‎

Кав’ярня!AU, де Катра і Адора зустрілися через чиюсь нездорову любов до кофеїну.

Оригінал: https://archiveofourown.org/works/25345264

 

***

Просто, аби ви знали — не те, щоб Катра надто любила свою роботу.

У її менеджерки, схоже, немає справ важливіших, аніж з’являєтись нізвідки й штрикати її останню мозкову клітину нескінченними претензіями з будь-якого приводу. А її колеги, якогось біса, повиробляли собі звички безтолково клацати кнопками кавомашин в пік-години і роздавати задарма напої разом з випічкою відвідувачам, котрих бачать вперше в житті. Самі відвідувачі ж здебільшого були або абсолютними кретинами, або безхребетними нулями без палички — іноді й те, й інше. Одного разу вона ледь на годину собачилася з якоюсь жінкою, розжовуючи тій по складам, мов дитині, що немає у них ніякого «Хелловінського напою».

Тільки виявляється, що той все-таки був — гарбузовий лате зі спеціями, анонсами якого переклеїли усі вікна і засмітили стійку.

Проте зарплата тут задовільна, і її — дивовижно — досі не викинули на вулицю за «нестерпимий характер» — тому вона намагається не рипатись.

Але знову-таки: не те, щоб їй тут все надто подобалось.

А особливо — догоджати університетським сестринствам і братствам, котрі завертали сюди, аби тільки поверещати про командний дух, попліткувати про останню вечірку, подану мов благодійну мийку або розпродаж випічки і, звісно, позалицятися заради безкоштовного напою. І нехай бодай хтось Катру за те, що у відповідь вона дере з них гроші навіть за серветки та цукор, спробує осудити.

Хоча, одноголосно і безсумнівно, найбільше страхіття — це мішанина грецький літер, котру народ кампусу добродушно охрестив «Альянсом Принцес». Катра знає лідерів в обличчя — не може не. Коси кольору дитячої жувальної гумки та не такої вже й дитячої довжини шорти, а поряд завжди цей з животом напоказ, навіть якщо за вікнами сніжить зима, а кроп-топи всі позалишали в смітниках ще у дев’яностих.

Насправді такий сором, що назва у них ніяк не пов’язана з Матінкою Терезою, тому що вони серйозно й по-чесному волонтерять, а не влаштовують оці показові «суботники» заради галочки. В’яжуть для хворих на рак, провідують старих, роздають пакети їжі бездомним — Катрі нічого не вартує поклястися, що у них кожен Божий день в календарі позначений як «День добродійства».

Та цього разу вони приволокли з собою когось нового — когось з енергетикою перезбудженної чихуахуа і білявим хвостом на верхівці голови.

І Катра витріщається без тіні сорому. Навряд чи хоча б один член того Альянсу Принцес до цього виглядав настільки… нормально. Чи щоб настільки щиро розтягував губи у посмішці. Здивування Катри в пропорції можна порівняти хіба з зустріччю тет-а-тет з єдинорогом — чи чупакаброю: вони, з долонею на серці, ефектніші.

— Здоров, можна, будь ласка, еспресо, але великий стакан?

У відповідь Катрі вистачає часу і інтелекту хіба щоб розгублено мугикнути, чіпляючись поглядом за дівчину, що завмерла коло стійки так, мов очікує якого вироку — не менше.

— Можете, будь ласка, наповнити оце, — повторює білявка, витягуючи долоню та вказуючи на ряд великих паперових стаканів, що височіють над прилавком. — Еспресо? Якщо таке не провертаєте — нічого страшного… Я не з тих людей, котрі… Ну, тобто, ви тут й без того важко працюєте, і я не хочу вас ще більше навантажувати… Хех, покупці… Так?

— Ні, — тягне сціпеніло Катра. — Тобто, я маю на увазі «ні — мені не важко це зробити», а не «ні — покупці не недоумки». Загалом. Ну ти — точно ні.

Ісусе, Катра, стулися.

Погляд губиться десь посеред дрібних кнопок каси — так, вона більш, ніж чудово усвідомлює, що в них немає функції, яка б з першого разу вихлюпала в стакан одразу півлітра еспресо, і їй прийдеться, скоріш за все, декілька раз тицьнути на «десять грам», а потім ще з декілька десятків на «додати шот».

