Фанфіки українською мовою

    Глава 4 Все що мені потрібно

     

    Вам доводилось колись колоти горіхи, затискаючи їх між дверним полотном і коробкою? Коли варто трохи переборщити з зусиллям і коричнева шкаралупа тріскає і осипається на підлогу, а серцевина перетворюється в тонкий розчавлений пляцочок. Так от. Сьогодні зранку я – цей нещасний пляцочок.

     

    Коли о сьомій годині ранку тато гримнув дверима, голосно та життєрадісно сповіщаючи, що мій “арешт” добігає кінця, я думала, що моя голова вибухне і на підлозі підвального приміщення віднині буде лежати два трупи: Відважний Тахма-Урупі і великомучениця ордену святого Бахуса Коржак Раїса Кирилівна, можна не на Ви, але обов’язково шепотом.

     

    – Коли я говорив щоб ти обдумала свою поведінку, я не мав на увазі розпиття алкоголю на самоті. – тихо промовляє батько подаючи склянку холодної води. Виказуючи розчарування в своїй єдиній доньці голосом, але розуміння діями, штовхаючи носком домашнього капця порожню флягу, що валялася тут же на підлозі.

     

    – Не на самоті. – буркаю я у відповідь. Слухати повчання не хочеться, до того ж я завжди раніше говорю, а потім думаю, що і приносить мені більшість проблем до речі, тож додаю прищуривши зелене око. – В мене був хороший співрозмовник, так як ти і казав.

     

    Мій погляд вперто бродить по коричневому кахелю спрямований вниз, але мені і дивитися не потрібно, щоб бути впевненою, що батько пересмикує плечима і закочує очі в роздратуванні. Занадто добре я його знаю. 

     

    – Раїса…перестань поводити себе як нерозумне дитя. – чую я як підтвердження – Я втомився від твоїх витівок. Ти наче доросла дівчина, в університеті от навчаєшся…

     

    – Ага – фиркнула я притуляючи вже порожню склянку до лоба. Скло приємно холодило шкіру. 

    –  на кафедрі образотворчого мистецтва та графічного дизайну.

     

    – І що? – не розуміючи до чого я веду хмикнув тато вигинаючи одну брову над скельцями дзеркалячих світло денних ламп окулярів.

     

    – Ах-х, та нічого. 

     

    Думки в’яло вовтузилися, не бажаючи складатися в слова, а тіло переживало всі ті симптоми, які бувають при похмільному синдромі. Слово то яке, це ж треба, згадалося.

     

    – Рая, – продовжував гнути своє батько, напевне поставивши собі за ціль добити мене морально – послухай мене, я розумію, що з тих пір як твоя мати пішла я допустив багато помилок, мені слід було проводити з тобою більше часу. Так, однозначно слід було. Але, це складно пояснити…те що було. Я хочу сказати тобі – батько потер шию зкривившись, а я дивилася в очі молодого ще чоловіка, який по суті ставши моїм батьком в свої двадцять, не відмовився і не покинув і усвідомлювала, потихеньку, по трошки, як не в’яжеться його сивина на скронях з загорілим, без жодної зморшки насправді ще обличчям. Ніколи не хотіла думати про те, як важко приходилося батьку з тих пір коли ми лишились з ним на самоті. Коли мама пішла, залишивши його. Зациклилась на собі, чорт.

    –… ти непогано справляєшся Рая, – продовжував сипати сіль на рану своїм неочікувано м’яким тоном він, – ти розумна людина…ну в крайньому випадку можеш нею бути, коли вмикаєш свій мозок. 

     

    Я криво усміхнулася. Слова підтримки ніколи не давалися батьку легко. Зазвичай виходило щось отаке, як цього разу. По принципу: “татусьо тебе любить маленьке дурненьке бовдурятко”. Але порив оцінила, вдячно киваючи та незграбно піднімаючись на ноги:

    – Вибач, я постараюсь не бути більше такою дурепою.

     

    Батько посміхаючись у відповідь похитав головою. 

    – І ти мене Рая, і ти мене. Ходімо на кухню, – він оглянув мене з ніг до голови – я збирався тушкувати курятину на сніданок, але судячи з твого стану, бульйон буде краще. 

