Сяйво сталі

Лань І здавалось, що її життя назавжди розпалось на «до» і «після», ніби меч, який яскраво блиснув на сонці, знищуючи її ворогів, щось зрушив і в її душі. До – вона була воїном, холоднокровним і розсудливим, і знала лише інтереси свого клану. Після – з’явився той, хто був не просто союзником, однодумцем чи живою зброєю… словом, не таким, як інструмент, котрий цінний, але можна замінити. А дорогою людиною.

Його погляд був, як лезо меча.

«Я не хочу подяки і не прагну винагороди», – сказав він, врятувавши її, і хотів піти.

Та їй це було гірше смерті. Не лише тому, що правила роду Лань забороняли залишити порятунок без подяки.

Навіщо їй було б життя, якби вона не дізналась, хто цей воїн, і ніколи не побачила б його знову?

Вона вже торкнулась горла мечем, збираючись вкоротити собі віку, але він обернувся, перехопив її руку. Її зап’ястка торкнулись прохолодні пальці, довгі, красиві.

– Зупинись. Так хочеш знати, кому завдячуєш життям? Добре. Я Є Тяньі, третій принц Тяньшену.

Лань І чула про нього. Той самий, вигнанець, якого батько невідомо чому відіслав на північ.

– Якщо хочете сісти на трон, ваша високосте – я до ваших послуг.

Хіба він не зрозумів ще тоді те, що відчула вона – що вони пасують один одному, як меч і кинджал, створені одним майстром? Чому йому була потрібна княжна Юнь? Так, княжна прекрасна, як музика циня, як гірська квітка. Але в тім і річ, що вони занадто різні.

Лань І думала, що Є Тяньі зрозуміє. Що не потрібно слів, вчинків достатньо.

Хіба вона мало зробила для нього?

Вона надто пізно зрозуміє, що вчинки ще не все. Чому, чому вона одразу не зізналась йому?

Вони обидва надто схожі: звикли приховувати душевний біль за холодним блиском сталі.