І тисни їй зараз на плечі будь-який інший з незліченних робочих днів — десь саме зараз Катра мала б розвести руками, синхронно з вимученим:

— Кексику, а щось простіше?

Але сьогодні від такого бажання немає і присмаку. Немає в тієї самої Катри, котра була в подиху від того, аби виштовхати за поріг покупця, коли той попросив у неї тридцять пакетиків цукрозамінника собі у чай — і причиною цьому ніхто інакший, тільки ця мила — господи — і абсолютно помішана на кофеїні дівчина.

— Прийдеться трішки зачекати, — попереджає Катра, аби за хвилину не знайти себе епіцентром істерики — хоча не те, щоб та дівчина виглядала так, мов спроможна на щось подібне.

— Нічого, — запевняє та. — Мені воно дійсно дуже треба.

Ще раз огортаючи її поглядом — аби лише впевнитись, що вона серйозно, звісно, — Катра цікавиться:

— Як тебе звати?

— Адора, — відповідає та, висипаючи на прилавок щедру жменю зім’ятих купюр.

Вовтузиться Катра з грошима соромно-довго, ледь не губить їх поміж пальців і собі під ноги, та зрештою все-таки хапається за один з багатьох стаканів поруч, вишкрябуючи на стінці незвично неохайним почерком чуже ім’я.

— Добре. Ем-м, скоро буде готово, Адора.

Адора у відповідь вдячно тягне куточки губ вгору, і Катра — сама себе жахаючись — її усмішку віддзеркалює.

Папірець з замовленням потрапляє в руки Рохеліо — і той безпорадно втуплюється поглядом в літери перед собою.

— Ти впевнена, що…

— Так, — цідить крізь зуби Катра. — І зроби все ідеально — інакше сам вилизуватимеш всю холодильну кімнату. Язиком.

Її колезі, на щастя, вистачає розуму не сперечатись — хоча б на щось, — і замовлення Адори виставляється на прилавок разом з вигуком поверх гулу кавомашин й нестерпного ревіння блендерів.

Адора обережно підбирає свій напій і з помахом долоні — який Катра прикидається, що не помічає, тому що прикидається, що надто зайнята протиранням стійки — зникає за дверима разом з рештою дружбанів свого дурнуватого Альянсу.

І за декілька секунд вимальовується перед Катрою знову, відставляючи стакан убік.

— Щось не так? — цікавиться Катра, впираючись злісним поглядом в Рохеліо, котрий спиною вперед насторожено відступає ближче до кухні.

— Ні-ні! — лепече Адора. — Пробач, я трохи забула… — і з нервовою посмішкою витрушує в банку з чайовими жменю грошей, розвертаючись та знову крокуючи в бік виходу.

І похапцем підбігає ще раз, аби наспіх підхопити забутий на прилавку напій.

***

Наступного дня Адора показується на порозі знову, проте Катре не те, щоб її помічає — вкотре порпається в нескінченному безладі складу.

Але Скорпія з якогось дива вирішила саме зараз, в пік-годину, вислизнути на перерву — в більшості випадків в неї більше совісті, — тож Катра змушена вступитися, аби розгребти купу замовлень. Пречудово.

Не встигає вона і наблизитись до стійки, як Кайл пхає їй в долоню папірець із замовленням, трясучись, мов мокре щеня.

І тут, якщо подумати, нічого нового, того що Кайл власної тіні іноді полохається — та тут навіть Катрі стає не по собі.

На папірці друкованими літерами вказано: середній еспресо: тридцять шотів; вісімнадцять порцій білої мокки.

Матір Божа.

— Кайл, — тягне в попередженні Катра.

Кайл зковтує.

— Все правильно! Я перепитав її, типу, п’ять разів — вона сказала, що замовлення коректне.

— Вірити тобі — себе не поважати, — важко зітхаючи, Катра ще раз пробігається поглядом по замовленню. — І ну ти серйозно, Кайл? Навіть ім’я не спитати? Яке ти дурнува… Пробачте, хто замовляв середнє еспресо?

— Я, — торкається слуху знайомий голос.

— Я т-тільки… — літери роз’їжджаються на язику, та це тільки через те, що на Катру занадто сильно тиснуть. І через дурнуватість Кайла, звісно. — Замовлення правильне?

