Моя любов – чорна біль

Тобі здається, що весь світ проти тебе.

Тебе це вже дістало.

Це несправедливо

Так бути не повинно.

Після чергового ефіру “Танців”  ти плачеш у таксі.

Чергові коментарі. Чергова критика.

Боляче.

Боже навіщо ти взагалі погодилася на участь в цьому проєкті.

Знала, що можлива критика.

Знала, що з дитинства сприймаєш її важко.

Але кинула собі виклик. Про який шкодуєш після кожного ефіру.

Ти працюєш ніби проклята, але таке враження, що цього ніхто не помічає.

Їм аби вколоти тебе по болючіше.

Хочеться плакати та кричати.

Але це слабкість і не можеш дозволити собі це зараз.

Зачиняючи двері квартири з полегшенням зітхаєш.

Любиш бути на самоті.

Плачеш. Б’єш кулаками по стіні. Кричиш.

Істерика. Дозволяєш собі це.

Любиш самотність. Але інколи потайки мрієш про плече, на якому можна виплакатися.

Згадуєш як під час подібної істерики тебе заспокоював Сергій Притула.

Після чергового випуску “Хто зверху” на тебе полився хейт.

Ти розуміла, що таке може бути, але якщо чесно не очікувала.

Ти тільки-но почала вести цей проєкт, а твій колега вже досвідчений ведучий.

Знає, що це твоє перше шоу такого масштабу, але замість підтримки  насміхається над тобою.

Боляче. Боляче. Боляче.

Але ти сильна, і ти це витримаєш.

Намагаєшся стримати сльози.

Підіймаєш очі догори та робиш глибокий видих.

Не вдається, чорт забирай.

— Леська, я хотів запитати…— на порозі гримерки з’являється Притула, і як на зло він остання людина, яку ти хочеш бачити зараз.

Кусаєш губу, але сльози так і ллються із очей.

— Мала, ти що плачеш? — Сергій не очікував побачити її такою. Він взагалі вважав, що вона не здатна на сльози, — Лесюня, ну що ти? — чоловік сідає перед нею на карачки, торкається рук, витирає сльози з обличчя.

 

Зворушливий момент. Зближення. Відвертість. Розуміння один одного.

Жінка видихає. Його ніжні дотики заспокоюють її, і вона на диво розслабляється поряд з ним.

— Дівчинка моя, ну що сталося? — його трусить, але він намагається тримати себе в руках, і бути ніжним.

Це для нього незвично.

— Я не очікувала такого хейту від глядачів, — тяжко зізнається ведуча. — І… я розумію, що я тобі ніхто, ми просто ведемо одне шоу, але ж… — тяжкий видих, — я очікувала хоч трохи підтримки від тебе, а не насмішок.

Притула ще міцніше стискає її руки. Якщо чесно він навіть і не думав про це.

Забув, що вона новачок, і їй потрібні слова підтримки та похвала.

Соромно.

Лесі тяжко дається ця відвертість, і тому дивлячись на його здивовані очі вона поспішає вибачитися.

— Вибач, ти нічого мені не повинен, — жінка витирає сльози з обличчя, — я піду, — Леся підводиться, намагаюсь привести себе до ладу, — і забудь про те, що тут бачив, Притула. Це була хвилинна слабкість.

— Сильні жінки також плачуть, — констатує Сергій після довгого мовчання. — Це ти мені вибач, — чоловік обіймає її зі спини, і жінка дякує Богові, за те що він не баче її емоцій на обличчі, — мені соромно за те, що я так поводив себе, за те, що не підтримував, не давав поради. Я обіцяю виправитися, але перш за все хочу сказати, що я веду цю програму дуже давно, і  ти найкраща з усіх ведучих, які вели “Хто зверху”, — Сергій розвертає її до себе.

Дивлячись на ці заплакані очі його серце розривається.

— Ти правда так вважаєш? — в її голосі подив.

— Так, ти професіонал своєї справи. А всім людям подобатись неможливо. Слухай мене, чуєш? — дивитися в саму душу, — мене, а не людей, які не знають, як тяжко ти працюєш. Слухай. Мене.

З тих пір вони зблизилися. Проводили багато часу разом, радилися, і що найголовніше довіряли один одному.

Стали друзями. Або навіть більше. Але про це вони боялися думати.

І ось зараз сидячи на підлозі вона розуміє, що ці ситуації дуже схожі.

І перше за все тим, що вона і зараз потайки мріє про чоловіче плече.

Його чоловіче плече .

Сльози не припиняються.

Вона злиться перш за все на себе.

Вмикає музику на всю гучність

Відкриває пляшку вина.

Сміється. Плаче. Танцює.

Танцює так як хоче, а не так як вимагають правила.

