрита, на грудях пляма від соусу, на голові котята бились, ще й павутина, мабуть, з їхньої подорожі до кімнати. А на це лялькове личико можна дивитись вічність. Шовковисте волосся платинового кольору, рум’яні щічки, акуратний носик, губи, і все таке м’яке…
-Так, стоп…Це вже і до мене алкоголь у мізки підкрався, – провів несплячий долонею по чужому обличчю, -ну який з тебе козак, а? Лялечка, не більше..

Пробурмотав Даниїл і відправився слідом у сни за “лялечкою”. І вже на ранок прокинувся від здивованого репету.
-Оооо, – викрикнув він сонливим голосом. -То ти вже, бачу, прокинувся, п’яне диво.