Глава 3 Ортодокси давно виграли

*дзінь-дзінь-дзінь*

Я вийшов з кабінету після закінчення останнього уроку. Пара митей після дзвінка, а світлий коридор уже потемнів від рясності піджаків і спідниць, тишу вбив хор десятків голосів. Час пік у шкільних коридорах був схожий на бурхливі хвилі чорної фарби, текучі без мети.

Я віддав себе потоку, і за кілька хвилин уже виливався з широких дверей академії. Місця де рівномірний потік чорнила замерзав і розповзався вимощеною дорогою, шматками вугільного льоду. Зрештою їхній життєвий цикл закінчиться тим, що лід розколеться, випарується і пара незримо заповнить усі кути академії, змішуючись із такими ж синіми та зеленими хмарами. Наступного ранку вони знову пройдуть сепарацію і цикл повториться.

Мої очі звернулися до неба і в ту ж мить сонце закрила хмара. Позолочені дерева і ще зелену траву накрила тінь. Слабкий вітер проносив запах осені. Іноді на очі траплялися калюжі від вчорашньої зливи. Вологе повітря наповнювало легені.

Поки я вів далі свої міркування, дорога все далі й далі вела мене. Я вже був по центру широкої і довгої, головної дороги, що стелилася від дверей будівлі академії до великих склепінчастих воріт, що служили виходом у зовнішній світ.

Я розвернувся на медово-жовтій плитці і подивився на академію. Великий, багатоповерховий будинок виконаний у величному стилі здавалося теж подивився у відповідь. Очі пробіглися по поверхах кожен з яких відрізнявся формою вікон та прикрасами, що покривали стіни. І нарешті погляд натрапив на армію статуй, що мовчки дивилися в далечінь. Вони прикрашали рівний дах, що служив астрономічним майданчиком. Від погляду цієї будівлі серце пропускало удар і наповнювалося бажанням розглядати його днями та ночами.

Але повна картина відкривалася лише якщо відійти, відійти далеко. Десь на центр дороги. Тільки звідси можна було побачити будівлі, що були позаду цього гіганта архітектурної думки. А ззаду… була риба більша. Великий тренувальний зал, справжня назва якого була такої довжини, що ніхто її не пам’ятає.

Це був великий, овальний стадіон, де зараз тренуються лицарі. Його темні стіни рясно наповнені металом підійматися з землі до куполоподібного даху, і нагадували щити. Верх даху перекривало погляд, зубчасте обрамлення схоже на корону. На центральному зубці, завширшки з десяток метрів, красувався величезний кристал. Такі ж, але менше були на кожному зубці. Це були наріжні каміння у захисті академії. Відблиск кристалів, колір якого безпосередньо залежав від сонця, посилював майже наївне відчуття безпеки.

А ще далі були дві високі вежі. Класичні вежі чарівників з дахами схожими на капелюхи старих чаклунів. На величезні, збудовані з темно-червоного каменю, капелюхи чаклунів. Кінчики дахів яких дивилися один на одного. Права служила гуртожитком для хлопців, ліва для дівчат. Кам’яні стіни були покриті вікнами, схожими на вразливі, неукріплені лускою місця на грудях драконів. Чарівна та безсонна атмосфера царювала там.

Але разом усі три будівлі виглядали зовсім інакше. Вони створювали враження чогось могутнього, лячного та складного. Одного погляду було досить щоб відчути всю свою нікчемність.

Разом вони виглядали як правитель, як король. Обличчям якого була академія, увінчана короною з найкращих коштовностей світу… з величними, червоними рогами. Я не знаю, чи було так задумано спочатку, чи хтось побачив цю подібність. Але кожного разу, коли я бачу цю картину, мене пробирає тремтіння, приємне і ні одночасно. Те ж відчуття, коли комаха бачить людину, вершину еволюції.

Я ледве відірвав погляд від короля, з рота якого лилося чорнило, і пішов далі. Сама дорога до воріт була не довгою, але щільно засіяною кафе, лавками та іншими потрібними для проживання будівлями. Територія академії була зовсім не маленькою і не пустельною. Густо заселене студентське містечко, де крім студентів живуть вчені, маги та авантюристи. Ось чим була академія.

Але я зійшов із жовтого язика короля, і пішов маленькою доріжкою до парку. По всій території розквітала різноманітна флора. І не дивно, що було кілька паркових зон. Звичайно у кожній є своя вишенька.

