моїм голосом говорить чужа людина

Сонце намагалося розплавити скло на вікнах, пропалюючи собою дороги пилу і світла в повітрі. Сьогодні – червневий ранок, один з останніх ранків в моєму житті. і навіть це сонце не може нічого зробити, лише беззвучно кричить на мене, в унісон з іконами божої матері, що висять на протилежній стіні. я бачу, як цілий світ злиться на мене, але не маю сили злитись у відповідь. я прокидаюся, їм, пью каву, потім ще одну, потім чай. вони гарячі та завдають болю, а якщо кожен день обпікатись – можна захворіти на рак. однак ніщо з цього немає значення. люди помирають весь час, а сонце продовжує світити, вражаючи собою тіла живих та мертвих. зі стін відвалюється штукатурка, і раз на день тітка питає мене: “а що зі стіною? таке враження, що десь там вибухало”. може, і вибухало, незнаю. знаю тільки, як дивно пласти цієї матриці наповзають одна на одну, створюючи ілюзію, що все нормально, посеред війни. але ця ілюзія тонша за тюль на вікнах, тонша за стародавній папірус, тонша за павутину старого павука Панаса, що піймав вчора муху, а та муха надсадно дзижчала, наче літак. тепер все шумить неначе літак – компютер, холодильник, пральна машинка та вітер – усі знущаються з тебе. і через це тобі ніколи не вдасться сховатися в холодильнику від ядерного удару – ти просто з остраху до нього не підійдеш. чи є якась потреба у пеклі, коли існує цей конкретний червневий ранок? настільки конкретний, що придавлює мене до підлоги під ліжком, де зибучі пилюки, і я не можу встати. не можу, не хочу, і не можу захотіти в одночас. яка користь з дверей в нікуди, якщо це лише другий поверх? рослини у горщиках помирають, але я не хочу допомогти їм, бо бачу себе, як нарцисс бачив в озері. єдинне, що ти можеш зробити – помовчати. і ми мовчимо й мовчимо, на цьому похороні рослин, я і дівчинка-привид, і дівчинка-привид буває на вулиці частіше, ніж я, бо проходить крізь стіни, а я не можу навіть пройти крізь двері. дівчинка-привид живіша, справжніша за мене, хоча вона лише плід моєї уяви. але зате в неї є почуття. я відчуваю тільки те, що хочу втекти звідси, втекти додому, але – це і є мій дім. світи на брудному килимі з візерунком кошиків, повних цибулі. шматки штукатурки, що вистрибують з місць. величезна пляшка святої води, яка, мабудь, не була вже настільки святою, тому що з роками стала зеленою. це і є мій дім. але коли я розмовляю по телефону – з мого горла, моїм голосом, моїми словами, говорить чужа людина. і я гадки не маю, хто це. коли я дивлюся у дзеркало – чийимись очима я дивлюся на чиєсь обличчя, незнайоме мені, і намагаюся повірити, що це я. намагаюся повірити, що життя не втратило значення, навіть після того, як стало зрозуміло, що нас оточують кіноцефали.
істоти з псячими головами, які переконували, і врешті, переконали нас, що вони – люди.