Ліанна/Алерія, пре-фемслеш

У 283 році після В.Е. Рейгар Таргарієн, аби запобігти збройному конфлікту, бере другою дружиною Ліанну Старк. Однак через чотири роки проти нього все одно здіймається бунт, очолений Робертом Баратеоном. Король вирушає на війну.

З першого погляду на Ліанну Старк-Таргарієн було зрозуміло, чому її називають саме Вовчицею. Навіть тут, у Хайгардені, далеко від рідної Півночі, в ній все одно відчувалася дика непокора, воля та жорстка північна вдача. Неначе то сама зима прийшла до них посеред літа.

— Ваша Величносте, — присідає в ідеальному реверансі леді Алерія, за нею вже намагається це повторювати маленька Маргері, а вслід за ними схиляються в поклоні і сини. Ліанна стримано посміхається, легенько опускає голову, підштовхуючи до вітання Джона, а потім жестом показує всім підвестися.

— Раді бачити Вас у Хайгардені. Це справжня честь для нас приймати таку важливу особу, — останні слова леді Олени звучать наче з ледь помітною насмішкою, однак ніхто з присутніх не приділяє цьому уваги. Всі ж знають, що Вінтерфелльська Вовчиця не більше, ніж гарна, дивовижна рідкісна іграшка для короля. Ну, можливо, ще матір запасних дітей, адже часи все ж нині небезпечні, а спадкоємці завше потрібні.

— Дякую, міледі. Вимушена визнати: я ніколи не була так далеко на Півдні і дуже сподіваюся, що моє перебування тут не створить зайвих незручностей, — давно завченими фразами говорить королева.

У неї ж ніхто і не поцікавився, чи хоче вона взагалі знаходитися у цьому місці. Її Величність Елія ще перед початком війни вирушила зі своїми дітьми до Дорну, принц Візеріс та принцеса Дейнеріс залишилися на Драконячому Камені. Ліанна і сама була б рада поїхати додому, однак на Північ зараз, на жаль, не дістатися. Єдине, що залишалося, це їхати до Тіреллів, як до одних із небагатьох справжніх союзників короля.

Під час обіду Алерія знову спостерігає за Вовчицею. У тієї, ясна річ, є необхідні манери, проте вона неначе якась дика, а все, що вона робить, якесь незграбне. Темно-каштанове волосся, колись зібране в складну південну зачіску, розтріпалося, замість витончених і плавних рухів у неї більш різкі, часто необережні, а ще вона така ж невибаглива у висловах та гостра на язик, як і леді Олена. Здається, вони вдвох якраз і знайшли тему для розмови. Однак сама леді Хайгардену, не відводячи погляду, спостерігає за Ліанною, милується північною вродою. Її і саму так-то вважають красунею: довга срібляста коса, королівська осанка, впевнений погляд, але це все доволі нудно — на Півдні можна знайти і щось більш цікаве. І тепер вона чудово розуміє короля.

— Ви, як я бачу, все ж не приєдналися до її Величності в Дорні. Дозвольте поцікавитися, чому? — мимохідь запитує леді Олена, і Алерії доводиться прикласти зусилля, аби не зітхнути.

— Міледі, ви, певно, і так знаєте, що до мене там не надто добре ставлення, та й королеві буде набагато спокійніше без другої дружини. Зрештою вона доволі квола, — на видиху спокійно відповідає Ліанна, а жінка бачить, як сонце з вікна знаходить відбиток у її очах, наповнюючи їх дивним сяйвом.

— А що ж Ваш чоловік лише в останню мить потурбувався про Вас? Я б, на його місці, ніколи б так не ризикувала матір’ю своєї дитини. Невже плітки на ділі правдиві і в королівській родині якісь чвари? — все запитує і запитує стара, намагається дістатися до суті, а Алерія не знає, куди подітися, неначе це вона нахабно каже такі речі королеві.