З часом звуки природи та кроків заглушили гамір академії та нарешті доріжка повела мене вузьким проходом між різноманітними хвойними деревами. Переплетені гілки зверху та пишні кущі з боків робили його схожим на тунель. Непомітно для себе, я пройшов його. І мені відкрилася неписана жодним художником картина.

Зелені сосни та ялинки танцювали гілками на вітрі. Насичена трава, здавалося, не чула нічого про осінь. І в центрі спокійне, як померлий мудрець, озеро. Не величезне, але глибоке і досить велике, щоб інший берег не було чутно. Зі світу тьмяного золота я потрапив у зелену казку. Рясно наповнену запашним ароматом хвої та трелями чижів з дроздами.

Зайняв лавочку, що стояла на невеликій височині, звідки добре видно ціле озеро. Розстебнув піджак і поринув у меланхолію. Осінь пора поетів, отже було непогано якби її виключали для простих людей. Або хоч би залишали сонце…

Коли повернуся до гуртожитку, потрібно буде написати листа Фірміму. Він вірно, зараз грає в щось настільне.

У голові майнули спогади про людину, що більше схожа на голема. Вічні тренування, ідеальний режим та бездоганна дієта. Але так само м’якість і трохи уразливості в цьому любителі настільних ігор. Я посміхнувся і відкинувся на дерев’яну спинку.

Легкий вітерець торкнув моє волосся, а до моїх вух дійшов шелест лісових кроків. Прийшлось вирівняти відкинуту голову. Вдалині, на іншому боці озера стояли кілька лавок, ще далі починалася густа смуга хвойників, а де й вони закінчувалися починалася стіна. Втім, до неї було ще не близько. А побачити можна було тільки голі стовбури старих сосен, що височіли на кілька метрів, перш ніж розкинути свої скручені часом гілки.

І між ними мерехтіла, з’являлася і знову зникала фея… Так, більше нема кому. Я заворожено спостерігав за цією фантазійною істотою.

В очі кидалося все. Світла, ніби ніколи не бачила сонця, шкіра. Довгі, найспокусливіші серед всіх, вушка. Легке плаття з білого шовку, що віддавало феєрією літніх сходів. Коли коліна, приховані обрамленою мереживом тканиною, омивалися свіжими росами. І легкі туфельки, під якими навіть гілочки не хрустіли. У холодному надвечір’ї це було ковтком гарячого вина під назвою “Казка”.

Підозрюю якісь занадто серйозні скептики скажуть, що для крихітної феї вона завелика. Але це думки людей у ​​житті яких немає місця диву. Дива нині зіпсовані квартирним питанням.

Але вона вже зробила коло і зовсім недалеко від мене. Марить, у тумані думок, блукає поглядом. І набридає на мене. Наші погляди зустрічаються. Що слід зробити порядному хлопцеві, коли той побачить диво? Відповідь – нічого крім усмішки.

Але у відповідь мені тільки спохмурніли. Яке невиховане диво.

Зсунувши брови, вона застигла, не відводячи від мене голову. Її довге, розпущене, світло-зелене волосся відбилося кілька разів від колінних чашок і теж зупинилося. Навіть вітер вирішив прилягти відпочити.

Ми дивимось у вічі один одному. Її трав’янисті намагаються пробитися крізь дим моїх, у саму душу. Мої ж спокійно уявляють цей силует, у червоній накидці на величавому кріслі. Кумедне видовище. Я посміхнувся.

– Що смішного? – Зреагувала вона

– Просто подумав, що хтось хоче прирізати мене поглядом.

– Справді? А мені здавалося я просто дивилася на моторошного хлопця так, як потрібно дивитися на моторошних хлопців.

– Моторошний хлопець?! Де? А ну покажіть мені його! Я вже точно його поглядом відлупцюю!

– Він сидить переді мною, кривляється і безсоромно витріщається на красивих дівчат.

– Ось же негідник! Хоча знаєш, у любові до дівчат я можу його зрозуміти. Тільки ось, я чомусь не бачу тут, ні моторошних хлопців ні гарних дівчат.

– Тоді у мене для тебе погані новини. Тобі варто купити дзеркало та відчуття прекрасного.

– Цілком можливо. Бо прямо зараз воно мені каже, що тут тільки чарівний хлопець і мила фея.