     

    Ось і все. Конфлікт вичерпано. Я з щасливим лицем поплелася за батьком вверх по сходах пригадуючи чи є в нас на хазяйстві ще солоні огірки. Так. Наче ще була баночка.

     

    М-м-м-м. Благослови Господи того хто придумав цю їжу богів! 

     

    День проходив спокійно і ліниво, головний біль відпустив коли сонце перевалило за південь і я вирішила що не хочу пару годин поспіль трястися в душному автобусі в компанії душних незнайомих людей, а краще перевезу речі самотужки. Тим паче тато ніби і не протестував,  сказавши своє “ну хоч якась користь буде від цієї тарандайки”, вже через хвилину допомагаючи мені кріпити важку сумку до багажника червоної ямахи. Дякую тобі тату. Я ціню.

    Справді. 

     

    Дякую. 

     

    Я летіла по трасі М-06 ловлячи вітер волоссям, фіксуючи в пам’яті неймовірний момент. Складаючи немов пазл ідеальну картинку по шматочку. Градієнт вечірнього неба, закиданий фіолетовими на контрасті хмарами, темні силуети придорожньої зелені, підсвічені червоним зі сторони заходу, сіра стрічка дороги, що дзеркалить мов міраж на горизонті, підкидаючи сюрпризи в вигляді роздовбаних ям, каміння та нерівностей, стовідсодково існуючих лише для того щоб водій не знудився від монотонності, не задрімав. Непередбачувана. Ідеальна в своїй недосконалості. Люблю неправильні речі, неідеальні, завжди любила. Вони заспокоюють, несуть в собі якийсь особливий шарм, додаючи картинці  індивідуальності та неповторності. 

     

    Неможливо прекрасно. Чиста насолода. Мій внутрішній художник б’ється в оргазмі смакуючи цей момент свободи, мішаючи на мольберті фарби з соками своєї душі. Момент неймовірного нічим не підкріпленого нелогічного щастя. Дивна я людина, мабуть і правда безтолкова дурепа, якщо для щастя мені потрібно настільки мало. Ні грошей, ні популярності, ні впевненості в майбутньому кар’єрному рості. Просто отак сидіти верхом на металевому монстрі лицем на захід сонця. Навіть розійдись зараз дощ, це не стерло б з моїх губ дурнуватої посмішки. 

     

    Я згадала куди я їду і що мене там чекає, точніше хто мене там чекає. Анютка. Моя цукерочка. Пишна брюнетка з ніжним тонким голосом, з якою ми ділимо на двох кімнату в гуртожитку, переживання і гарячі ночі вже другий навчальний рік поспіль. І я збираюся продовжити ці приємні легкі відносини ще на рік, а може й більше, хтозна.

     

    Я повернула кермо байка плавно в’їжджаючи в межу міста й жалкуючи, що плеєр затрамбований в самий глибокий відділ наплічника та доведеться витримати випробування тягнучками без улюбленої музики в вухах. Так, на мотоциклі я звичайно не стою в корках разом з іншими, два колеса дають більшу свободу ніж чотири, але ніяк не можу назвати їздою повільне перетікання між автівками з швидкістю глибоко вагітної черепахи. 

     

    Дві години. Якихось дві нещасних години і я під стінами свого гуртожитку. Піднімаю голову, щоб розгледіти чи є хтось в нашій кімнаті. Є. Так як і з доброї половини широких погано вимитих вікон, звідти ллється жовте світло лампи накалювання. Значить Анютка вже там, можливо мені пощастить і моя дівчина приготувала вечерю. Я мрійливо заплющила очі відчуваючи ніби наяву запах смаженої картопельки, в яку Анька завжди бухала здається всю зелень, що знайшлася в холодильнику, не важливо що потрапило під руку, пера зеленої цибулі чи сушений базилік.

     

    Я відкрила двері та поклигала затерпшими від довгого сидіння ногами до стійки вахтера. 

     

    – Доброго вечора тьоть Люба. – привіталася я з засушеною неначе таранька бабуською, яка при виді мене зсутулилась ще сильніше, поправила теплу велику хустку, в яку кутала худі плечі, та з неочікуваною спритністю підступила ближче, впираючи руки в зашуровану дерев’яну стільницю та нахиляючись вперед. 