— Ні. Я люблю свого чоловіка, і він мене, безумовно, теж. Просто підготовка до війни завжди забирає чимало часу, тим більше, що поодинокі бої розпочалися набагато раніше. Ваш син же давно поїхав з армією, хіба ні, міледі? — з посмішкою викручується дівчина, при тому так, наче намагається підстібнути, зачепити, але немає як, немає де.

Протягом наступних днів вони зустрічаються, не враховуючи прийомів їжі, лише декілька разів. Коли Вовчиця щось читає в бібліотеці, а вони приходить забрати Уїлла; коли матір журить Джона в коридорі, Алерія веде за руку Гарлана, який розбив колінце, до мейстера; і коли друга дружина короля сама підходить до неї, наполегливо пропонуючи своєму сину та її молодшим дітям погратися разом. І кожного такого разу очі леді Хайгардену неначе не слухаються її, а дивляться-дивляться на Ліанну, ловлять кожний рух, а вуха чують кожен подих, кожне слово, наче то і не життя геть, а суцільна облуда. Вона одружена жінка, так само, як і молода дівчина перед нею, з трьома дітьми (щоправда, в її гості є лише первісток).

Цього дня, на диво, жарко для Простору: сонце припікає, як у Дорні, а на легесенький вітерець, вочевидь, немає чого і сподіватися. Проте це лише початок літа, цікаво, що ж буде потім. Більшість леді ще не встигли замінити щільні для Півдня зимові убори на більш легкі, тож зараз, в багатошаровому вбранні, виконаному в кольорах Тіреллів, леді Алерія відчувала на собі всі принади такої погоди; тим не менш, у саду, треба визнати, було трішки прохолодніше. Вона подивилася вперед і побачила неподалік від себе Ліанну, оточену чисельними квітами. Дівчина сиділа серед них на траві, одягнута в надзвичайно тонку для півничанки сукню: через тканину білого топу навіть просвічувалася її світла шкіра, лише бюст був щільно розшитий кольоровими нитками і стик верху з напівпрозорою блакитною спідницею був прикрашений срібним поясом. Біля королеви грався її син, однак, побачивши леді Хайгардену, вона відразу ж відіслала його куди подалі.

— Перепрошую, я, здається, потривожила Вас, Ваша Величносте, — присідає в елегантному реверансі Тірелл. — Я просто хотіла поцікавитися, чи все Вас влаштовує тут.

— Нічого страшного, міледі, — ласкаво посміхається юна Старк. — Прогуляймося, а разом з тим і поговоримо.

Вони доволі довго йдуть серед зелених парканів, проходячи біля квіткових клумб і заходячи на невеличкі галявини, всипані мілкою травою, — Алерія насправді і не знала таких ходів раніше, — поки їхня розмова нарешті не вийшла за рамки завчених світських реплік.

— Скажіть мені, міледі, Ви любите танцювати? — виходячи трішки вперед і прокручуючись навшпиньках, запитує Ліанна. Гаряче денне сонце пече її волосся, грає на химерних узорах тонкої вишивки, відблискує-відображається від метала на поясі. І от вона вся блистить-сяє, наче і не існує по-справжньому, наче королева — привид, мара, міраж серед пекельної пустелі.

— Ясна річ, Ваша Милосте. Щоправда, я давно не бувала на балах, але хотілося б якось розвіятися, — і леді Хайгардену відчуває, як у горлі перемогло, а серце прискорює темп. Мабуть, спека таки надто сильна, особливо для цієї півничанки, яка крутиться в невідомому танці прямо перед нею.

— Мій чоловік часто грав для мене вечорами, а я танцювала. Знаєте, по правді, я скучила вже за цим, — з якимось невловимим смутком відповідає дівчина, але при цьому продовжує посміхатися. Чарівливо, і, що дивовижно, усмішка знаходить відображення в її сірих очах.

— Ви кохаєте свого чоловіка? — геть дурне запитання вилітає з її губ ще до того, як вона встигає все обдумати.

— Звісно, — кидає Старк, але вираз її обличчя залишається незмінним, хоча Алерія їй вірить. — А Ви?