— Ой, так, — бурмоче Адора. — Просто ще один неймовірно, неймовірно зайнятий день. Тобто, сон — він же для слабких, і всяке таке…

— Оу-у, звісно, — Катра намагається видусити посмішку. — Зайнята своїми… Альянсово-Принцесівськими справами? — звички вмирають повільно, і хоча вона чистосердечно приклала неабияких зусиль, аби змусити себе не скривитися, як завжди, на дурнувату назву — успіху однаково дістала мало.

Та Адора, здається, і цього не помічає.

— Так, ними. І ще дзюдо. І лабораторними. І ночами без сну. Три спец-іальності, знаєш… Такі-то справи…

— Господи, ти як ще ноги не простягнула? — вигинає брови ледь не дугами Катра. І їх же хмурить: — Дзюдо, кажеш? Круто. Хоча не… Ем-м… Не помічала тебе там.

— Ти теж туди ходиш, так? Ми, скоріш за все, розминаємось. Я зазвичай зранку займаюсь.

І вже вкотре Катрі кортить вздовж і впоперек облаяти свій графік.

— Схоже на те, — мимрить вона тихо у відповідь, і коли їй на очі трапляється Кайл, що слідкує за ними з роззявленим ротом — з силою всовує папірець із замовленням йому поміж пальців. — Ти чув її — замовлення правильне. Чого стовпом встав? Давай бігом до роботи.

Кайл з переляку впускає папірець на підлогу, і поки намагається його дістати — звісно добряче прикладається головою об стійку — та не те, щоб Катрі не плювати.

— Що ж, — тягне Катра, абсолютно точно не спираючись на стійку, як ті самі самовпевнені спортсмени в спробі дістати каву за красиві очі. — Ти, здається, дійсно дуже зайнята.

— Так, аж смішно іноді. Але я краще не буду мати вільної хвилини, аніж лежатиму й просто дивитимусь в стіну, — смикає плечима Адора.

— Відчуваю, — хитає Катра головою, і ледь не завертає сама на себе очима. Відчуваю? Серйозно? Ти коли-небудь в житті взагалі комусь таке казала? — Ем-м, — Кайл досі десь позаду возиться з тією нещасною кавою. — То ж…

— То ж… — повторює слідом Адора.

Катра мимохідь прокашлюється.

— То ж… Дзюдо. Я подумала, можливо ми…

— Замовлення готове! — раптом верещить збоку Кайл.

Катра втомлено опускає повіки й подумки повільно рахує до десяти, бажаючи Кайлу заробити собі перелом… десь перед сесією.

***

Вперше в життя Катра добровільно топчеться під дверима кабінету своєї менеджерки, всього в миті від того, аби увірватися і сердечно вимагати зміну графіку або, в крайньому випадку, звільнення за непокору, чи ще якусь дурість — не надто важливо, бувало й гірше…

Тільки щоб як тільки штовхнути двері від себе — зустрітися поглядом зі Скорпією, що весело балакає з кимось щодо вегетеріанського меню, притуливши мобільний до вуха.

Вікно в кутку кабінету ледь привідчинене, — воно там завжди було? — робочий стіл заставлений крихітними горщиками з кактусами, на стінах сяють глянцем плакати з кошенятами, а ще переливаються світлом лампочок неонові надписи «Не здавайся!» і «Сьогодні чудовий день!». І музика тихо лунає звідкись разом з сумішшю звуків природи, щебетанням птахів і дзюрчанням струмка.

— Що? — губиться Катра. — А де..?

Скорпія, помічаючи її, привітно махає долонею, перед тим як покласти слухавку.

— О, її немає, — повідомляє вона так, ніби це не велика справа.

Катра втуплюється в неї невіруючим поглядом.

— Типу немає-немає? — надіюсь, на панахиду не запросять…

— Ні. Звільнили. Виявляється, вона по-тихому забирала собі частину виручки, — знизує плечима Скорпія. — Я була наступна в черзі на посаду. Подобаються кактуси? Ідея моєї дівчини.

— Вони… милі, — бурмоче Катра — бо вони дійсно такі. — Мені… мені, напевне, потрібно було бути уважнішою, так?

