5:1

Повертаю свої старі роботи із поміткою “Світ ловив мене, та не спіймав” с:

5

– Нащо тобі це? – здивовано питає Міша, розглядаючи кудлату маківку Арестовича, що показалася у прочинених дверях.

– Ну…друг в бєдє нє бросіт, лішнєва нє спросіт і усе таке, – Льоша м’яко ступає до кабінету Подоляка, безшумно закриваючи за собою двері.

– Давай без цього лиш. Мене верне від російського нарєчія вже, – Міша скривився і потер очі. – Лиш чую і зразу нудота повзе в горло.

– Все-все, зарікаюсь: ніяких російських пісень. – Олексій плюхається на диван та починає проглядати папки, що охайно поскладані на ньому.

Кабінетна тиша була справжнім благословенням. Арестович неймовірно любив і беззаперечно пишався їхньою спільною з Михайлом здатністю мовчати. В такому мовчанні вони могли проводити чудесні дні, розуміючи один одного з одних лише пів жестів. Коли Олексій йшов до кулера, то набирав стакан і для Подоляка. Коли Міша підходив до дивану, то Льоша вже знав, яку папку йому подати. Коли Михайло периферичним зором бачив, що ручка товариша переставала писати, то безмовно подавав іншу.

Робота йшла розмірено і чітко. Їхній дует був налагодженим механізмом і працював як годинник. Вони ідеально доповнювали один одного і, здавалось, були створені щоб працювати разом.

Міша любить тишу, яку вони вибудовують в кабінеті, але знає, що з такою експресивною людиною як Арестович вона не може тривати вічно. Після трьох перечитаних папок, двох вичитаних текстів і кількох стаканів води, Олексій, нарешті здається і кабінетом проноситься утробне мугикання.  Подоляк навіть не відразу розуміє що відбувається, бо музику чув чітко, але джерело назвати не міг. Спершу здалось, що грає в когось в коридорі чи поверхом нижче.

— Я ж просив… — починає він, коли розуміє, що за звуками стоїть Арестович.

— Нічого роснявого, друже. Лише італійські романси.

Подоляк з неприхованим інтересом відкидається на кріслі та зацікавлено розглядає Арестовича.

— Ти знаєш італійську?

— Ні, — Олексій навіть не відводить погляду від листків в руках і відразу продовжує. — Я просто повторюю звуки як папужка.

— І що ж ти співаєш?

— Умберто Тоцці, “Ті амо”.

– І ти не знаєш її перекладу?

– Нєа, зовсім.

– Це зізнання в коханні.

– Справді? — Арестович нарешті підіймає блискучий погляд на Подоляка і відкладає папки в іншу сторону.

– Так, «я чоловік, який тремтить перед твоїми грудьми», «дозволь мені трохи пожартувати перед тим як зайнятися з тобою коханням» і усе таке.

Олексій усміхається кутиком рота і опускає голову, постукуючи ручкою по коліну. Його поза і розслаблена, і напружена водночас. Він наче і розкинувся на дивані, закидуючи ногу на ногу та розташовуючи руку на спинці, але водночас в ньому не було легкості. Арестович радше був схожим на хижака в засідці: або сам нападе, або готовий до того, що нападуть на нього.

– Хороша пісня, – кидає недбало.

– Погоджуюсь, дивно що ти не знав про що вона, – хмикнув Подоляк і знову повернувся до роботи.

З Олексія ніби вибили повітря. Небезпека минула.

А переклад він знав.

4

– Нащо тобі це? –  питає Подоляк, коли Арестович, тримаючи в руках два стакани з кавою, штовхає стегном двері. Ті з гучним лязкотом гепають об стіну і тепер весь Офіс знає, що Олексій тут.

– Нащо мені допомагати другові та хорошому товаришу? Колезі й просто приємній людині? – Льоша ставить перед Мішою його напій, а сам плюхається на диван обводячи поглядом довколишній гармидер.

