Нетлінний супокій

Смерть близької людини часто буває до тремтіння в руках нестерпною. Це потрібно лише пережити, нічого іншого з цим вкоїти неможливо. Найрозумніше – змиритися. Але змиритися – найнеможливіше та найнестерпніше в цьому жорстокому світі.

Солені сльози падають на брудну, курну землю. Ще мить і Мішель от-от почне вити в голос від гіркоти і скорботи, що переповнюють її душу. Дівчина падає на коліна перед порожньою могилою, але біль, що простромив колінні чашки, вже погано сприймається тілом. Руки переплітаються зі стеблами та ніжними пелюстками білих квітів. Волосся знову лізе в обличчя, не даючи витерти вологі і червоні від сліз очі. А ластовиння потьмяніло на тлі зблідлої шкіри. Уривчастий видих і дівочі плечі здригаються від наростаючого схлипу.

Не вдається набратися сміливості, щоб підняти погляд на надгробок. Мішель знає, що очі знову почне саднити від рідного імені. Здається, дівчина злітає з глузду, почувши, як голос брата кличе її ім’я. Адже тільки він один називав її Мімі. Ні, вона не могла переплутати, ніхто більше не зміг би покликати її так по-рідному, так по-сімейному, по-особливому. Невже Мішель все ж починає марити від горя? Хоча, не минуло й трьох днів після його смерті.

– Проклятий Трост, бісові титани, пішло воно все до чорта в Пекло, – через схлипи та заминки бормотить Мішель, –  Та пропади воно все пропадом… Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу цей диявольський світ… А ти б зрозумів мене, Марко?

Мішель все ж підіймає погляд зелених очей на могильний надгробок. По вологим доріжкам на щоках в котрий раз скотилися блискучі сльозинки, коли дівчина знову зажмурилася від печіння в очах. Вони на мить сяйнули в тусклому сонячному промінні і впали на білі пелюстки декількох ромашок, які з’явилися тут певно що від Саші.

– Чому ти досі тут стоїш?

Дівочий голос звучить строгіше ніж зазвичай. За спиною почувся безвихідний подих, наповнений терпеливістю. По тілу пробігли колючі мурашки, коли Мішель чує ненатягнуте шуршання. Він сідає навшпиньки біля неї. А вона бачить боковим поглядом, що в очах молодого парубка сяє сльоза, яку він відчайдушно старається стримати.

– Тому що страждати «врізнобіч» у нашій ситуації дуже по-дурному. Марко б цього не хотів.

Мішель сумно гмикає, але так й не дозволяє йому заглянути в її очі. Дівчина відкидає волосся назад, відкриваючи заплакане лице. Парубок пооглядається на неї і розглядає знайоме ластовиння на лиці співрозмовниці.

А вони ж такі самі, що були й у Марко.

Хлопець відмовляється від спроби перерахувати їх, як він це робив зазвичай, коли в його поле зору попадав Бодт. Оглядівшись кудись у даль парубок і не встиг звернути увагу на те, з якою надією Мішель подивилася на нього.

– Але він хотів, щоб ми обрали вірний шлях у житті, Жане.

***

Перед очима з потужною силою та швидкістю промайнула гігантська рука. Відкинуте тіло зіткнулося спиною спочатку з чимось, що провалилося під вагою тіла. Глухий удар, точно об підлогу. Відчутно, як цей удар допоміг камінню прикластися об голову. Тяжкий уламок падає прямо на живіт. В очах на секунду темніє від ударів, всі відчуття на мить притупляються. Потім все стає на свої місця і біль розливається від голови до живота і навпаки новими фарбами. У вухах стоїть нестерпний дзвін, що заважає розуміти все, що відбувається. Униз по щоці стікає щось тепле і тягуче, це кровоточить подряпина на губах. Очі останніми силами відкриваються, та бачать перед собою лише пробоїну у даху з черепиці, крізь яку видніється сіре, пасмурне небо.

До свідомості в останній раз долинув знайомий голос, який з панікою спробував привести до тями Мішель. Відповіді немає, як би вона сама не захотіла відповісти – не вдається вимовити жодного слова у відповідь. Не вдається подати ознаку того, що її не так сильно відкинуло у дах будинку броньованою рукою, щоб одразу ж померти. Дихати глибоко стало неможливим, через нестерпний біль у животі. Відчуття, ніби у легені стало надходити менше повітря, ніби щось невидиме встромили у них.

Чиясь присутність змушує полегшено закрити очі і врешті решт знепритомніти. Ще декілька секунд Мішель відчувала, як знайомі їй руки перевіряють її пульс. Ці ж руки підхоплюють непритомне тіло.

– Мішель, – вдруге покликав подругу Жан, обережно поклавши її зручніше і не звернувши увагу на Конні, який тільки-но встиг урятувати Сашу.

“Гей, Шелл, ми ж дали одне одному обіцянку, що обоє тут не помремо.”