Скорпія лише радісно смикає бровами.

— Можна й так сказати. То чим я можу бути для тебе корисною?

— Мій графік, — випалює Катра. — Я б хотіла його трохи змінити. Щоб на зміну виходити в обід або на вечір. Однаково, якщо чесно. Але не зранку.

— О, я з радістю, — потішно запевняє її Скорпія, з гучним шурхотом змітаючи цілу купу паперів з поверхні клавіатури. — Так, що тут у нас? Трохи посунемо Лонні, може трішечки Ентрапту… І все, готово. Надішлю тобі новий графік на пошту.

Катри вистачає, аби лише мовчки закліпати. Все виявилось набагато простіше, аніж здавалось би — навіть ніким жертвувати не довелось.

— Круто. Е-е, дякую.

— Без проблем. Удачі з дзюдо.

І тільки коли ввечері Катра нарешті занурюється у м’якість свого ліжка — її захекано наздоганяє усвідомлення, що вона ані словом не натякнула, чому раптом забажала змінити графік.

***

Коли Катра з невимушено перекинутою через плече сумкою з’являється у дверях тренажерного залу — годинник милосердно показує бісову сьому ранку. Уважним поглядом вона окидає приміщення тільки аби відшукати вільну залу і бігову доріжку, на грудях у неї чорний топ, а стегна сховані в вишневі лосини — у яких її й без цього довгі ноги здаються ще довшими, — тільки через те, що їй більше нічого було одягти. І навушники не на ній, тому що…

— Катра!

Навпроти, прямо з килимка на підлозі їй махає долонею Адора — губи розтягнені у неможливо широкій посмішці. У іншій руці в неї затиснута гантель більша, ніж Шекспірівська антологія, і біляве волосся у неї зібране догори у звичний хвіст —  кінець тільки легко гойдається над вирізом майки.

Не встигає Катра піднести долоню вгору, аби помахати у відповідь — як почувається так дурнувато, що одразу сором’язливо смикає руку донизу.

— Гей, Адора.

— Гей, Катра, — сміється Адора, змахуючи пальцями вологу з чола. Простягаючи руки, тягнеться вгору — тільки щоб з ніяковою усмішкою опасти назад на килимок, відкладаючи гантель убік. — Не очікувала тебе сьогодні зустріти.

— Що ж — у мене змінився графік, тому я тут, — відповідає Катра, вдавано-нудним поглядом обводячи майже порожню залу. — Силове тренування?

— Типу того. Планували поспаритись з Гліммер, але в неї, виявляється, якийсь там екзамен днями.

Уявити, як та рожева зіронька-добродійка кидає когось через прогин складно — якщо і зовсім не під силу. Вона більше схожа на ту, котра бідолагу, що попався під руку, до сліз доведе швидше словесно. Чи жменею блискіток в обличчя жбурне.

— Я дещо — та й вмію, — сама від себе не очікуючи, зізнається Катра. — Якщо витримаєш, звісно.

Адора розквітає посмішкою, миттю вскакуючи на ноги.

— Домовились.

***

Адора вміла. Катра натренована чудово — їй і нагадувати не потрібно, враховуючи всі її численні перемоги в довжині рукава — та Адора бореться, здається, не на життя, а на смерть. Може ця Гліммер не така вже й посередня партнерка.

В Адори сили вельми більше, аніж може здатись на перший погляд. Вона витончена й цілеспрямована, і хижий погляд, котрим вона обпалює Катру знову і знову, не клеїться до її сонячного характеру навіть на супер-клей. Адора бажає перемогти, і ця іскра цілеспрямованості безсоромно підштовхує Катру боротися дужче — піт котиться мокрими стрічками вниз спиною, і вона обережно ухиляється від чергового удару.

— Береш участь в змаганнях? — запитує вона задихано поміж випадів.

— Ні, — Адора так само шалено заковтує повітря. — Надто зайнята. Але раніше змагалась, — і оминає удар. — Коли меншою була. Зараз це більше аби, — іще один. — Не розслаблятися.

І Катра більше не чекає — подається вперед й одним рухом завалює Адору на спину на мат. Та приземляється з вибитим з легень видихом, й сопить незадоволено, коли Катра зводить її руки у неї ж над головою, втискаючи долоні в м’яку шкіряну поверхню.

