Розділ

Я точно не головний герой !
Він
Ну ось знову вона йде. Цікаво, що в її голові. Куди вона постійно дивиться? То угору, то на листя тополь, то за вікно нашого спільного класу на зелений клен, то на блискіт сонця, то на дощі коли погода жахлива, то на якогось пенсіонера, який кожного ранку вигулює свого старого джекрассела. Її що подобаються літні чоловіки? Її погляд я ловив лишень раз, але вона прудко відвела його у сторону наче ми не знайомі. Дивно, бо ще рік тому все було по іншому. Вона часто ходить понура, чи поринанні мені так знається. Слухає музику зі свого телефону, щось пише у своєму телефоні. Здебільшого у неї немає друзів, а ті з якими вона ведеться зовсім її не цікавлять. Цікаво де увесь час її думку? Її рефлексії, мабуть, занадто обтяжні.
Все змінилось з того разу. Вона більше не тягнеться до мене в обійми. Вона більше не та, може проблема у мені? Ні, точно ні! Категорично ні, бо я доклав максимальних зусиль до того, щоб вона хоча б один раз мене помітила. Добре, час просто визнати, що я її не цікавий. Але чому навіть літній дід її цікавить більше ніж я? Чи тополине листя? Чому ми навіть не можемо просто поговорити про це? Вона мене точно уникає поринаючи у свою рефлексію. Точно! У цьому і проблема вона занадто багато думає, багато аналізує, взагалі що з нею не там? Чому просто не можна відриватися і брати від життя абсолютно все? У чому причина таких страждань? Це не має жодного сенсу. Почуття свободи – ось це найкраща насолода!

Вона
Сьогодні досить теплий весняний день. Чоловік у шкіряних сандалях, звичайній білій майці й у простих домашніх шортах спацерує зі своїм собакою, курячи червоний Winston, як завжди. Я чекаю на свого співрозмовника, я думаю він буде за віком із тих, про яких говорять, що вони прожили життя, бо тільки ці люди можуть по справжньому зацікавити мене. Спілкування з однолітками тільки шкодить моєму ментальному здоров’ю. Вони абсолютно неосвічені окультивні виродки, які виродилися без мети свого існування, так зрештою, як і усі ми, але вони навіть цього сенсу і не здобудуть. Все на що може спиратися сучасна молодь – це на те, який новий тренд, чи танець запостили у тік тоці. Вони абсолютно нічого не бачать з-під свого носа. Якби мене запитали «Яка була ваша найгірша помилка у життя», я б безперечно відповіла : «злиття із сірою однорідною масою лайна», але я все ще присягаюся – Я НЕ ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ цієї історії. Все що я буду в ній казати лишень мої почуття до реалій мого світогляду, який формується із класичних геніальних фільмів і творів, але не класичної літератури, я її просто ненавиджу. Люди за вікном моєї особистої в’язниці такі різні, такі, здається, наповнені? Всі поспішають у справах, метушаться, але найбільше мене приваблюють літні люди. Думки про те, що вони прожили уже усі свої найнервовіші, найвідповідальніші, загалом найжалюгідніші моменти свого життя мене дуже тішать, і я думаю, що при нагоді неодмінно б обміняла своє життя на їхні. Просто кожного ранку вигулювати свого собаку, чи бігати на пробіжки, чи просто виходити і сідати біля під’їзду і дивитися на заклопотаних школярів, які нервують перед іспитами, або у них панічні атаки, бо вони лузери цієї школи, просто загалом усвідомлювати і радіти тому, що ці кляті роки позаду, а зараз ти маєш усе : власну квартиру, машину, гроші, і вільне безтурботне життя лише для себе.
У моїй голові багато думок, здебільшого вони цілком негативно вибудовані, ну звісно, якщо зрівнювати зі стандартами соціуму. Так….лайно, справжнє лайно. Моє життя справжнє лайно, я просто марную свій дорогоцінний час у цьому закладі, з усіма цими індивідуумами всесвіту. Думки іноді зводять мене до панічних атак, думаю ви цей здогадалися, хто цей шкільний лузер, думаю було не складно. Коли я дивлюсь на листя клену за вікном у цій спорохнілій кімнаті, і цій старезній школі – вони мене трохи заспокоюють. Дерева балакають зі мною, кожного разу шепочуть нову історію, або підтримують, як можуть. Мені хочеться порівняти дерева із просвітниками, які дуже довго шукали сенс життя, аж допоки не збагнули що його нема. Зазвичай вони просто заспокоюють висловленнями на кшталт «Життя плинне» і «не має сенсу марнувати свій час на безглузді речі, які не приносять жодного задоволення». І знаєте, я з ними абсолютно згодна!
Іноді серед моїх думок є намір робити якісь благородні речі, здебільшого я б хотіла зводити людей, влаштовувати їм таємничі побачення, чи щось таке. Не всі люди з моєї точки зору безнадійні, та і я натура доволі багатостороння, як і усі ми. Просто зараз ми живемо у такому часі, коли кожен другий втрачає свою багатосторонність, обмінюючи на вподобайки у соц. мережах, аби не почувати себе самотнім у реальному житті, бо не кожен в змозі докладати зусилля для того, щоб знайти спільну тему для бесіди.
А іноді серед моїх рефлексій знаходять думки про те, як було б добре просто слухати розповіді від старців і насолоджуватися їх меланхолією. Коли особливий момент із минулого тихо причаївся десь у коточку тієї уже дряхлої пам’яті, а потім думка про щось різко збуджує спогад про той момент, і співрозмовник поринає у життя, що так його колись вразило. І маленькі росинки починають литися із набряклих, почервонілих очей. Ти ловиш цей погляд, і ту злегка натягнуту усмішку, яку спричиняють не договорені ним слова, скоріше за все ті слова, які він так ніколи і не сказав у минулому, мій співрозмовник.
Так і це все тільки 0.0000001% що відбувається у моїй голові. Я сумую за однією людиною, паралельно від того, як страждаю від багатьох інших, і ще я закохуюсь, і намагаюсь бути нормальною. Справді я дуже сильно намагаюсь.
Інколи не уникати когось, або чийогось погляду дуже важко. Справді, воно таланить тебе, та змушує калатати твоє серце ще сильніше. Якщо я вже і зараз не буду щира із собою, мабуть, ніколи не стану. Я ніколи не питала правди, все, що я  підозрюю – це лише вигадані думки, які проносяться у моїй голові. Я не була відвертою повністю з іншими людьми, але що ще гірше я ніколи навіть не питала ту людину, яку постійно романтизувала, про його щирі особисті погляди, навіть бодай якщо він лишень сказав би не більше 30% які міг би виговорити в поєднанні з почуттям. Люди – не кити, які передають свої почуття через хвилі по воді, і так аби самець зміг відчути на своїй шкірі повністю відчуття іншого. Тож я вважаю, що всі мої захопленості були не серйозними, і я ставилася до людини просто з неповагою, як до особистості, яка формує свої думки, бо фактично я не була захоплена саме цією людиною, чи його думками – все це лишень образ у моїй голові. Хоча якби мене запитали : «Що було приємного у твоєму житті?», я відповіла б – «Обійми…».