Михайло був доволі скрупульозний в роботі. Там, де Зеленський перечитає п’ять разів, Подоляк перечитає десять. Там, де Єрмак дасть доручення секретареві, Подоляк сам зробить. Там, де Арестович ляпне, що думає, Подоляк тисячу разів зважить чи вартує взагалі рот відкривати.

Мішина педантичність чарувала і набридала водночас. Олексій часто заціплено задивлявся на колегу в роботі, а іноді з розуму сходив, щоб розбурхати цей океан. Така дуальність була до біса невигідною позицією, бо як не глянь – Подоляк чудесний.

– Льош, я тебе прошу, не блазнюй. В мене і без того складний деньок. – Міша не дивлячись потягнувся до ще гарячого стакана і безвідривно продовжив роботу.

– Знаю, тому я тут. Швидше справимося – швидше будемо вдома. З чим я можу допомогти? – Арестович натхненно потер руки.

– Ну тут наче немає такої роботи з якою ти б міг мені допомогти.

– Ох, мені слід сприймати це на свій рахунок? Якась така суперрозумна робота, яка не до снаги раднику Арестовичу, так?

– Навпаки, така нудна, що радник Арестович не знайде для себе нічого цікавого, – Міша нарешті підняв голову і трохи послабив краватку. – Я проглядаю питання для ТБ. Треба відразу закреслити всі провокативні питання, щоб не було проблем і непорозумінь в прямих ефірах.

– О, ну тут я спец, – випалив Олексія. – Трохи знаюся на провокаціях.

І справді

Льоша думав, що з провокацій зараз би згодився заморожений сік чи щонайменше банан.

3

— Нащо тобі це? — замість «Добрий ранок» каже Подоляк. Він зручніше  вмощується на сидінні й відставляє папку назад.

Машина Арестовича гальмує м’яко і безшумно. Мотор мурчить як велика кішка, а фари освітлюють тротуар в рамковій мряці.
Михайло подумки відзначає, що глянець вимитий і наполірований, а у вікна можна зазирати як у дзеркало. В салоні ледь відчутно запах мийних засобів і значно сильніше жасмин і..сандалове дерево?

— Мені не складно, а твої колеса в сервісі. Не бачу проблеми. – Олексій чемно вичікує поки Міша всядеться, а тоді так же м’яко як приїхав, рушає з місця.

— Зайвий десяток кілометрів зранку. Хм, це дещо про тебе говорить.

Арестович хмикає.

– Справді? І що ж?

Подоляк не відповідає, а повертається до вікна і намагається щось розгледіти в ранковій темряві. Кілька хвилин вони їдуть в тиші, що перебивалась ледь чутним співом Боуї з магнітоли. Олексій не зводить погляду з дороги і вистукує пальцями «спейс одіті», поки Міша впершись лобом в бокове скло ще краде в долі кілька хвилин сну.

— Тобі не холодно? – ні з того ні з сього вигукує Льоша.

– Ні.

– То може жарко? – не вгамовується

– Льош, все окей. – каже Міша і знову прикриває очі в спробі ще покемарити.

Що ж

якщо Арестович може дати йому комфортну температуру і кілька додаткових хвилин сну, то це вже пів справи, еге ж?

2

– Нащо тобі це?

– Взагалі-то це тобі, а не мені. Подвійний еспресо з сиропом “лісовий горіх” з лимоновою цедрою. – відповідає Олексій і тулить в руки стакан з кавою.

Подоляк не встигає зреагувати на те, що це саме та комбінація, яку він завжди замовляє, бо дивується емблемі на стаканчику, коли впізнає в ній улюблену кав’ярню. Він довше необхідного задивляється на таку знайому закарлючку і розчерк, а тоді й зовсім видає лиш:

– Нy нічого собі…

– Хіба щось не так? – здається, схвильовано уточняє Арестович.

– Та ні, усе так. Дивно що ти запам’ятав, насправді. – Міша ще кілька разів недовірливо вертить каву в руках перед тим як піднести до рота.