     

    – Ще б бабою обізвала, – шикнула на мене в напускній строгості – яка я тобі тьоть Люба? Знову забула як мене побатькові? 

     

    – Ну вибачте, пам’яті в мене немає. – розвела руки в сторони я признаючи свою помилку. – А Анюта обидва ключа забрала?

     

    – Щастя в тебе немає, а не пам’яті. – перебила мене вахтерка – І ключа в тебе теж немає. – додала вона морщачи лице в незадоволенні. 

    – Коли слухавку навчишся піднімати? Більше місяця до тебе ніхто додзвонитися не може. – зачастила вона заламуючи руки – Здали вашу кімнату іншим. – скосила вона очі донизу, ховаючи погляд. 

     

    – Але як же ж?

     

    – А отак! Ціни на проживання підняли. Бажаючих багато, кімнат мало. Не маленька, знаєш як в нас тут буває. А Анюта твоя прикотила з женихом на іномарці такій файній та забрала свої речі ще тиждень назад. Сказала квартиру зняла. Звезло дівці, гарний. – тьотя Люба розтягнула голосні останнього слова мружачи очі в задоволенні. Ніби Анька ЇЙ зятя привела.

     

    – А з чого ви взагалі взяли, що то жених? Може родич? – я вперто не хотіла розглядати озвучений варіант, суплячи руді брови.

     

    – Ох-ох, родичі такими очима не дивляться й за талію не хапають. – зі сміхом кинула бабуська махаючи на мене засушеною рукою. – Порадій за подружку.

     

    Мені не вірилось. Не могла Анютка покинути мене отак без причини. Не сказавши нічого. Я перебила вартерку і вийшла навулицю. Подихати вечірнім прохолодним повітрям. Телефон сам опинився в моїй руці і через пару гудків знайомий м’який голос звучав з слухавки:

     

    – Сайчику-зайчику! Давно не чулися. – життєрадісний сміх малював в уяві милі зморшки в кутиках світлих сірих очей. 

     

    – Привіт Нютка. Два тижні назад говорили, правда давно. – Я не могла втриматися, щоб не почати сипати запитаннями вже і зараз. Не схоже, що Аня відчуває себе винною, а значить вахтерка помилилася і не було ніякого “жениха”. – А-ань… – тягну я – …а чому тебе немає в гуртожитку? 

     

    – Я з’їхала – легко без будь-якої інтонації повідомляє Аня – занадто дорого для таких умов. Хіба тобі не телефонували? Я на  квартирі зараз. А ти де будеш?  – трохи сумбурно в своїй манері протараторила дівчина. 

     

    – Поки не знаю – промямлила я розгублено, було не зрозуміло звідки в Анюти взялись гроші на оренду квартири, адже батьки не могли дати їй так багато. Можливо квартиру здають на кількох студентів? Тоді це був би реальний варіант.

    – А в тебе там місця не знайдеться? Поділимо орендну плату на двох. – з надією пропоную я.

     

    – Вибач, але ми живем тут з моїм хлопцем. І не думаю, що тобі буде комфортно жити з нами. 

     

    Вона не думає, що мені буде комфортно жити з ними. Боже! Комфортно. А подумати, чи мені буде комфортно почути, що в неї взагалі цей хлопець з’явився? Ні, знаєш Ань, мені ні разу не комфортно від усвідомлення що моя дівчина мене зрадила!

     

    – З хлопцем, Ань? З чортовим хлопцем?! Це що, жарт такий? Ми жили з тобою два роки і ти зараз просто кажеш мені, що в тебе є хлопець? Отак просто? А як же…а як же Ми, Нюта? Ми!

     

    – Немає ніяких нас Сайка. Я думала ти розумієш. – спокійно, ніби не чуючи моїх криків відповідала дівчина – погралися і вистачить. Мені треба майбутнє влаштовувати, а він хороший хлопець. 

     

    – З хорошою машиною! – біснувалась я.

     

    – І з хорошою квартирою. – додала вона натякаючи на справжні причини її рішення змінити своє життя. 

     

    Продалась.

    Бридко. Немає ніяких нас! Як же бридко! Погралися і вистачить! 

    Курва! Хто насрав мені в карму? І коли?! Я щось ні на секунду не сумніваюсь, що це сталось ще при народженні. Зелена картка! Давайте! Добийте мене хто-небудь. Анюта, ну як ти могла! Так плюнути! Душевно, від душі, в душу. Курва, курва, курва…агрх!

