Розділ четвертий

– Снейпе, зменш мені книгу.

«І намалюй баранчика».

– Нащо тобі книга? – неуважно цікавлюся я.

Взагалі-то мені зараз геть не до вовкулаки з його примхами – мені б встигнути обробити інгредієнт до заходу сонця. Тому я кидаю короткий погляд на акваріум – угу, мученик вдягнувся і виглядає загалом непогано, принаймні його вже не хочеться добити з міркувань гуманності – і продовжую збирати робочу сумку. Ступка і товкач з полірованого мармуру, збільшувальне скло на надійному штативі, улюблений пісочний годинник, пара рукавичок…

– Ти не повіриш, Снейпе, – не відв’язується вовкулака. – Книга мені потрібна, щоб читати. Я, знаєш, не люблю сидіти без діла.

– Неправда, Люпине. Не «не любиш», а не можеш, – виправляю я, не дивлячись на нього. – Це, якби ти не знав, симптом глибокого внутрішнього конфлікту. Ти забиваєш простір всередині себе будь-яким мотлохом, яким завгодно зовнішнім шумом – книжками, балаканиною, сексом – чим завгодно. Бо якщо ти цього не робитимеш, прийде тиша. І в ній ти почуєш щось таке, чого тобі зовсім не хочеться чути.

– Наприклад, вовче виття, – рівним тоном підказує він. Я обертаюся і бачу його криву посмішку. І за якоюсь химерою кажу:

– Вибач.

– Вибачаю. Ти дуже проникливо описав симптоми. Як людина, яка знає, про що говорить.

Ах ти ж паскудо.

– Зверни увагу, Снейпе: я не питаю, що саме боїшся почути ти, – йому вистачає нахабства посміхатися. – Тому просто поділися зі мною книжкою-другою: це набагато приємніший спосіб глушити тишу, аніж спілкування з тобою.

– Та все ж доведеться задовольнятися тим, що дають, Люпине. Сиди тихо. Кваєтус! – позбавлений голосу, він не заперечує, коли я запихаю його в сумку і застібаю ремінець.

***

Я намагаюся йти якомога рівніше, щоб вовкулаку, борони Мерліне, не захитало. Бо ще заблює мені сумку. Але на стежці багато ламаного гілля, а де-не-де мені доводиться продиратися крізь зарості ожини, на ходу розчищаючи собі шлях. Я буваю тут надто рідко, щоб підтримувати стежку в належному стані. А крім мене тут не буває нікого. Ще б пак: Заборонений Ліс. І мої закляття.

Я обережно знімаю захист – магічне поле не пропустило би нелюда. По дорозі назад доведеться поновити бар’єр.

Пірнаю під важкий, старий кущ ліщини.

Все, приїхали.

Попри мою обережність, витягнутий з сумки Люпин виглядає дещо зеленкуватим і вкрай розгубленим. Але, не встигнувши навіть подих перевести, він оглядається – і за щире захоплення, що спалахує в його очах, я майже готовий пробачити йому останні пару діб. Ну, може не всі. Але кілька годин – точно.

– Сонорус!

– Що це за місцина? – одразу питає він.

– Таємна лабораторія, – осміхаюся я, всадовивши його на стіл. За стіл мені править невеликий дольмен, що давно вріс у землю. Пласка поверхня каменю, нагріта сонцем, світиться, наче свіжий мед. Потаємна галявинка зусібіч оточена чагарником та високою – у людський зріст – травою. На південній стороні з-під каменю пробивається джерельце з крижаною водою; поруч із ним волога земля заросла кудлатим килимом зозулиного льону.

Тут тихо. Дуже тихо і дуже… легко.

– Таємна? – перепитує Люпин. Він вочевидь не розуміє, нащо я притягнув його сюди.

– Бачте, професоре, існують зілля, які неможливо приготувати у підземеллі. Деякі рецепти вимагають цілком конкретних астрономічних або кліматичних умов; відтворити такі умови в лабораторії неможливо навіть магічним шляхом. В таких випадках я йду сюди. Тут можна працювати, не боячись, що процесу завадять якісь недоумки зі школи, що неподалік.

– А дикі звірі з дикого лісу? – насмішкувато цікавиться вовкулака.

– Вполовину не такі небезпечні й тупі, – відмахуюсь я. – До того ж, одного з найбільш диких звірів я щойно притяг сюди власноруч.

– Для чого?

– Для того. Закатую до смерті, а потім пущу на інгредієнти, тим паче місця тут глухі, на допомогу ніхто не прийде. А тепер помовчи, Люпине. Позасмагай на сонечку, поспи, якщо хочеш, а я мушу працювати.