– Тільки ти п’єш таке збочення. Зазвичай сиропи в лате якомусь чи там капучино… – Олексій, як завжди, глузливо гикає і поводить себе так незворушно, наче то взагалі нормальна річ: знати смаки й вподобання своїх колег.

Михайло нічого не відповідає. Він задумливо дивиться перед собою і кілька митей перекатує на язиці кавову терпкість в поєднанні з горіховим присмаком. Йому хочеться закрити очі, щоб повністю зосередитись на смакових відчуттях, але боїться, що засне, як лиш повіки ризикнуть зімкнутись.

– Ну це якщо люди нормально сплять.. – продовжує Арестович, який не зводив з Подоляка погляду весь цей час. — Ах, Михайло Михайлович, тобі ж що красуня якась спати не дає?

— Ага, красуня. Андрій Єрмак. – киває Міша і кількома ковтками спустошує свій стакан.

– Не берусь судити твої смаки вже вдруге за сьогодні. Бачиш який я толерантний, – сміється Олексій і також допиває каву.

– Дякую, Льош. Взяв би ти ще щось перекусити – ціни б тобі не було.

– Я збирався якраз в кафетерій.

– Ох, візьми мені…

– Два гарбузові мафіни і трохи печива з шоколадними крихтами.

За Олексієм закриваються двері, а Міша зморгує з себе розуміння того, що Арестович відповідь знайшов швидше ніж сам Подоляк.

Ніби це нормально.

1

– Нащо тобі це?

– Арахамія вирішив, що дуже смішним буде потиснути пляшку поки я п’ю. То ж тепер моя футболка повністю мокра, а через кілька хвилин в мене брифінг. В тебе тут запасна сорочка. То ж ти мене люб’язно виручаєш.

Поки Арестович це все пояснював, то вже встиг стягнути свою облиту футболку через голову і копирсався в Мішиній шафі.

Подоляк звичайно ж не мав нічого проти, але йому це не подобалось.

Бо це якось дивно.

Неправильно.

Сторонній чоловік бере його одяг.

Чимала кількість людей побачить Олексія в Мішиній сорочці.

Дехто може навіть впізнає кому вона належить.

– Дуже самовпевнено ти це вирішив за мене. – сказав Міша Арестовичу, спостерігаючи за тим, як чоловік защіпає ґудзики. Йому довелось закотити рукави, бо ті були задовгі і лишити відкритою шию, аби повністю застібнута сорочка не дулась на грудях.

– Так, я вирішив. – буркнув Олексій і різко розвернувся до виходу, рвано вдихаючи чужі парфуми.

І усім серцем сподівався, що Міша не проти.

І він не був.

*

— Мені сквладн-о-оо. Усе так… складн-о-о-о…– тягне Арестович і п’яно похитується в коридорі будинку Подоляка.

Міша знає, що зараз це не філософія і не психологія. Від Олексія тхне, він лика не в’яже і навряд, щось бачить перед собою. Подоляк відразу розуміє, що «складно стояти» і «складно роззутися», «складно чітко говорити» і «голову на шиї тримати складно». Просто «складно». Він стає перед ним на коліна і Арестович майже тверезіє, витискаючи крізь зуби “ого”. Йому на рівні звіриного інстинкту кортить запустити п’ятірню в чуб Подоляка, але той відточеними рухами розв’язує шнурівки на черевиках і підіймається так же різко як опускався. Арестович переводить погляд на розв’язані шнурки і носками береться стягувати взуття.

– Ти смердиш як підземний перехід – говорить тим часом Подоляк і допомагає справитися з курткою.

– Ти теж! – надто голосно відповідає йому Олексій

– Перепрошую? – перепитує Михайло, кидаючи перед нічним візитером гостьові тапочки.

– В тбе прфум дурацькииий. Ти кли памхнеш як ти, то це супер, а коли як не ти — то не супер.

– Зрозумів, дякую за позицію. – буркає на то Подоляк і за лікоть веде п’яного Арестовича до вітальні. Там він саджає Олексія на диван, а сам береться клацати пультами: виключає телевізор і включає камін. Тоді підходить до вмикача і гасить центральну люстру, залишаючи лише підсвітку під стелею.