Адора брикається — обличчя залите плямами рум’янцю, грудна клітка здригається з кожним важким подихом, — і Катра раптом усвідомлює, що між ними лиш натяк на відстань — ковтки кисню на двох, м’язи натягнуті мідними струнами, і кінці власного волосся, що лоскочуть чужі щоки.

— Здаєшся? — дражнить Катра пошепки.

Кутки губ Адори повільно тягнуться вгору в посмішці:

— Та ні, — відповідає так само тихо, одним рухом звалюючи Катру з себе.

Часу їй вистачає лише аби витягнутися на ноги, як Адора знову надто близько — хвіст тримається купи хіба на Божому слові, усмішка блищить майже шалено в сяйві флюоресцентних ламп під стелею. Погляд в неї переливається всіма відтінками азарту — і Катра вміло оминає черговий шквал ударів. Глухий біль стягує лікті — знову-таки: Адора сильна, — і пощастить, якщо на ранок там не зацвітуть пурпурними ляпками синці. Вона навпроти: зосереджена, завзято викидає удар за ударом і повертається в стійку — тверду, заземлену, на крихту майже надто жорстку. Катра намагається проковтнути оскал.

Одного викиду ноги вистачає, аби вибити Адорі землю з-під ніг — довгі пальці встигають схопити жменю її майки на грудях й в мить смикають ближче — майже впритул. Адора в’їдається в неї поглядом — очі широко розплющені, залиті глибоко-блакитним, і щось бринить прямо під поверхнею.

— Здавайся, — шепоче знову Катра — кожен важкий подих обпікає легені — всім своїм зростом погрозливо нависаючи над Адорою.

В тієї грудна клітка ходить ходором, й теплі пальці раптом обгортають Катрине зап’ястя, ледь стискаючи.

— Здаюся.

І Катра нарешті підтягує її вгору, відпускаючи і відводячи погляд.

— Хороша бійка, — бурмоче тихо.

— Я вправніша з бойовою палицею, — зізнається Адора майже сором’язливо.

Здивування вигинає Катрі брови. Зброя. Вау.

— Якщо кажеш, що це був не твій максимум — то ти напевне взагалі неймовірна, — матінко, замовкни. — Тобто вправна. Непогана.

— Ти й сама непогана, — тягне з кмітливою посмішкою Адора. — До клубу бойових мистецтв кампусу не хочеш?

— Я не те, щоб надто люблю оці ваші командні штуки, — тягне Катра у відповідь, та коли застає на собі чужий засмучений погляд, уточнює: — Тобто, ти класна, проте я… Не дуже з людьми. Недавно клієнт вивів з себе — ледве шию йому не звернула.

— Закладаюсь, що він заслужив. Але послухай: якщо іноді так кортить людей через прогин покидати — тоді де, як не там? Ще й законно, м?

Катра лише кволо знизує плечима:

— Я подумаю, гаразд?

— Добре, — діставши, що бажає, Адора задоволено киває й підхоплює власну сумку з підлоги, виловлюючи звідти мобільний. — Номер?

— Номер?

— Щоб зв’язатися з тобою щодо клубу, — пояснює, і раптом впускає погляд десь собі під ноги. — І можемо ще якось… повторити сьогоднішнє. Якщо не проти.

Вона ще й питає.

— Звісно, — погоджується Катра настільки спокійно, наскільки може прикинутись, простягаючи долоню.

***

Адора тепер навідується ледь не щодня.

Замовлення звучать різні — іноді просить зерна слабкого обсмажування, а не звичайного, часом карамельний сироп чи шоколадну посипку, рідше — холодну нітро-каву як «додаток».

Але одне залишається незмінним: нелюдські кількості кофеїну.

Вона ж скоро Богу душу віддасть. Заклякне від серцевого нападу десь посеред білого дня — і все. Слово «сон» в її словниковому запасі в цілому присутнє? Навіщо їй то все? А таблетки вона також приймає? Чи ще допомагає краще, аніж таблетки? Це взагалі нормально? Чи їй варто краще припинити обслуговувати Адору? Катра дістане на горіхи, якщо клієнт знепритомніє прямо в закладі? Що їй робити? Що вона в змозі зробити?