— Я не бачилася з ним уже декілька місяців і молюся щодня за його повернення живим і здоровим, — ніжно відказує Тірелл. — Ми б могли влаштувати ввечері танці, якщо так бажає Ваша Величність.

— Дякую, міледі, — Ліанна знову повертається до неї поглядом, в ньому бачиться щось бешкетливе, і киває головою.

До замку запрошують декількох музик, сходяться благородні леді, які присутні в Хайгардені, — це міг би бути справжній бал, якби тут були й інші чоловіки, а не лише діти та нерозторопні, занадто зелені для справжніх боїв юнаки. Алерія танцює з Гарланом, коли бачить, як Уїлл іде на середину залу з Вовчицею. Та широко посміхається, часто сміється, легко ступає на кам’яну підлогу і пливе-парить над нею. Вони по черзі обмінюються партнерами, поки ті не закінчуються, що, до речі, стається дуже швидко. І ось Тірелл вже стоїть перед маленьким принцом.

— Ваша Високосте, Ви хочете запросити мене на танок? — м’яко посміхається, беручи дитину за руку та відходячи трохи подалі від інших людей у залі.

— Так, якщо дозволите, міледі, — серйозно киває головою хлопчик і дозволяє вести себе, намагаючись при цьому не спіткнутися.

— Звісно, драконячий принце, — злегка жартує Алерія, заразом шукаючи очима Ліанну.

— Але я не дракон! Я вовк! — відповідає Джон, здивовано витріщившись на неї.

— Однак ваш батько дракон, мій юний принце, — терпляче виправляє його жінка.

— Але моя мама вовчиця, — вперто, прямо як його матір, пояснює дитина.

І тут пари знову змінюються, хоча чоловіків, з якими вона ще не танцювала, вже не залишилося. Леді Хайгардену кидає швидкий погляд на Ліанну і бачить, як та, все ще широко посміхаючись, прямує до неї:

— Леді Тірелл, дозволите? — протягує сором’язливо руку, роблячи ще один крок назустріч.

— Перепрошую? — перепитує, зовсім не розуміючи намірів королеви.

Однак ще через мить усвідомлення приходить до неї. Танець. І вона має відповісти, що жінкам негоже танцювати одна з одною, що краще знайти партнера-чоловіка чи взагалі утриматися. Однак замість цього Алерія дивиться на дівчину, на її розчервонілі від швидких рухів щоки, загляда в її сірі очі, знаходячи там веселі вогники. І замість будь-якої прийнятної відповіді жінка просто подає свою руку.

Вовчиця тягне її в центр зали, спершу просто йде, тримаючись долоня до долоні, а потім, коли музика прискорюється, перехоплює за обидва зап’ястя і крутить леді, крутиться разом з нею, дивлячись, як розвивається від того її чорно-червона доволі пишна сукня, поки вона не заливається дзвінким сміхом. І от вони стоять: Ліанна така гарна-жива, і знову блиск в очах, неначе вони сніжинки-льодинки в сонячному світлі (Тірелл ніколи не бачила сніг, але багато чула про нього та читала. Якби її коли-небудь, опісля цього вечора, попросили б описати літній сніг, який не вбиває, а лише поволі спускається на землю, вона б просто сказала: очі Ліанни Старк-Таргарієн), і Алерія, така ж красива і вперше після від’їзду чоловіка по-справжньому щаслива. Посміхаються одна одній, намагаючись перевести подих, і от уже обидві хочуть щось сказати,коли маленький Джон знову б’ється з Лорасом. Вони знову сміються та прямують до своїх дітей.

На наступному тижні в Хайгарден прилітає ворон, який приніс важливі звістки. Бунт подавлено, але це, на жаль, вартувало життя короля. Рейгар Таргарієн був убитий Робертом Баратеоном на Тризубці. Тепер же Алерія намагалася знайти Ліанну, розповісти жахливу новину до того, як це зробить леді Олена. Вона стрімко повертає до саду і швидко, навіть дуже швидко для високородної жінки, йде, поки нарешті не бачить королеву-вдову. Та поволі гуляє з Уїлласом під руку, вони про щось собі говорять і їхні голови явно не зайняті тривожними вістями. Тірелл наближається на відстань витягнутої руки, відсилає сина назад у замок, а сама підходить ще ближче до дівчини.

