Згасаюче світло

“А..?” – Хлопець зміг лише тихо простогнати через німий біль. М’язи жахливо нили не даючи змоги поворушитися, а шкіру пропалював холод.

Нарешті, алхімікові вдалося розплющити очі та трохи озирнутися, але зрозуміти, що взагалі коїться було важко.

Альбедо не рідко прокидався у такому стані після тестування на собі ліків та зілль, але на цей раз все було по іншому. Він ретельніше оглянув приміщення, та зрозумів: простір, близько чотирьох квадратних метрів виявився печерою. Але як він сюди потрапив? Принц крейди напрявся, риючись у пам’яті. Довелося витратити деякий час, бо у голові був лише шум, а усі спогади змішалися.

“Двійник.. Звісно.”

Альбедо одразу зрозумів, що саме клон влаштував це. Тепер алхімік втратив надію на вирішення ситуації розмовою. Стало очевидно, що балакати двійник не збирається. Але зараз міркувати про це було запізно, та принц крейди прекрасно це розумів.

Тільки зараз він помітив, що єдиний вихід з печери замкнений крижаною стіною, зламати яку можна тільки за допомогою червоного кварцу. Його при собі хлопець звісно не мав.

Через крижину у печері стояв ще більший холод. Альбедо одразу почав шукати варіанти, чому він раптово знепритомнів, щоби зрозуміти, наскільки сильно зараз пошкоджений його організм.

“Чай..?”

Ось чому він був гірким. Щось додали? Дивлячись на відсутність сильних симптомів типу судом або втрати пам’яті, вірогідно, підсипано було посилене снодійне. Це дало невелику надію. Проте, температура середовища значно погіршувала ситуацію – хлопець сильно тремтів, а втома забирала сили вже слабкого тіла. Алхімік намагався не втрачати свідомість, бо розумів, якщо хоч на секунду заплющить очі, може їх вже не розплющити, але робити це вдавалося лише декілька хвилин. Невдовзі, навіть підняти руку було неймовірно важко, а повіки стали тяжче каменю. Вже не маючи сил хлопець опустив підборіддя на груди та заснув.

***

Погляд м’ятних очей майже пропалював собою лежачий сніг, а на вустах розтягнулася незрозуміла посмішка – все йде за планом, але чи правильно він вчиняє? Точніше, чи він впевнений, що це саме те, чого він бажає?

Впевнений крок похитнувся, а у думках – спогади про останні події.

Місцеві рослини вже набридли, а смакові рецептори бажали відчути смак свіжого м’яса, разом із трохи ослабленим організмом, що потребував білків. Погляд зупинився на малій тварині – білій лисиці, яка мешкала у цій холодній місцевості.

Одна мить, і шию бідного звіра вже стискають холодні чоловічі пальці. Жорстокий погляд не лишав переляканих чорних очей.

Навіть сама жертва прийняла свою смерть, але тільки бігаюча зіниця зраджувала несправжнього вбивцю. Руки перестали стикатися, а думки підкорюватися.

Він не міг вбити.

Від люті рука піднялася до гори. Один рух і “здобич” полетіла вниз. Їй пощастило, що під нею замість криги знаходився пухкий сніг.

Звір зі страхом подивився на “мисливця” і втік.

“Якого біса! Я не можу вбити навіть звичайну лисицю!” – Чи сердився, чи звинувачував себе у боягузтві він.

Думки були жахливі, але дії… Тіло відмовлялося від його намірів. Чи навпаки це думки не дозволяли йому вбити?

Чи зможе він вбити двох людей, якщо не зміг вбити лисицю на вечерю?

Все було ідеально, але.. Розуміння цього чомусь приносило лише ненависть до самого себе. Чи зроблять вбивства його щасливим? Весь час хлопець прожинав ці думки, виправдовуючи себе : “Незабаром це все окупиться.” “Скоро ти будеш жити щасливо його роллю.”

Але це не допомагало, а лише збільшувало сумніви, не даючи змоги розслабитись.

Міркуючи, він зупинився, торкаючись долонею іншої руки. Там виднілася свіжа рана. Він зробив її сам задля плану. Він був впевнений, що побачивши кров, дівчина точно піде слідами.

Ще декілька кроків і ось, він вже стоїть на краю ями біля статуї Архонтів. У руках щось схоже на динаміт.

Обережно вдершись на скелю поряд, він прикріпив все, що було потрібно. Необхідну річ він зробив сам, перед цим викравши у таборі декілька речовин : нітратна та сульфатна кислоти та гліцерин – знайти їх не важко, але при правильному змішуванні виходить небезпечна зброя.

Забагато рідини йому не потрібно, план був не у зруйнуванні скелі. Достатньо потужної вібрації та сніг почне валити звідусіль.

Він встановив невелику склянку з речовиною. Зверху був прикріплений не складний механізм : дерев’яна коробка з висувним дном і камінь у ній. До дна була прив’язана мотузка. Коли дно висмикується, камінь падає на склянку і запускає реакцію. Відбувається вибух що мав викликати лавину.

Після встановлення, він спускається на землю, в очікуванні жертви.

Руки трохи тремтіли, через це мотузку довелося прив’язати до дерева.

***

Пробігаючи червоні від крові сліди, у голові постійно з’являлися жахливі образи закривавленого Альбедо. Навіть хрускіт снігу нагадував звук зламаних кісток. Дівчина намагалася прожинати думки з надією, що все буде добре, але чим далі вона бігла, тим більше її руки тремтіли.

Декілька разів Люмін втрачала сліди через сніг, який кожну хвилину сипався, замітаючи будь-що.

— Хоч би встигнути, хоч би встигнути… — бурмотіла дівчина, жадібно хапаючи повітря.

Сліди привели її до невеликої прірви. Кров також була на краю ущелини, але через суглоби було не видно, чи є там хтось. Можливо, Альбедо лежав у самому куті цього місця без свідомості..

Взагалі не обміркувавши вчинок, вона спустилася вниз, шукаючи алхіміка. Дійшовши до найдальшого кута, Люмін почула гучний вибух. Вона вибігла до середини прірви, намагаючись знайти джерело звуку, але це виявилося поганою ідеєю. Підійнявши голову до гори, останнім, що вона побачила була купа снігу і каменів, що летіли на неї.