З величезним благоговінням я виймаю з кишені пакунок з єгипетським лотосом і вкладаю у ступку перший бутон. Штука в тім, що розтирати його слід лише під сонячним світлом. Десять рухів за годинниковою стрілкою, три – проти. Потім іще дванадцять разів – скерувавши у ступку промінь сонця крізь лінзу. Руки трохи пече. Я дмухаю на зворотній бік кистей, відставляю штатив і починаю усе спочатку.

Люпин витріщається, немов зачарований. Довго мовчати він, судячи з усього, не здатний.

– Що це за рослина?

– Це хрін звичайний, Armoracia rusticana, – з усією серйозністю відповідаю я. – Тимчасово загострює здатність до пізнання – можна сказати, дає відповіді на всі питання. Ця дивовижна магічна властивість знайшла своє відображення у маґлівському прислів’ї «а хрін його зна». От зараз розітру його, і тоді…

– Снейпе! – перебиває він із докором. Впізнаю старого доброго Люпина. Докірливі інтонації ображеної доброчесності йому вдавалися завжди. У цьому виді спорту йому хіба із Дамблдором чубами не мірятися, але в того, що не кажи, досвід. – Ми ж домовлялися, Снейпе.

– Гаразд, вибач. Це страшенно коштовна контрабандна штука – блакитний лотос.

Так, Люпине, страшенно коштовна; так, Люпине, я витрачаю свої особисті заощадження, щоб тобі допомогти; так, Люпине, я знаю, що в тебе таких грошей нема і ніколи не буде, тож ти не зможеш повернути мені борг; так, Люпине, я знаю, що тебе з цього приводу гризтиме сумління; і звісно ж, я знаю, що ти вважаєш мене сволотою. І ми обоє знаємо, що я і є сволота.

– Я зрозумів, – стримано каже він. – І..?

– Це прекрасний універсальний інгібітор. Найкраще підходить для роботи з живим органічним матеріалом. А ти, Люпине, власне і є живий органічний матеріал. Я збираюся додати лотос у збільшувальне зілля, щоб сповільнити перетворення. Я випробував попередній варіант на мишах, і, знаєш… гадаю, тобі б не сподобалися ті миші.

– Сподіваюся, коли ти випробуєш на мені вдосконалену версію, я тобі сподобаюсь, – слабко всміхається він.

Жартувати надумав, ти ба. Безпосередній наш.

– Навряд чи, Люпине. І проблема не в тому, що ти вовкулака, гей і ґрифіндорець. Річ у тім, що ти фальшивка.

Із задоволенням спостерігаю, як сповзає посмішка з його обличчя, а сам тим часом не припиняю розтирати бутони: один-два-три-чотири-п’ять-десять… один-два-три… а тепер ловимо промінь… і ще дюжину разів…

– Ти фальшивка, лицемір, актор… причому доволі паскудний актор, Люпине.

Один-два-три… п’ять… десять.

– Позавчора ти так тужив за своїм покійним приятелем, що намагався вкоротити собі віку. Вчора ти скавучав від болю. Сьогодні зранку ти годен був мене вбити. А тепер ти сидиш тут любісінько та зуби сушиш, наче ми з тобою ліпші друзі.

… і ще дванадцять разів. Лінзу вбік. І один-два-три-чотири…

– Тільки не витрачай зусиль на сповідь, Люпине. Мені, зрештою, начхати, що ти відчуваєш насправді і де серед усіх цих пошарпаних масок твоє справжнє лице. І чи є воно взагалі. Просто… май це на увазі. Я тобі не вірю. І ніколи не віритиму. Ти мені огидний, і жодний договір про співпрацю не змінить цього факту.

Один-два-три…

Ну от, готово. Цю порцію можна складати у слоїк. Пахощі перетертого листя – свіжі й різкі. Це бадьорить.

Вовкулака судомно стискає зуби. Мовчить. Довго мовчить. Потім знехочу цідить:

– З чого ти взяв, що я хотів покінчити з собою?

– А що я маю думати про ідіота, який вливає в себе кінську дозу снодійного разом із кінською дозою алкоголю? Що у нього безсоння і спрага?

– Не було кінської дози, – він повільно хитає головою. – Лише один ковток зілля. Мені потрібно було заснути. Мені потрібно було якось пережити той ранок, а тоді б я дав собі раду. Маски допомагають, Снейпе. Чи тобі того не знати.

У його словах стільки гіркоти, що мені вилиці зводить.

– Не старайся, Люпине. Мені тебе не шкода.

– А я й не хочу, щоб ти мене шкодував. Просто май на увазі. Може, я фальшивка, лицемір та брехун, але я принаймні не ідіот і не самогубець.

– Я особисто робив аналіз крові, Люпине, і більше вірю своїм результатам, аніж твоїм байкам. Ти був упоєний зіллям і п’яний в дим.

Він зосереджено насуплюється.