— Ваша Величносте, в мене для Вас жахливі новини, — тараторить, опускаючи погляд до своїх ніг.

— Моя леді? — запитально підіймає одну брову Старк, тепер уже вона не розуміє, про що йде мова.

— Ваш чоловік, король Рейгар Таргарієн, загинув на Тризубці. Прийміть мої найщиріші співчуття, Ваша Величносте, — ґречно схиляє голову ще нижче, а опісля підіймає, щоб поглянути в очі Вовчиці. Та нічого не каже, лише так само роздивляється сад, обдумуючи почуте. Й Алерія більше не знає, що їй робити: вона швидко кланяється, відчуваючи себе до непристойного незручно, розвертається на п’ятах і йде геть.

Після заходу сонця леді Тірелл не знає, куди себе подіти, тож іде на пошуки молодої вдови. Її абсолютно точно не буде в покоях або бібліотеці — відчуває це інтуїтивно. І прямує до саду, і знову проминає через кам’яні доріжки з зеленим парканом, завертає у вузькі повороти, заглядаючи в кожен із них, вдивляється в темні закутки, намагаючись знайти, можливо, підтримати — точно ще не знає. Як і не знає, скільки часу минає, перш ніж вона натрапляє на самотню фігуру на лавці серед безлічі квіток: дівчина сидить близько до того місця, де їхня розмова вперше вийшла за рамки формальностей. Тепер же на ній не яскрава літня сукня, однак і не чорна, а темно-синя: так же потрібно, так має бути.

— Я розповіла Джону. Він плакав, поки не заснув. Хоча, якщо вже казати правду, я ніколи не бачила, щоб Рейгар приділяв йому достатньо уваги, але він, схоже на все, прив’язався до свого батька. Коли все трохи заспокоїться, ми поїдемо на Північ, сподіваюся, Брандон зрадіє мені у Вінтерфеллі. Більше мені нічого робити в Королівській Гавані, адже я не мати короля і не регент, а всього лише жінка мерця, — тихо говорить, а Тірелл вдивляється в її обличчя і раптом усвідомлює: Ліанна не плакала і не збиралася. Просто засмучена, та не більше того. Її волосся все ж не в ідеальній зачісці, та й поведінка залишається незмінною — вона така ж не-леді. Проте тепер її краса неначе ще більше розцвітає, незважаючи на обставини. «Вона не троянда. Вона вовчиця», — нагадує собі жінка, ловлячи, як місячне світло лягає на сукню, як просвічуються через довгі рукави тонкі зап’ястя, як містично відсвічує її біла шкіра і як примружено дивляться на неї ці очі.

— Ви любили його, — не питання, радше ствердження. Просто, щоб щось сказати, розвіяти тяжку тишу між ними. Ясна річ, вона любила його, це ж її обов’язок, а ще народити дітей, але з цим вони обидві впоралися. Леді Хайгардену теж кохає свого чоловіка, принаймні їй подобається так думати, заспокоює в ті моменти, коли Мейс по-особливому нестерпний.

— Так, — просто відповідає дівчина.

І вперше Алерія зовсім не вірить їй.

Адже щось в очах Ліанни, якийсь прихований блиск підказує-кричить про брехню: вона брехала і тоді. І здогадки підтверджуються, коли рука Тірелл сама по собі тягнеться до неї, ледь відчутно торкається її щоки, заправляючи впавший на обличчя локон за вухо, а Вовчиця вперше за весь час витончено подається вперед, наближаючись непристойно близько та опускаючи свої руки на плечі жінки, горнеться, і ніжна посмішка розцвітає на її обличчі. І ось уперше від дня свого весілля вона по-справжньому розслабляється в чужих руках.