Header Image

    у кімнаті чомусь напрочуд тепло. поблискує запалена свічка, граючи тінями на стіні, наче у якомусь дивакуватому театрі. у танці кружляють маленькі пилинки, то виринаючи на світло вогню, то знову зникаючи у містичній темряві. я тону у синій блакиті, ніс дражнить морська вода. рибками пливуть мої думки кудись далі, у небуття й у голові порожньо, ніби хто віником змів усі тривоги й переживання. але варто лише згадати, як вони морським штормом вдаряють мені назад у голову, бурхливі хвилі накривають з головою й з горла виривається якесь незрозуміле булькання. я одкидаю вії й згадую…

    кокомі каже, що я (її м’ятежне кохання) зовсім замучила себе. тоді я беру в долоні її обличчя й подовгу задивляюся в глибокі очі. і знову мене гойдають ніжні хвилі, цілуючи мені руки й переді мною зовсім не ворог, а сама звичайна (о, чи звичайна!) дівчина. за видноколом, з темного лісу, десь за тим морем, що зараз мені як колиска, визирають голки-тополі, летять стежки, проте як мені до того зараз байдуже.

    падають додолу високі тополі. безтурботне море знову обертається штормом. кокомі дивиться на мене і каже, що на її острові розцвів дендробіум. важкий душний грім б’є по скронях. кокомі каже: «у мене на острові розцвів дендробіум» і я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.

    I

    атака за атакою. шалено напирають повстанські полки. тоді наша кавалерія з флангу, йдуть у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливости натягнутий дріт. комісія тенрьо — химерне місце. застрашливими баштами напирають розвідувальні вежі, а тихе майоріння прапорів глушить. спішать солдати, блищить зброя, десь вдаряються мечі, а десь у ціль влучає стріла. чується підвивання військового горну. і я, зовсім чужа людина, бандитка — за одною термінологією, злодійка — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці вежі та слухаю військовий горн. в моїй душі нема й не буде гніву. і це зрозуміло: я — член трикомісії, але і людина.

    і коли над країною вічності заходить сонце, коли сині димки здіймаються над фіолетовими стягами, а обивателі, як миші, — за підворіття, у канареєчний замок, темної ночі в кабінеті збираються мої товариші. це новий верховний суд, це чорний трибунал інадзуми.

    поряд зі мною засідає куджо такаюкі. людина, якій я до смерті (мушу?) бути вдячна. той, хто прийняв мене у клан. людина, що подарувала мені надію. і та, хто її раз і назавжди відібрала.

    я:

    — увага! на порядку денному діло крамаря ікс!

    канделябр на дві свічі тьмяно горить. світлу несила досягти навіть чверті кабінету. у височині ледве манячить жирандоля. в городі — тьма. і тут — тьма.

    — смертна кара!

    бачу, як в напівтемряві спалахують налякані очі. як чоловік жметься у стіну, шукаючи можливості устояти на ногах.

    я:

    — діло все. пане такаюкі, як ви гадаєте?

    такаюкі (динамічно):

    — смертна кара! — і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі покої.

    я цього реготу чекала. так завше було. але на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. прудкість моєї мислі доходить кульмінацій.

    і в той же момент раптом переді мною підводиться образ синьоокої дівчини…

    — …«смертна кара»?

    і кокомі тихо, зажурено дивиться на мене.

    знову дзвенить залізо. то солдати тренуються надвечір. північна тьма. за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть. в городі тиша й мовчазний передзвін серць.

    я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить такаюкі. я думаю «так треба».

    але коли він чітко написав своє прізвище під постановою — «смертна кара» — мене раптово взяла розпука. цей чоловік з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, і мій звірячий інстинкт. і я, командорка чорного трибуналу інадзуми, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.

    «але який вихід?»

    — який вихід? — я не бачила виходу. перекидаю через плече лук і виходжу з кабінету. я йду по пустельних мовчазних стежинках.

    світ мертвий. світ причаївся. тьма.

    я повертаюсь і дивлюсь туди, де була хвилину назад і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.

    …шість на моїй совісті?

    ні, це неправда. шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!!!

    тоді я здавлюю голову і божевільною кидаюсь у темряву, швидше ніж будь-яка людина, лиш далі, далі, від думок, від страхів, від тьми!

    я гублюсь серед дерев.

    а тоді обличчя тьмяно освітлює маленька свічка. літають пилинки у повітрі. я знімаю лук і йду вперед

    — ти спиш?

    але кокомі не спить. підходить до мене, бере моє обличчя у теплі руки й схиляє свою голову на мої груди. вона знову каже, що я, її м’ятежне кохання, зовсім замучила себе.

    — о… — відчуваю, як градом з очей котяться сльози — о, як я втомилася!

    кокомі тихо шепоче мені на вухо, як сильно мене любить, як хвилюється за мене і моє здоров’я, бо я зовсім себе не бережу. і спрагло рветься серце до цього світла, до ніжних обіймів і безглуздих слів кохання. руки тягнуться палко її обійняти!..

    і розрізають холодну темряву лісу. в пориві я падаю на коліна.

    — фантом? — сльози котяться з новою силою

    ні, саме це — неправда! тут, у тихому лісі, кокомі не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю.

    тут, у глухому закутку, на краю світу, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі. і тоді в неясній істериці я захлинаюсь і шепочу:

    — кому потрібно знати деталі моїх переживань? я справжня комісарка тенрьо. хто посміє сказати інакше? невже я не маю права відпочити одну хвилину?

    тьмяно палають мої очі. і чомусь зовсім не соромно, що я знову підношу молитву ворожому богу.