Він
Як завжди на уроках достатньо нудно. Не має нічого кращого від розмови ні про що. Мене нудить він уроків літератури, всі ці рефлексійні речі просто огидні. Навіщо взагалі надавати перевагу усім цим безглуздим балачкам у голові головних героїв творів. Але, якщо бути відвертим із собою, одна натура мене цікавила більш ніж три головні героїні із новели Кобилянської. Вона була доволі тендітна коли поринала у щось своє, дійсно навіть захоплювала собою. Я знаю, що усі ці речі не належать мені, та можливо, якби ми проводили більше часу вона забувалась від усіх цих думок. Поняття не маю, що відбувається в її житті, але вона навіть не дає наблизитися, торкнутися. Іноді стає настільки страшно опектися цим, що нема бажання лізти усе те багно. Вона гарна, та й більш нічого.
Іноді я замислююсь над подальшим життям, коли не бачу себе у теперішньому. Хто я? Яка ціль мого існування ? Що за люди навколо мене, і як надовго ми будемо разом? Ці речі реально поглинають мене із головою, і я утопаю. Мене тягне у прірву, і я починаю, починаю….Я не можу зупинитися думати про одну річ і це справді лякає. Мене нервують люди, ті які думають забагато, бо я дійсно не усвідомлюю, як можна жити з таким об’ємом переживань у собі.
Все своє дитинство я намагався уникати серйозності. Мене ніщо не турбувало. Я пам’ятаю лишень голос мами, яка постійно сварилася із татом за матеріальні речі, які, як на мене, не мають жодної ваги у порівняння із життям. Життя не мають обтягувати якісь папірці, чи не так? Моя мама доволі сурова жінка, може саме це і загартувало мене до того, щоб ставитися до життя з більшою легкістю? Я пам’ятаю і ще дещо. Багато сліз, я пам’ятаю те, що ніхто не врятував, і ніхто нічим не зарадив. Іноді це лякає понад усе, і я починаю відчувати, що у грудях знову свербить, не вистачає повітря, очі набрякають і все починає розплавитися. Я не знаю, що із цим робити і мені ніхто не допоможе, ніколи не повернуть, те що я втратив. Це далеко не всі переживання, які коли-небудь проходили повз мене, але насправді у цьому нема жодного сенсу, всі ці думки, як точка біфуркації.

Вона
Я ненавиджу свою родину. Єдина думка, яка мене справді переслідує досить довго – це як можна скоріше здихатися тих придурків, які постійну псують мою психіку. Мені дуже не пощастило родитися у тому місті де на твої проблеми начхати поліції, а єдиний кращий альтернативний варіант – це дид. будинок. Я страждаю від перебування у тому шаленому будинку. Я живу із психічно невиліковним братом, мамою і татом. Тато постійно зраджував матері у їхніх відносинах, через це було багато сварок. Я пам’ятаю себе маленькою, як було досить багато гучних сварок на кухні. Я чула все, я чула абсолютно все… Іноді я відчувала сексуальний тиск зі сторони брата, і приниження зі сторони батька. Матір постійно казала мені, що я маю бути вдячною батьку лише за те, що він мене годує, бо у моєї матері не було батька і вона знає, як це тяжко. Вони двоє абсолютно зіпсували моє життя. Я ніколи не поєднувала себе зі своєю сім’єю, тому мені були цікаві більш зрілі люди, з якими поринаєш у їхній милий і надзвичайно приємний світ спогадів, де все уже минулося і лиш той відбиток сяйва лишився назавжди у їхній душі.
Кожного разу я намагаюся линути у світ мрії, які охоплюють почуття пов’язані із тими мріями. Так, коротко кажучи, я тікаю. Уникаю свого свавілля. Я ж уже казала, що я не головний герой, тож скільки спільного ви нарахували зі мною?