Кайф.

Вирішує почитати коментарі під останнім танцем.

Є звісно позитивні, але більшість критика.

Не витримує. Розбиває порожню пляшку.

На диво, стає легше. Вона посміхається від цього відчуття.

Її відчуття свободи порушує дзвінок у двері.

Друга година ночі. Хто там з глузду з’їхав?

Хоча їй байдуже.

Вона з гарним настроєм відчиняє двері та завмирає.

На порозі її квартири Сергій Притула. Вона посміхається. Можливо, вона вже спить?

— Доброї ночі, Сергій Батькович, — вона ледве тримається на ногах та посміхається йому у всі тридцять два, — чим зобов’язана?

— Ти що пила? — Притула здивовано дивиться на неї зверху вниз.

— Можу собі дозволити, милий, — спирається на дверний косяк. — А що я? Черговий ефір танців, чергові хренові коментарі, і все втрачати мені нічого, — жінка розводить руками.

Їй знову боляче. Тепер ще й він перед нею.

Притула тяжко видихає. Такої він її ще не бачив. Це його лякає.

— Чого ти прийшов? — спокійно запитує, — заспокоїти? Дякую, не треба. Мене вже вино заспокоїло, — посміхається з надією приховати біль.

— Брешеш, — констатує чоловік, — а я не люблю, коли мені брешуть, — Сергія охоплює злість.

 

Злість на всіх, хто довів цю сильну дівчинку до такого стану.

— Брешу, — посміхається, — бо боляче. Йди, Серьож. Це не вперше, я впораюсь.

— Як ти блять впораєшся? — нарешті заходить до квартири, — вип’єш ще одну пляшку? Думала я залишу тебе одну в такому стані? Не сподівайся, —  проходить на кухню, ніби в себе вдома.

 

У Лесі очі по п’ять копійок. Що взагалі відбувається? Він о другій ночі сказав, що не залишить її саму, бо вона випила?

— Леся, трясця твоїй матері. Що  тут блін за погромище? — чоловік баче розбиту пляшку, — не підходь, я приберу, — підвищує на неї голос, — сядь вже нарешті.

 

— Ля, диви на нього. Розкомандувався.

Вона таки сідає за стіл та трохи приходить до тями. Милується чоловіком на її кухні з віником у руках.

Після прибирання Притула робить колезі міцний чорний чай , а вона не може стримати посмішку на обличчі.

— Розповідай, — суворо каже, сідаючи навпроти неї.

 

— Що тобі розповідати? — жінка посміхається.

— Все, що хотіла вмістити в цю кляту пляшку вина, — здається він серйозно.

Так дивно. Декілька годин тому вона мріяла про те щоб він її вислухав, а зараз він перед нею, і вона не знає, що йому сказати.

Їй хочеться просто дивитися на нього та плакати.

Що вона і робить.

Нерви. Алкоголь. Він поряд.

Все навалилося.

Вона дійсно не витримує.

Сльози накочуються з новою силою.

Притула розгублений — він бачив її такою лише декілька разів, але він точно знає, що їй треба це прожити.

Прожити поряд з ними.

— Я вже не витримую цього, розумієш? — зривається на нього. — Не витримую.

Поки вона кричить він мовчить.

Дає її цю можливість.

— Мені взагалі після кожного ефіру здається, що я дарма погодилась на участь в цьому проєкті, — зізнається Леся після десяти хвилин істерики, — пашу в тій залі, пашу більш за інших, але цього ніхто не помічає. До біса це все, до біса, до біса все, — кричить та б’є рукою по столу і спокійний до цього Притула вирішує нарешті її заспокоїти дуже дієвим засобом — встає, підходить, хапає за шию та пристрасно цілує.

Повітря не вистачає.

— Все? Заспокоїлася? — дивитися на її здивовані очі, тримаючи в своїх долонях її обличчя.

— Що це було? — жінка ледве знаходить в собі хоч якісь слова.

— Можна подумати ти була проти, — усміхається, — це був дієвий засіб тебе заспокоїти. До речі, давно було це зробити.

Леся не може повірити в почуте. Таке враження, що вона все ще спить.

— Що ти взагалі верзеш? — намагається вирватися з полону його рук.

— Слухай мене. Мене слухай, себе слухай, а не людей, які знають лише зовнішню оболонку твоєї праці. Не здавайся. Йди до своєї мети. Слухай своє серце, — шепче повільно.

Гіпнотизує.

— Що тобі каже серце зараз? — заглядає у саму душу.

— Воно мені каже… — Нікітюк опускає очі донизу, — воно мені каже… — жінка повільно наближається до нього і цілує.

Так як їй підказує серце.

— Воно мені каже, що моя любов до тебе, то чорна біль…