Розділ

Які ми у цьому світі?
Вона
Іноді мені здається, що я точно поміж цього усього, не та «Я». Моє дитинство воно таке, таке мені рідне. Село моєї бабусі, зелень, щира українська мова, листя дерев, трави, віщуни, ворожки, міфи, сільські плітки, і я маленька. І все це так цікаво і смішно, і рідне Дніпро. Ми малі з двоюрідним братом і наші три місяці літа. Фрукти, овочі, пригоди, дерева і старі сараї на які залазила. Веселощі і безтурботне життя. Кожного вівторка базар, через який ми повільно пробирались – наче через ряди тютюну, бо на кожному кроці вперед бачили знайомих бабуся, які у мені постійно вбачали мою маму, і все починалось по новій. Бабусині обіди, і головне правило, що доки не доїмо борщ зі столу не вийдемо. А чого вартують застілля з усіма родичами після того, як у липні перекопали усю городину, ова…Кожного ранку, коли ти прокидаєшся, а бабуся уже засвітла на городі ти вмикаєш телебачення і слухаєш пісні. Ранкове молоко, натуральне масло, ліпити вареники о сьомій ранку, після того, як бабуся уже три години провела на городі. Читати фантастичні твори, які лишились після моїх батьків. Вигадувати які були мої батьки у дитинстві. Влаштовувати експедицію у бабусиному будинку, знаходити якісь старі речі. Переглядати старі фотографії. Приміряти бабусин одяг і прикраси. Їсти малину у кущах і різатися об колючки. Підлягати під обговорення у плітках старших. Бігати після обіду на річку, а якщо до обіду, то згоряти. Бабуся завжди лікувала нас однією маззю не зважаючи на те чи це синець, чи опік. Моя перша закоханість, навушники, річка і дерева, які заспокоювали мене. А ці особливі ритуали на річці, як писала Леся «вода не держить сліду, від рана до обіду». Ти світлий, цнотливий і невинний, нічим не зобов’язаний нікому і весь світ для тебе. Я надзвичайно рада, що маю ці спогади, як і багато інших. Вони дуже теплі, і тільки там зачаїлася справжня «Я».
Я полюбляю багато речей : французький кінематограф, під’їзди у яких світає, травень, у якому все уже цвіте і закінчується школа (але не зараз). Запах свіжого наповненого киснем повітря. Дивитися через вікно у під’їзді на те, як сонце сідає за неба край. Люблю річки та  моря. Люблю День святого Валентина, не знаю чому, просто атмосфера закоханих виглядає дуже мило, і дає ще поживитися тим болем і стражданнями, які я так люблю. Люблю вінтажні квартири, плівки, слухати історії від старців. Люблю золотистий пісок, і поля. Це все робить мене собою, тут я не ховаюсь, тут я справжня. І я нічого не боюся.

Він
Мені подобаються гарні світанки. Шумна компанія, у якій я відіграю ключову роль. Подобається коли я можу задати настрій компанії, бути більш ніж чогось вартий. Мені подобається виступати на публіці. Люблю розтворюючись у танці, на мить забувати про все і лишати із собою тільки музику, і хаотичні рухи по безкраїй траєкторії. Я отримую задоволення від довгого зорового контакту, або якщо когось насмішив (хоча більшість часу я просто говорю якісь дурниці). Я люблю музику, дівчат, мені подобалось цілуватися, іноді курити. Ти видихаєш та забуваєш себе на деякий час, не знаю що то, але я далеко від усього цього. Я люблю проводити час із родиною, хоч подекуди матір справді занадто докучає. Люблю готувати, я почуваю себе повноцінним у цьому. Жити моментом – це абсолютно моє щастя. Іноді я згадую її, мені вона теж подобається. Її позір коли вона злиться, або ніяковіє, посміхається, або плаче. Одного разу вона подарувала мені доволі довгий і пронизливий погляд, спершу я зніяковів, та хоч і не бачив свого обличчя, присягаюся воно було червоне, як свіжа червнева полуниця, потім все вже не мало різниці – це було наче танець, або довга затяжка, чи оргазм після закінчення онанізму.
Так…але думки про те, щоб зробити подібне з нею мене ніколи не переслідували, вона щось цікавіше, загадковіше, проте інша її сторона просто вбиває і кривдить мене, бодай затягує у той світ. Скільки часу минуло, і скільки води втекло, але ці почуття досі роблять дурнувату, злегка натягнуту посмішку на моєму обличчі. Загалом я не хочу, щоб вона кудись далеко зникала, мені спокійніше бачити її тут, десь поряд.