– Я спав… А тоді припхався Флетчер… З відкоркованою пляшкою. Відв’язатися від нього не вийшло. І я з ним випив… ну, може, з пів склянки. А тоді… – він зводить на мене погляд і каже розгублено. – А далі я не пам’ятаю, Снейпе.

А оце вже зовсім цікаво.

Він закінчує перетирати свій дорогоцінний лотос у повній мовчанці. Потім, так само мовчки, складає в сумку інструменти, посуд і мене, і поспіхом повертається до школи.

Мене нудить. Вчепившись руками у внутрішній шов сумки, я подумки складаю перелік причин для ненависті.

У кабінеті, далі не кажучи жодного слова, він повертає мене в акваріум і вливає у мене чергову порцію ліків. Ковтаю через силу.

Він дістає з сумки банку з перетертим лотосом, накриває захисним куполом і розвертається, щоб знову піти.

– Ти куди? – запитую я – раніше, ніж усвідомлюю даремність питання.

«Не твоя справа, Люпине» – скаже він і буде правий.

– На екскурсію будинком твого ненаглядного блохастого коханця , – відказує він крізь зуби і закриває за собою двері. Ззовні чути слабке потріскування – активізуються охоронні чари.

У голові сам собою складається перелік причин, чому я не можу його зненавидіти.

Дім Сіріуса Блека. Ніколи мені не подобалося це місце. «Дім покійного Сіріуса Блека», звісно, звучить набагато краще, та все одно я не хочу тут затримуватися. Трохи роздивитися, що там як у вітальні, потім заглянути у Блекове лігво і в колишній «зоологічний куточок», звідки я забрав вовкулаку.

Нечутно зачинивши за собою двері, я крадькома пробираюся через передпокій.

– Брудний полукровець!!!

Несподіваний лемент приковує мене до місця. Дідько. Я ж був тихий, наче миша. Безсоння в неї, чи що?

Скажена Блекова матінка замовкає на секунду – очевидячки, добирає вирази.

– Потворний шпигун, слизька сволота! Скільки ще ви всі будете опоганювати мій дім своєю присутністю?! Ви, усі ви! Зрадники крові, маґлівські виродки, паскудні тварюки! Абисьте були прокляті! Най би тіла ваші заживо зогнили, най би душі ваші у пекельнім полум’ї згоріли!

У мене крутиться голова. Втома впереміж із накопиченою люттю – як подумати, моторошний коктейль.

– Най би хробаччя могильне ваші мізки пожерло! – підхоплюю я. – Най би очі вам повилазили, най би руки вам повідсихали! Ви, усі ви! Брехливі старі облудники, тупі аврори, вошиві вовкулаки, чистокровні безтямні ідіоти, бруднокровні безтямні ідіоти, як же ви всі мене заманали, мантикора би вас грала усіх до одного, абисьте були прокляті! І хай би це вже скінчилося…

Я договорюю у дзвінкій тиші. Вальбурга Блек, хапаючи ротом повітря, дивиться на мене. Я проводжу руками по обличчю – руки тремтять – а потім злегка вклоняюся їй і кажу:

– Дякую за приємну бесіду, мадам.

Я майже встигаю проминути хол, коли мені услід доноситься:

– Професоре Снейп, якщо не помиляюсь?

А голос у неї, коли вона не волає, цілком приємний. Хоч і хрипкий. Повільно обертаюся:

– Так, мадам.

– За всі ці роки ви перший, з ким мені вдалося порозумітися, професоре, – зверхньо повідомляє вона.

То от що це було? Порозуміння між нами?

Тепер моя черга хапати ротом повітря, і я б із радістю трохи похапав, але для людини з моїм способом життя втратити самовладання двічі за п’ять хвилин – недопустима розкіш. Тому я лише стримано киваю і відповідаю з усією гідністю англійця і джентльмена:

– Радий служити вам, мадам.

Смикнувшись, місіс Блек видає якийсь дивний звук – і я не одразу розумію, що це сміх: отак, виявляється, сміється людина, яка давно забула, як це робиться. Напевне, ще за життя.

– Вам не пасує ввічлива брехня, молодий чоловіче, – закінчивши кахикати, каже вона. – Ви нікому не раді служити, а надто – мені.

Ні, слід негайно завершувати цю розмову. От тільки Вальбурги Блек в ролі особистого психоаналітика мені бракувало…

– Ви розумні та проникливі, шановна пані, – я приязно всміхаюся, притиснувши руку до серця. – Але, на жаль, маю залишити ваше товариство, у мене багато справ.

– Авжеж, професоре Снейп, – поблажливо киває вона. – Але якщо вам захочеться ще раз побалакати зі мною про вошивих вовкулаків та дрібних злодюжок, ви заходьте. Не соромтесь.

Стоп. Це що, натяк?

– Можливо, я ще маю декілька хвилин для розмови, місіс Блек, – обережно кажу я, і вона винагороджує мене черговою порцією свого  страхітливого сміху.