Будь щаслив

Ми повільно рухалися засніженою стежкою у затишній тиші, лише скрип снігу переривав цю спокійну ідилію, як раптом мій коханий вигукнув:

—Карлі … ми ж тут з тобою познайомилися, ти пам’ятаєш?

—Я підіймаю очі і бачу перед собою старий трактир. Колись у цьому місці суцільно панували веселощі. Втомлені інженери відпочівали після роботи, співали милі барди і прогулювали уроки підлітки-халамидники. Здавалося, що саме це місце дарувало тобі спокій і затишок, не дивлячись на шум, що постійно там панує.

Зараз переді мною стояв старий, напівзруйнований трактир, в якому здається не залишилося ні краплі колишньої радості, але тоді…

—Пам’ятаю, —кивнула я —це начебто був день міста, щоправда, Хенрік? —Легкий кивок з його боку. Правда, не впевнена призначався він мені чи його думкам. Сьогодні Хен був досить забудькуватий. Це і зрозуміло, він ніколи не любив зиму, а зараз ще такий жахливий морозний день. Хоча напевно я теж була б забудькуватою на його місці.

—Ти виглядала так неймовірно, що я просто не зміг відвести погляду і відразу зрозумів, що це кохання

—Хей, все було по-іншому: ти просто пролив на мене келих пива і не знаючи чим це компенсувати запропонував сходити в  кафе поруч з головною площею за твій рахунок! —Він знову лише загадково киває і ми спокійно йдемо далі.

 Сніжинки зараз напрочуд гарні: вони повільно кружляють і мені здається, що саме зараз, у їхньому першому та останньому танці вони щасливі. щасливі – але самотні, адже падають нарізно. Так не хочу знову відчувати самоту. Гидке, почуття, але мені незабаром доведеться з ним змиритись. Я не довго думаю про самотність, адже ми доходимо до руїн, які колись були лікарнею, дуже гарною лікарнею до речі. Її дизайном займалися одні з найкращих архітекторів міста – містер Хінгліх та міс Ларссон.

—Ой, а пам’ятаєш як ти намагався нарвати мені свіжих закатників, з того великого й гарного дерева,а в підсумку впав і зламав руку, тому фрукти вже довелося носити мені – тобі в лікарню. —Сміючись згадувала я.

—Але я зірвав їх тобі після лікування руки. —посміхаючись в перше за вечір, відповів Хен. —Слухай, пройдемося до твоєї хати? —Тужливо сказав він.

—Звісно!!! Я так давно не бачила своєї кімнати. Там багато що змінилося? —Але Хен знову промовчав. Це вже не було тим затишним мовчанням як на початку нашого побачення, але мені вистачає просто присутності Хенріка, воно завжди заспокоює, тому що я бачу, що кохана і не самотня.

***

Ми йшли досить довго, говорячи ні про що. Точніше я розмовляла, а він лише уважно слухав. Раніше Хенрік часто казав мені, що маю приємний голос, на що я просто сміялася і продовжувала говорити далі. Напевно, нічого не змінилося.

—Ой, а пам’ятаєш як ти сказав що… Ай! —розказувала я, поки не спіткнулася про досить великий поребрик

—Що це? Звідки у нас такий високий виступ?

—Прийшли… —напівпошепки сказав Хен. Я підняла очі і озирнулася, прикидаючи, де ми приблизно знаходимося. Зараз всюди були однакові руїни, що заморожували місто. вони здавались такими холодними і порожніми, що пробирали мурашки.

Але тут мій погляд наткнувся на старе дерево, воно зігнулося і опустило гілки, нагадуючи мені старого прокаженого який просить милостині. Можливо воно було таким через старість, але мені здавалося, що воно просто замерзло. Замерзло вічним холодом, як і все тут. Але суть у тому, що воно здавалося мені страшенно знайомим, хоча у нас ретельно стежили за деревами і подібних бути просто не могло. Але все ж таки, відчуття, що я його раніше бачила мене не покидало. Перші секунди буль зовсім неясно чому, але згодом я згадала, де бачила його бачила.

—Це справді те з якого, з якого ти тоді впав? —Невірячи сказала я підходячи до дерева. Але на цей раз я не відчула навіть кивка. —Почекай якщо це закатникове дерево, то… —Я повільно озирнулась, намагаючись зрозуміти де він і натрапила на ті самі руїни, о поребрик яких я нещодавно спіткнулася.

 -…мій дім.

                            ***

Я справді знала, що подібного слід очікувати, але коли побачила це, мені здалося, що якби можна було, мені б знову стало сумно.

Ми довго стояли в тиші. Смішно. Ми знову повернулися до тієї затишної тиші, яка була на початку нашої зустрічі. І можливо простояли б так ще довго, як раптом я почула тихий схлип.

Я подивилася на Хенріка і побачила картину, яка колись змусила б стиснутися моє серце. Він сидів зі знятою маскою і тихо плакав. А я навіть не знала як його втішити і просто сіла поруч, погладжуючи волосся. Нас повільно, але вірно огортала хуртовина. І навіть сніжинки стали падати тихіше й повільніше, співчуючи йому.

 Не знаю скільки це тривало. Годину? Дві? Неважливо. Але все ж таки він заспокоївся, чи в нього просто не залишилося сліз, я не знаю.

  І тут я зрозуміла, що вже світанок і мені треба настав час прощатися.

  Я піднялася і напевно відчувши мою відсутність Хенрік теж миттю піднявся.

Я востаннє подивилася на колись улюблену вулицю у рідному Каенрі’ах і посміхнулася знову згадуючи як ми гуляли нею з Хенріком. Ми були такими живими, хех.

Я взяла його за руку, співаючи рядки з нашої улюбленої пісні. Востаннє її виконували на головній площі цього ж дня рівно рік тому. Приблизно за кілька хвилин до… небесної кари? Я не знаю.

          Eleka, mimi-a-Domu…

Здається, він почув і подивився прямо на мене. Незважаючи на зараз хілічурську, незвичайну і навіть страшну зовнішність Хенрі, його очі не змінилися. Вони були все такими ж світло-зеленими, як листя м’яти, тільки зараз у них здається абсолютно згасло життя.

-Карлі …

-Будь щасливий, Хен

Усміхнувшись сказала я, перш ніж розчинитися в небуття

-Будь щаслива, Карлі.