Під час робочого дня рота відкривати напевне не варто — не вистачало їй лише звільнення за те, що відлякала клієнта, чи гірше — заслання на курси по обслуговуванню.

І тільки через це — Катрі подобається так себе запевняти — вона одним оком пильнує за Адорою.

І, здавалося б, справа не дурному з гори бігти, зважаючи, що кампус у них далеко не крихітний. Та Адора, здається, повсюди — іноді аж смішно. У неї три спеціальності, вона гравець декількох спортивних команд і член майже всіх університетських організацій — враховуючи Клуб Геології, в якому всього троє учасників, і котрих не вистачає, аби діставати навіть повний пансіон. Катра досі не може змусити себе запам’ятати всі її предмети, і не здивується, якщо Адора з тих людей, котрі хочуть бути лікарями/юристами/космонавтами/ветеринарами.

Адора тягає штангу. Бореться. Вивчає вступ до теорії права. Відвідує якісь там міжнародні саміти миру. Добровільно порпається в ґрунті громадських садів. Бере додаткові лабораторні з хімії. Ходить на пробіжки. Займається верховою їздою — катається як по-західному, так і по-англійськи. Розмовляє іноземною — через що має доступ до університетських архівів. Організовує протести. Малює банери — хоча і виходить не дуже. І дивуйся тепер, що вона заливається кавою, мов водою.

А ще мусить бути також настільки красивою — з тим білявим хвостом, і чубчиком, і величезними блакитними очима…

— Безнадійна дурепа, — бурмоче сама на себе Катра.

Їй ніхто не потрібен. Їй ніколи ніхто не був потрібен. Їй ніколи й ніхто навіть не симпатизував і, скоріш за все, це та й означає, що з нею щось не так. Або, можливо, просто Адора відрізняється — відрізняється від напівживих соцпрацівників, від противних вчителів, від тренерів, котрим все не те, і від глузливих однолітків.

Скільки б не намагалася — вона не в змозі збагнути. Адора ні доброзичлива до нудоти, ні вискочка-благодійниця — вона просто хороша. Направду хороша — і нічого не просить взамін.

І Катрі це все викручує свідомість настільки, що вона не платить за свій робочий обід — чого намагалась не робити відколи Скорпія стала її менеджеркою, — і з неуважності заливає ледь не літром липкого карамельного сиропу підлогу за прилавком.

Вона з ганчіркою в долоні, спітніла і з лайкою на язиці, коли її мобільний вібрує сповіщенням.

 

Адора: до зустрічі завтра ; )

 

Один повільний, глибокий ковток повітря — і Катра натирає бісову підлогу так, що клянеться: залишаться дірки.

***

До зали бойових мистецтв Катра забрідає за декілька хвилин до початку заняття, намагаючись не захлинутись рум’янцем, коли Адора загоряється усмішкою.

— Катра! Ти прийшла!

— Зміну посунули, — смикає плечима Катра — Скорпія якогось дива знову змінила їй графік. — Ем-м, то як тут у вас все відбувається?

Адора вказує долонею в центр зали, де двоє жінок тримаються за руки й загалом виглядають так, мов в будь-яку мить заведуть хоровод.

— Вони обирають тему заняття, і потім у нас розминка, спаринг — називай, як бажаєш. Все дуже неофіційно — необов’язково навіть кожного тижня приходити.

— Звучить круто, — Катра киває, крокуючи з усіма ближче до центру.

— Ми також ділимось на пари, — бурмоче Адора з відгуком м’якості у голосі. — Ем-м, я подумала, ми…

— Адора! Здоров! — де ще мить тому була порожнеча — раптом вимальовується Гліммер, зненацька хапаючи Катру за лікоть. — Не проти, якщо я на хвилинку її в тебе вкраду?

Адора ціпеніє так, мов Катрі до горла ніж приставили, та Гліммер підштовхує її в бік до того, як хтось з них встигає зронити хоч щось.

— Чого тобі? — тягне Катра, прикладаючи рівно нуль зусиль, аби не світитись вся наскрізь роздратуванням.

Сполоснувши її з голови до ніг уважним поглядом, Гліммер демонстративно строго схрещує руки на грудях.

— Адора сказала, що ти перемогла її днями.