Арестович тим часом сидить як нашкодивше дитя і намагається виправдатися:

– Мне трхи наїбали, Міш. Мішань! Наїбали, пойми! Це був не джин. Або не тонік… Або не джин-тонік, – він сміється і норовить стекти по дивану додолу. – Ге-ге, джитонік, Міш…Мішка

Подоляк складає руки на грудях і деякий час спостерігає за тим видовищем.

– Може ти отруївся і це буде мати жахливі наслідки – каже він Арестовичу з метою налякати і привести в чуття.

– А мже… А мже я вцідив самгоночки і тепер от тут…Міш, а ти принесеш мені тазік..? а то шось… Треба тазік…

– Дякую, що попередив. Не люблю недооцінювати небезпеки. – відповідає Міша і нарешті підходить до Арестовича. Спершу він кладе руку йому на лоба , щоб впевнитися чи той не замерз чи навпаки надто гарячий. Тоді за підборіддя підіймає його ледь притомне лице і намагається розгледіти в очах ступінь сп’яніння. Олексій від тих процедур відчуває невідомі досі поштовхи десь під шкірою і різко видихає

– Небзпка це коли я п’янй, а ти без футболмки, а усе інше… – бормоче він і п’яно роззирає торс Подоляка.

– Ну пробач, що я у своєму домі ходжу без футболки. Гостей не чекав. – недоречно грубо гаркає Міша і знову відходить від дивану, рухаючись в сторону кухні, щоб принести графин з водою.

– Живіт… В тебе якийсь такий небезпчний жвіт. І пупець… – кричить Олексій.

– Боже, Арестович… – Міша вертається з графином і склянкою і ставить їх на журнальному столику. Тоді розвертається на п’ятах і прямує до спальні за другою ковдрою.

–Я чогось думав, що в тебе випуклий пупець, а він в тебе впуклий…В Міші Подоляка впуклий пупець треба ж таке… – Олексій продовжує горланити на увесь дім і Подоляк навіть встигає посміятися в себе: ця картина виглядала б ще більш цирковою в умовах багатоквартирного будинку.

Він приносить ковдру і подушку Арестовичу, поки той, в себе на думці, розглядає плафон торшера.

– Господи, лягай. – каже йому Михайло

– Га? – п’яно тупиться Арестович і дивиться на Мішу так, наче бачить його вперше.

– Лягай на диван, кажу – вторить Подоляк і трохи тисне на плечі п’яного гостя, щоб той швидше прийняв горизонтальне положення.

Михайло збиває для нього подушку і вкриває ковдрою, трохи загинаючи йому під боки. Арестович продовжує щось бурмотіти про його живіт, пуп і те, що він, Михайло, хоче скористатись його безвідказністю.  Подоляк знову бере пульт до рук і трохи підкручує камін, щоб його нічний гість не замерз. Міша вже розвернувся в сторону своєї спальні, але тут  ціпка рука доволі впевнено і тверезо потягнула його донизу і Подоляк виявив себе заваленим поруч з п’янючим Олексієм.

Той мовчки і, здається, цілком осмислено, кладе голову йому на груди і завмирає. Михайло дозволяє собі ніяк не реагувати. Він подумав, що якщо не видати ніякої реакції, то Арестович швидше засне і з-під нього легше буде висковзнути. Подоляк завмирає і безшумно лежить.

– В тебе дуже б’ється серце… – бурчить Арестович десь в район сонячного сплетіння, торкаючись при цьому губами шкіри.

– Добре, спи.

– Нє, серйозно. Ти шо бігав?

– Так, Льош, бігав.

– Або може ти захворів…

– Може і захворів.

 

На межі п’яного сну і не менш п’яної реальності, Арестович відчуває несміливий поцілунок в скроню і як трохи пізніше чужі руки накривають його заледенілі п’яти.

На цій же межі сну і реальності він просить всіх богів не забути цього.

Ні завтра,

ні коли-небудь взагалі.