Навчитись жити без нього

У нього великі темні очі, від природи кучеряве волосся, ніжний приємний голос, доволі міцна статура і неймовірно мила посмішка з ямочками на щоках. Хто він? Людина, яку я кохаю всім серцем, моє перше кохання – Крістофер Бан, або ж просто, Бан Чан. Доки увесь світ знає його як співака, продюсера пісень і лідера гурту Stray Kids, доки учасники гурту називають його Чан-хьон, а фанати кричать йому про те, що він найкращий лідер…Для мене він перше, але, на жаль, не розділене кохання.

Вперше я побачила його, коли подруга показала мені їх виступ з піснею “God`s menu”, він і Фелікс одразу ж заволоділи моєю увагою. Від Чана йшла особлива аура під час виступу і я почала цікавитись ним все більше і більше. Спочатку я думала, що це таке “кохання”, яке дарують артистам їхні фанати, але пізніше зрозуміла, що це не так. Бан Чана стало занадто багато в моєму житті – буквально кожна секунда була присвячена йому. Я навчалась досить спокійно, спілкувалась з друзями, але це не завадило мені думати про нього щосекунди. Дозвольте, я розповім вам про цю чудову людину трошки більше. Розповім вам про те, яким його бачу особисто я.

Бан Крістофер Чан – постійно посміхається, але має втомлений погляд, який одразу змінюється на палаючі немов зірки очі, коли вкотре починається його, вже традиційна, трансляція під назвою “Кімната Чана”. Він веселий, але в той же час серйозний. Доросла людина з душею дитини. Майже увесь свій час присвячує роботі, проводячи його у студії (і не тільки) зі своїм ноутбуком, створюючи купу нових пісень разом з Чанбіном та Джісоном.

Він гарний, у нього яскрава, приваблива посмішка та милі ямочки. Можливо не ідеал, але його зовнішність точно вам запам’ятається. Він ввічливий, добрий, турботливий і дуже працьовитий. Чан сильно хвилюється за своїх хлопців, віддаючи гурту Stray Kids усього себе, несучи на своїх плечах тяжку ношу в якості лідера гурту. З радістю спілкується з фанатами на трансляціях, іноді даючи дійсно корисні поради або ж таку необхідну комусь підтримку. В кінці кожної трансляції він дарує віртуальні обійми, адже розуміє, що не може особисто обійняти абсолютно всіх.

Проте так само Бан Чан мені здається недосяжною мрією, тим, кого можна кохати абсолютно за все, за те, що він просто існує на цій планеті, але його не буде поряд. Він та людина, яка покорила мене своєю харизмою, посмішкою, голосом, характером. Та й чого приховувати, своїм пресом також. Прес, до речі, лише зайвий раз підкреслює його працьовитість, адже в умовах, в яких він працює, достатньо важко постійно тримати себе у формі.

Коли його ображають у соціальних мережах, пишучі злісні коментарі, то це змушує мене сильно хвилюватись, адже я помічаю його втомлений вираз обличчя та сумні погляди, не дивлячись на те, що він все одно в такі моменти посміхається фанатам. Чан постійно повторює: «Зі мною все добре, вам не потрібно за мене хвилюватись», – а потім в якийсь момент виходить посеред трансляції з піднятою головою, через те, що з носу пішла кров. Він все робить для інших не шкодуючи себе, от тільки шкода, що є люди, які зовсім цього не розуміють. Вони не розуміють наскільки Бан Чан щира та чудова людина.

Я завжди мріяла зустріти його і особисто сказати, наскільки він чудовий, як сильно кохаю його, як сильно пишаюся їм… І ось одного разу такий момент дійсно настав. Я в той день хвилювалась дуже сильно. Майже щохвилини повторювала завчену фразу на англійській мові про те, що кохаю його усім серцем, щоб встигнути йому сказати хоча б це. Чому саме встигнути? Тому, що на подібних зустрічах з фанатами, які в Кореї називаються фансайнами, ти можеш поговорити з кожним учасником гурту і отримати автограф, але все це буде  відбуватися досить швидко – може вистачити й 10 хвилин на всіх, адже час суворо обмежений. А учасників гурту цілих вісім. Я хвилювалась, що доки буду спілкуватись з іншими, то забуду те, що хотіла сказати Бан Чану.

В той день вони сиділи у порядку від молодшого до найстаршого. Таким чином, з Чаном я спілкуватимусь в останню чергу, а розпочнеться для мене все з милого макне – Ян Чоніна. Я була задоволена таким перебігом подій, адже так я зможу морально підготуватися до зустрічі з Ним. Так як мій рівень знань англійської мови достатньо слабкий, то не змогла нормально поспілкуватись з кожним з учасників, але я впевнена, що вони зрозуміли найголовніше – мені дуже подобається їх музика і я пишаюсь ними.

І ось…Настав той, хвилюючий мене, момент. Я сиділа навпроти нього. Бан Крістофер Чан, ти навіть не здогадуєшся, як сильно я кохаю тебе, як часто я думаю про тебе, і як сильно билося моє серце, коли наші погляди зустрілись…І, на жаль, більше ніколи не дізнаєшся. Чому? Тому що єдиною фразою, яку я для нього підготувала, було наступне: «Чан-оппа, я кохаю тебе. Я знаю, що можливо це звучатиме безглуздо, проте я кохаю тебе не лише як артиста, але і як людину, як хлопця». Так, я зізналась айдолу у коханні. Мені пощастило, що я була останньою в черзі і за мною більше не було фанатів.

Що відповів Чан?

Нічого.

Він мовчки залишив свій автограф на альбомі і віддав його мені. Мені дістався лише автограф і сумний погляд. Знала ж, що він не кохає мене так, як я його, проте все одно зізналась йому. Я не чекала від нього взаємного кохання, але… Від мовчання хлопця і сумного погляду очі у вічі всередині ніби щось обірвалося. Я так довго готувалася до цього дня, а йому вистачило лише одного погляду, щоб змусити мене зрозуміти його справжні почуття до мене. Яких немає…

В той день я повернулась додому з розбитим серцем і поганим настроєм, адже моє перше кохання виявилось невзаємним. Хоча я знала, розуміла, що взаємного кохання тут і не може бути, але мені все одно боляче. Настільки, що з того моменту я жодного разу не була на фансайнах, концертах та інших заходах Stray Kids. Просто тому, що не хотіла бачити того, через кого моє серце болить. Я навіть припинила слухати їх пісні, бо не могла слухати його голос. І так пройшов цілий рік. Раніше я спокійно могла сказати, що Чан – ціль заради якої я живу. Зустріч з ним була моєю ціллю, він був моєю ціллю, сенсом життя. Проте, я зрозуміла, що потрібно рухатися вперед і знайшла собі нову ціль.

Яка в мене нова ціль? Навчитись жити без думок про нього…