     

    Пару хвилин помірявши кроками бетону площину перед зщербленими сходами я видихнула. Боляче. Але нічого не зробиш. Потрібно знайти хоч якесь житло, я заглянула через скло вхідних дверей на худу бабусю-вахтерку, що все так же куталася в теплу хустку, перекладаючи ключі.

     

    – Що? Надіялась, що подруга до себе візьме? – тепло голосу дивувало – ех, які ви ще безтолкові. Йди но сюди, бідо. – поманила тьотя Люба вузлуватим пальцем ховаючись за стійку і за мить виринаючи звідти з великим ключем в сухих руках.

    – Спеціально для тебе приберегла. Не хороми, але краще ніж нічого. – протягнула темний метал в мою сторону – Ходи покажу.

     

    Ніколи б в житті не подумала, що доведеться жити на горищі. Маленька кімнатка, ключ від якої вручила мені вахтерка, викликала суперечливі емоції.  Пильні стіни облізлого жовтого кольору, невеличке віконце метр на мерт, стеля настільки низька, що при бажанні можна було торкнутися рукою та бідна обстановка, яка обмежувалась вузьким ліжком з пружинним матрацом, навіть від погляду на яке починала ломити спина, тумбою та шафою з бордовим смугастим шпоном. Невесела картинка, але є і свій плюс. Кімната була моя цілком і повністю. Ніяких сусідів. Я кинула сумку на ліжко, що сумно скрипнуло від її ваги та провернула ключ в замку. Не хочу щоб хтось застав мене повзаючу навкарячки з ганчіркою в руках, а прибирати доведеться довго враховуючи рівномірний шар пилу, що покривав навіть внутрішню частину шафи.

     

    Витрусивши з наплічника добру половину речей я вхопила плеєр та маленьку портативну колонку, що тато подарував мені минулого дня народження і натиснула play вмикаючи рандомну композицію. Звуки електричної гітари заповнили кімнату підкріплені ударними:

     

    The good life is what I need

     

    Хороше життя ось що мені потрібно

     

    Виспівував соліст Three Days Grace наче спеціально для мене, 

     

    Too many people stepping over me

    Надто багато людей переступили через мене

     

    Може і не багато зате як боляче.

     

    The only thing that’s been on my mind

    The one thing I need Before I die

    Єдине що займало мій мозок Єдине чого потребую перед тим як померти

    All I want Is a little of the good life

    All I need Is to have a good time

    Все що я хочу – трохи хорошого життя Все що мені потрібно – гарно провести час

     

    The good life 

     

    Тягну я разом з Меттом не сильно переймаючись, що не потрапляю в ноти і паралельно відшкрібаючи підлогу під ліжком. 

    Люблю музику, навіть такою неприємною роботою як генеральне прибирання можна займатися з задоволенням під баси і гітарні соло улюблених виконавців. 

     

    Перший день навчання. Нехай горить в пеклі той, хто придумав всі організаційні моменти включаючи отримання підручників, переписування розкладів пар та черговості аудиторій, покупку методичної літератури та знайомство з новими викладачами зліпити в один день. Хоча…нащо так жорстоко? Життя його вже й так покарало. Психічними розладами. Здоровим як на мене він точно не був. 

     

    Я зітхнула, незграбно перевалюючись з ноги на ногу збираючись обійти широкою дугою нового одногрупника, яким ощасливили нашу групу і мене особисто, поновивши на стаціонарі з академвідпустки. Не вийде, надто багато студентів в тій частині аудиторії. 

    Я ще трохи потопталась на місці і неохоче попрямувала в сторону новачка, який за сьогодні вже встиг якісно змозолити мої очі. 

    Цей зверхній холодний блондин з голубими очима весь день діяв мені на нерви. Своїм надмірним спокоєм, своєю самовпевненістю та, що вже приховувати, своєю майже модельною зовнішністю. Майже, це тому що зросту в ньому було на пару сантиметрів більше як в мене, а я з своїми метр шістдесят два завжди рахувала себе нащадком хобітів. 