Залою перекочується ехо чиєїсь гучної команди, і вони обидві вливаються в загальний розігрів.

— Так, і що з того?

— Слухай — гадки не маю чому, та ти, здається, імпонуєш Адорі, і якщо ти виявишся просто якось курвою…

Катра й сама собі не зізнається, що саме її вразило більше: те що ця Рожева Принцеса знає і насправді використовує лайку, чи те що вона зараз з усією серйозністю погрожує їй.

— Тоді що? Наскочиш на мене з сокирою в темному провулку?

— Скоріше з тупими садовими ножицями, — уточнює приторно-солодко Гліммер, розминаючи руки. — Щоб розтягнути страждання.

Катра завмирає на половині руху, й її обличчя саме по собі витягується у чомусь надто схожому на повагу.

— Справедливо, — киває, розуміючи.

— І я поговорю з твоєю менеджеркою.

А оце вже виманює з Катри тихий сміх.

— Також справедливо.

Гліммер лише смикає куточком губ у натяку на посмішку.

— А тепер давай перевіримо, чи дійсно ти настільки вправна, як розповідала Адора.

***

Кульмінація зненацька на повній швидкості збиває Катру , коли вона з усім спокоєм світу заварює капучино.

— Ем-м, — топчеться хтось коло прилавку. — Не думаю, що це мені…

Звичка завертає Катрі очі до того, як вона розвертається сама.

— Що ж — це не до мене, я всього лиш беру… Ой.

Коло стійки переминається з ноги на ногу Адора, і витріщається на свій стакан так, мов їй туди помилково націдили борщу. Як на Катру — в напою досить нормальний вигляд, й одного його міцного запаху цілком вистачить, аби підкосити слона. Тільки… на поверхні біліє об’ємною пінкою невелике серце.

— Оу-у, — ніяковість напевне заливає Катрі обличчя рожевим, і вона ймовірно запам’ятала б, якби таке робила. — Це… — погляд спадає нижче, простежує літера за літерою «цілую» й «обіймаю» темними закарлючками на картонній стінці, помічає ще домальовані сердечка й купу інших безглуздих каракуль, які мали б здаватися милими. — Це точно не моїх рук справа.

— Ем-м, так? — перепитує Адора, ховаючи очі десь поміж підставок з серветками. — Тоді…

— Я можу переробити, — тисне ледь чутно крізь зуби Катра, поки все нутро викручує вісімкою від дурнуватості своїх колег. — Без проблем.

— Д-добре. Звісно, — чомусь Адора, погоджуючись, має вигляд, мов кожне слово їй болить.

Тому Катра хапає стакан з прилавка й повертається до однієї з кавомашин — тільки аби влетіти в когось, щедро обливаючи кавою все навколо.

— Господи, Скорпія! Якого милого?

— Адорі сподобалась кава?

— Ні, її стакан хтось поплу… — Катрі вистачає всього частки моменту, аби додати два і два. — Це ти… Ти це..?

Чисте задоволення собою розтягує Скорпії губи в посмішку, поки Ентрапта за її спиною намагається грайливо підморгнути — тільки виглядає так, ніби їй защемило який лицевий нерв. Збоку Кайл прикладає усіх зусиль, аби сховатися за вдесятеро меншою за нього касою, і Лонні поруч з ним ані краплі не підозріло щось висвистує собі під ніс з мітлою в руках.

Катра — з тепер вже порожнім стаканом поміж пальців — повільно розвертається півколом знову, почуваючись чомусь на диво спокійно.

— А знаєш, — звертається вона до Адори, котра досі ніяково шурхає ногами коло стійки. — Так як я розлила твою каву — пропоную щось з випічки за наш рахунок.

— Я… — смикає голову догори Адора.

— І… Обід. За мій, — пропонує Катра, і поки тримає за хвіст хай яку, але сміливість, швидко додає: — Тільки… Не пий більше стільки тієї кави. Будь ласка. Серце ж не витримає.

— Воно скоріше тебе не витримає, — бурмоче Адора, і миттю обливається рум’янцем. — Тобто. Так, ні. Ні — тобто «ні каві». Але «так» обіду. Якщо ти це мала на увазі.

Катра у відповідь загоряється посмішкою.

— Моя зміна закінчується о десятій.