21.05
(Вечір)
Вона
Пройшов дрібний дощ і люди, як черви повиповзали зі своїх будівель. Я іду на трамвайну зупинку, підібравши свій плейлист із Radiohead, Mitski та інших Інді виконавців. Я їду на пляж, як завжди сама, лишень із навушниками, книжкою і зошитом. Вийшло сонце і виднілася райдуга, гарне видовище. На пляжі було людно, дехто уже відрив пляжний сезон. Я намагалася ухопити щось із п’ятої сторінки книги на третьому рядку, але хвилі прогортали мою увагу. Я зняла кросівки я вирішила одягнувши навушники помочити ноги. Захід сонця був чудовим, я так і не зробила нічого корисного, просто даремно витратила час. Я дуже хочу з ним поговорити, зі своїм співрозмовником, але гадки не маю про що. «А ти випадково не почуваєш теж саме, що і я?» , «Що ти робиш увесь час?» – та заради Бога, у нього є своя компанія, у якій він як риба у воді. Навіщо йому я ? Це все дурниці. Я йому не цікава, а те що було, просто фантомне сталось, на моєму місці могла бути якась інша, яка б дивилась у ті янтарні очі. Якби мене запитали : «Чи краще вигадувати персонажів у голові, або створювати комунікацію у реальному житті?» я б однозначно відповіла, що краще жити у своїй голові й дати своїм тарганам з’їсти мене повністю, не лишивши крихти. Я ніколи не буду з ним, бо ми занадто різні. І нема жодних надій потрапити у ті обійми, у які так тягне душу, бо занадто багато часу плинуло уже. І ми ніколи не повернемося у минуле, і не відчуємо себе тими, кого так пристрасно любили. Ніколи не відчую запаху, і не торкнусь шкіри. Вода не змиє цього із пам’яті, а безжалісний час просто буде знущатися, доки я не розчаруюся у всьому і все не втратить сенс. Хоча сенсу і ні в чому нема з самого початку. Але я не підійду і ніколи не скажу, ніколи не викажу себе. Що ж у моїй голові ? Я і сама не знаю.

Він
Сьогодні вдома, допомагав мамі із рутинними справами. Вона дуже заклопотана останнім часом, може щось почитати ? На задньому фоні ввімкнулась «Beggin» від Maneskin, дивно вона нагадала мені її. Зараз доволі гарний захід сонця. Може зайти на її інстаграм сторінку, подивитись як вона? Ох, та заради Бога, чому я як цнотливий підліток? Бо може так і є. Добре, ніяких нових завантажень, сторінка пуста. Вона пуста ще з зими, то що ж тобі сталося ? Яка різниця? – це точно не моя справа. Так, це абсолютно не моя справа. Чому б просто не піти на вулиці у двір і не покурити під пілотів? Гарна ідея, я було.
Я ніколи не буда тим, кого ти бачиш у середині. Я не один, а мені все одно лячна. Я тихий зараз, і тиша забирає увесь простір. ТИ просто вигадана.

Вона
Я повертаюсь додому у вечірньому смерканні. У трамваї грає якась меланхолійна музика, і я починаю думати про те, як все ж таки буду сумувати за своїми однокласниками, і як я буду плакати на випускному вечері. Я думаю за іспити. Я цікавлюся чи буде він на вечорі, чи він просто піде гуляти зі своїми друзями. Ні різниця є, але все одно я не розумію своїх емоцій, які я не можу контролювати розумом. Що я маю до біса визнати? Так він однозначно мені подобається, подобався увесь сука блятьський час. Чому щось таке гидке, мені подобалось? Він навіть не зацікавлений у мені? Чому я просто не можу зупинити себе, перестати себе відчувати ось так? Ось так наче моє серце вистрибне із грудей, а живіт скрутить…і я знову плачу, я плачу, бо все це не реальне. І я вигадала це, я вигадала абсолютно все. Я обманула саму себе, і тепер не можу переконати себе в іншому. Я жалюгідна, з усіма цими думками.