    А він от нічого, не комплексує, впевнено ощасливлює жіночу половину хвилями тестостерону. Стоїть з прямою спиною, тримає всі свої книги однією рукою, ніби навмисно демонструючи напружені м’язи, насолоджуючись увагою в оточенні групки дівчат з потоку і нагло посміхається. 

    Мені.

    Халепа. 

    Помітивши мій погляд він схилив голову до плеча дозволивши відросшим пасмам білого, майже сивого волосся впасти на лице прикривши одне око. Посмішка стала ще ширшою, являючи світу ямочку на лівій щоці. 

     

    Ні, хлопче, навіть не думай, на мене це не діє, в мене набутий імунітет. 

     

    Придавлена вагою підручників, які все більше нагадували Пізанську вежу, я пробиралась боком намагаючись не штовхнути нікого, те й діло запинаючись і шаркаючи п’ятками, я точно не виглядала граційною ланню. 

     

    – Хей Раїса, Коржак чи як там тебе? Не запам’ятав. – окликнули мене безцеремонно притягуючи за талію гарячою рукою. 

     

    – Чи як там тебе мене влаштує – відповідаю незадоволено поправляючи книги, що все більше сповзають підборіддям.

     

    – Не бурчи, Рая. Просто вирішив познайомитись поближче. Ти ж не проти, Раї-і-іса – я скривилась від такого звернення та спробувала відсторонитися. Мене не відпустили, притиснувши тісніше, а рука поповзла нижче, безсоромно огладжуючи бік та спускаючись на бедро.

     

    – Не називай мене так. І руки прибери. – мої слова звучать тихо, але холодно, а до щік приливає жар.

     

    Хлопець вловлює моє незадоволення і рука зісковзує з бедра стиснувши наостанок, а сам він знизує плечима і до моїх вух доноситься:

    – Як скажеш мала.

     

    А та сама гаряча рука заправляє мені за вухо пасмо волосся, що вибилося з високого хвоста. 

     

    – Думаю ми можемо стати з тобою дуже близькими друзями.

     

    – Я рада. – губи самі вигинаються в кривій посмішці – Що ти вмієш думати. 

     

    З аудиторії я виходжу під голосний регіт і булькотіння власної крові, що закипає від злості. І тихе сказане через сміх “злюка”, що прилетіло в спину, лише додає роздратованості.

     

    – Самовдоволена безалаберна свинота. – Шиплю я піднімаючись сходами гуртожитку.

     

    – Егоїстична падлюка. Йшов би ти з своїми пропозиціями.  – провертаю ключ в замку.

     

    – Ще й облапав своїми брудними руками. –  зачиняю двері за собою і моргаю сліпо, доки очі звикають до напівтемряви кімнати. По шиї мазнуло холодним повітрям. Вікно відчинене. Я ж зачиняла…

     

    – Невже там є за що лапати? – чую свистячий шепіт зправа над вухом і книжки падають на підлогу випущені з миттю захоловших рук. Я повільно обертаюсь під акомпанемент ударів серця, що загрожує вискочити з грудей, і падаю на підлогу, наознак розпластавшись на підручниках в паніці безпомічно тіпаючи ногами, варто мені побачити яскраво фосфоруючі палаючі амарантом зіниці в чорноті провалів молочно білого черепа. Скелет обмотаний шерстяним пледом неначе Римською тогою робить крок вперед виступаючи з тіні, підставляючи сонцю глянцеві кості та червону магію, яка наче клуби напівпрозорого диму звивається та палахкотить на кожному їх з’єднанні, безперестанно всотуючись та витікаючи з-під  плоских ключиць, з ліктьових та міжфалангових суглобів, з гладких смуг симфізу, що блищить вологою на шийному відділі хребта, надаючи хрящовій тканині гранатового відтінку та заворожуючи постійним рухом. 

     

    – Хіба так зус-стрічають свого приятеля, Сай-йка? – ледь нахиляється він простягаючи долоню і я наче в сонному мариві бачу як між привідкритих щелеп за клубами диму вигинається багряний язик народжуючи цей свистячий шепіт.

    Мій рот відкривається в німому криці, я б’юся в гострому приступі паніки, а з білої костяної долоні зривається червоний язик полум’я, що звиваючись змією росте, обплутує все тіло, подавляючи волю і звуки. І свідомість плавно покидає мене. 

     

     

    0 Коментарів