    II

    наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. мій батальйон напоготові. за два дні я й сама кинусь у гарматний гул. мій батальйон на підбір — юні фанатики.

    а я у кабінеті, знову засідаю, слухаючи щоденне «діло нумер таке-то!»

    допоки у кабінет не вводять їх. попереду (все ще чомусь) упевнено крокує військовий генерал. тяжко його не впізнати, не раз доля зводила нас у жорстокому двобої. шеренгою вистроюють повстанських солдатів. а я чомусь можу лише стомлено обвести їх поглядом. генерала болючим ривком випихають наперед

    — на коліна.

    раптом чується наказ від такаюкі, але горо у його сторону і вухом не веде. дивиться лише на мене і в очах його я ясно бачу відблиск ока бога. камінь. скільки б буря не ярилась — скеля перед нею не тріпоче. не схилиться, якби йому не наказували. гнів вулканом накипає у грудях.

    яке він має право? як сміє так на мене дивитися?! як він може сіяти у грудях це гидке почуття сумніву??!

    — на коліна! — розпечена лава ринулася з горла, безпомічна злість підхльоснула мене до горо й від одного чіткого удару під ребра від шумно упав додолу — жалюгідна псина, що не знає свого місця! — перед очима скакали іскорки і я фізично відчувала, як волосся стає дибки й потріскує електрика.

    — горо! — один з солдатів, прикритий капюшоном, кинувся до поваленого командира й прикрив його своїм тілом.

    а тоді підвів очі.

    з горла вирвався незрозумілий булькітливий звук. я розгублено відступила декілька кроків і відчула, як підвело ноги. на мене дивилося розбурхане море, хвилі вдарялися об скелі й розсипалися піною на водній гладі

    — …кокомі?

     

    — кокомі?! — повторив мої слова чужий голос — чи не водишся ти з заколотниками, бісове дівча? — такаюкі пронизував мене поглядом.

    а я, затиснута між морем і залізом, з руками по лікоть у крові й з пам’яттю про той страшенно бридкий незламний погляд, могла лишень оглядатися. то на скажені хвилі, то на блискучу сталь.

    — ні! — голос жалюгідно зірвався — як ви смієте сумніватися у мені? — я кинулася на такаюкі, а він лише усміхнувся на мене кривим усміхом.

    мислі різали мій мозок. що я мушу робити? невже я, безжалісна командирка, схиблю в цей відповідальний момент? невже я ганебно зраджу її величність нарукамі огосьо?

    — усім смертна кара. — сказала рівно, але так і не знайшла в собі сили озирнутися.

    від комісії я пішла, мов п’яна, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. я йшла у нікуди. без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.

    я йшла у нікуди.

    III

    а наступного дня повернулася знову. увійшла в душну кімнату і відчула, як задихаюся. такаюкі впевнено плеснув по плечу. і я не мала сили озирнутися і на нього.

    вартовий увійшов і доложив:

    — кару призначено за містом: початок лісу.

    із-за дальніх острогів виринав місяць. потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.

    а ми йшли. темна мовчазна процесія на смерть. ніхто з повстанців не пискнув ні слова. і я мовчала. бо знала, що там, позад, крокує моє даремне кохання. з похиленою головою. я бачила, як танцювали у повітрі пилинки.

    і знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. і не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як завжди із нею, тримаючи обличчя у теплих руках. і прожогом вдарило у саму голову. я веду її на смерть?

    що це: дійсність чи галюцинація?

    але це була дійсність: справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.

    — сара. — на мене спрямували впевнений погляд. — убий її. — і у руках опинився різний кинджал. — доведи усім.

    і мені нестерпно знову хотілося плакати.

    з конвою виділилася рівна невисока постать. і тихо самотньо пішла на узлісся. а я лишень стиснула руків’я і рушила за нею. десь поряд блищав метал. так кінчали із заколотниками.

    навкруги — пусто. лишень місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту, а рука моя слабіє.

    я кричу:

    — чому ти мовчиш? чи тобі не гірко? чи знаєш ти, що я мушу тебе убити?!

    і чую, як кокомі знову говорить, що я, її м’ятежне кохання, зовсім себе замучила.

    що це? невже знову галюцинація? я відкидаю голову.

    так, це була галюцинація: я давно вже стояла на порожнім узліссі навпроти кокомі й дивилась на неї.

    вона мовчала.

    тоді я у млості, охоплена пожаром якоїсь неможливої радості, закинула руку за шию свого першого-останнього кохання і сильно притиснула до своїх грудей. так, як тоді.

    у повітрі затанцювали пилинки

    зблиснуло лезо. пилинки щезли.

    кокомі зрізаним колосом похилилася на мене.

    я повільно положила її на землю. а тоді підвелася. підвелася з чітким наміром піти геть, але не пройшла і трьох кроків. здригнулася й побігла назад. я стала перед нею на коліна й пильно вдивлялася в обличчя. але воно було мертве.

    тьма.

    — молодець. — міцна рука такаюкі знову опустилася на плече. я все ще не підіймала очей. — пора до батальйону.

    я безпорадно кивнула. й кинулася уперед.

    ішла гроза. десь пробивалися досвітні плями. тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. із заходу насувалися хмари.

     

    …я зупинилася серед мертвої галявини

    там, в дальній безвісті, невідомо горіла моя совість.

     

    2 Коментаря

    1. Oct 15, '21 at 15:11

      Така чудова робота, змусила проникнутися :”(

       
    2. Oct 15, '21 at 11:43

      дякую, до сліз. до останнього сподівалася, що сара її не вб’є, тому зараз сиджу в почуття
      ((…