– З привабливим, як на мене, тебе обдурили. Про фею теж. Але те, що мила заперечувати не можу.

– За привабливість вирішили, вибач, за мене вищі сили. Але про фею я б посперечався. І майже впевнений, що виграю.

– Хах, я б послухала як ти доводитимеш мені мою расу.

– Тоді прошу,як слід в таких розмовах, сідати.

– Ох, а я вже майже забула, що ти моторошний тип.

– Не тільки моторошний, але й сильний. Так що пізно тікати. – Усміхнувся я

Ми нарешті роз’єднали погляди. І одразу після, різкий порив стихії підняв у повітря краватку та поділ сукні. Приємно.

Але, на жаль, від становлення інтимнішої, цю ситуацію врятував один рух. Якщо точніше – витончена зупинка поділу, її руками. І далі вона подивилася на мене. Реакція…

– Вибач, але сьогодні не твій день, хлопче. – усміхнулася вона

У мене є кілька питань щодо того, чому перша посмішка від феї, на сьогодні, зловтішна. Але я, мабуть, промовчу. Все ж таки, це була ефектно.

– Не знаю не знаю. Зустріч з тобою має бути до вдачі.

– Зазвичай навпаки, особливо якщо мене роздратувати.

Говорячи це, вона акуратно поправила сукню і сіла на лавочку, на пристойному відставанні від мене. Я повернувся до неї й сказав:

– То ти схильна до гніву? Ніколи б не подумав.

– Кхм, так. У це важко повірити, але, уяви собі, я можу злитися. Наприклад, якщо хтось потай пожиратиме мене поглядом.

– Згоден, неприємна ситуація. А таке часто буває?

– Частіше, ніж хотілося б.

Я приклав руку до підборіддя і, на пару секунд, уявив, якби за мною спостерігала дівчина.

– Думаю… мені теж було б неприємно. Просто жах. Дивитись на мене без моєї згоди! Чистої води жах!

– Ось, нарешті зрозумів.

– Так! Це просто жахливо! Слухай, нам треба щось з цим робити, ми не можемо так просто дозволити всяким пройдисвітам розглядати нас як їм заманеться!

Вона подивилася на мене як на божевільного. Справедливо.

– Тааак, остигни трохи. Загальну думку ти вловив, крапельку менше агресії й буде ідеально.

– Та як тут не злиться! Як уявлю що хтось лупиться на мене так відразу в холод кидає! Так вони ж не тільки дивитися можуть, а й уявляти всяке!

– Тихо-тихо, таке трапляється, але не часто. Спокійніше, таке життя.

– Ні, може у тебе і не часто, але мене те, гарантовано, кожна зустрічна очима роздягає! Що кожна, кожен!

– Не переоцінюй себе, та й це ж просто погляд!

Я уважно глянув на неї.

– Просто погляд? Точно?

– Так, просто погляд. – Видихнула вона

– Ось, що і потрібно довести.

На секунду її очі округлилися й одразу спалахнули люттю. А говорила не чарівний. Чарував.

– Тц таким придуркам, як ти треба йти в політику.

– Прийму за комплімент.

Мої губи, що почали розпливатися ще зі слів про роздягання, досягли піку сміху. Я хіхікнув кілька разів.

– Що, весело дурити ельфів?

– За всіх не знаю, але тебе дуже. До речі, ти справді не запальна. Знаю дівчат, що за такі жарти кидають пеналом у голову.

– Вдарити?

– Тільки якщо тобі полегшає.

Вона глянула на мене та на свій кулак. На мене. І на кулак. Ще раз. В кінці зітхнула і сказала:

– Гаразд, живи.

– Ти дуже милос… АЙ!

Її кулак різко вдарив мене в живіт.

– Жартую!

– Ох… Гарний удар.

Я протер очі на які навернулися сльози. Хіро я з тобою… важко бути популярним…

Якийсь час ми просто мовчки дивилися на озеро. Спокійні секунди комфорту закінчилися з моїми словами.

– Тобі подобається шкільна форма?

– Несильно.

– Чому тільки несильно?

– Виглядає мило, але в ній незручно.

– А мені зручно. Завжди знаєш, що вдягнути. Хоча піджак краще спалити.

– Чим тобі піджак не догодив?

І так далі й тому подібне.

І чим далі, тим більше діалог сплітався, подібно до пряжі сплетений, затишний шарф. До самого холодного вечора. До займання зірок.