ти

Я зустріла тебе одного холодного осіннього вечора. Сидячи за самотнім столиком в куту кав’ярні, очікуючи на горнятко найдешевшої кави, на яку ледь вистачило грошей, намагаючись відігріти відморожені пальці, я відчула на собі погляд чужих очей. Ти сиділа за столиком напроти і дивилася мені в очі. Дивилася в душу некліпаючим поглядом, а на твоєму ясному лиці була простягнута посмішка. Зараз я б сказала, що ти дивилася страшно, наче тобі було відомо про всі мої скелети в шафі, але тоді я посміхнулася у відповідь. Це було моєю найбільшою помилкою.

Я справді не пам’ятаю нічого. Не пам’ятаю як випила ту кляту каву, не пам’ятаю, коли ти підсіла до мене, але пам’ятаю, що ти навіть не назвала своє ім’я, як і я, але до мене ти завжди зверталася по імені.

З того ж вечора тебе стало занадто. Я бачила тебе скрізь: у магазині в 3 хвилинах від дому,  в коридорах мого університету, в якому ти навіть не числилася, у міській бібліотеці, серед книжок, яких ти завжди вважала страшенно нудними.

Я збрешу, якщо скажу, що спілкування з тобою було мені не потрібним. Ти увірвалася в моє самотнє життя і дала мені відчути себе живою, відчути себе не просто тілом.

У тебе ніколи не було друзів, ти весь час була одна, я відчувала, що ми створені одна для одної, ти наче була тією давно загубленою частиною моєї душі, якої мені так не вистачало.

Ти так причарувала мене, що я перестала помічати очевидне –

Я – єдина, хто бачила тебе.