Дитячість

сниться, щооооо

Підземний амфітеатр, переходить в містечко, постапокаліпсис, по місту бігають створіннячка, руденьки з вушками, звісно що гуманоїдні щури. Я опиняюсь там дивно, не сприймаючи. Скидається на сон, саме так! Ходжу броджу,як дитена роззираюсь. Щось відволікає від сірості й рудости. Жінка. Яскраво рудоприваблива, й одяг її млявіший за волосся, та яскравіший за сірість. Кудись поспішає. З цікавістю чіпляюсь, заводжу діялог. Веде вона мене до своєї цілі а моєї цікавості, до ще йодної людини. Цей старий неприємний та зморшкуватий, однак яскраворожевий. Обидва не сприймають мене як феномен. Я питаю про їжу, ми ходимо ще. Вона говорить що тут все з їжею нормально, заводить мене до бару, де з вікна видно лиш руки, сірі, чи то мертвенні чи то гризунячі. Вони передають так само сірі оберемки чогось, що і є їстівним. Пізніше старий розповідає що колись там давно сталося щось страшне й жахливе, він не шарить, однак всі миші про це говорять. Миші кажуть що скоро страшне повториться, тож він боїться, він завжди жив тут. Щось там бурчить. Мені цікаво, я йду до амфітеатру. На лавах амфітеатру трупи, що тримають блискучі, неприпилені, тупо-стереотипні аксесуари фанатів, так ніби вони самі ніколи не були живі та прийшли сьогодні дивитись гру. Рухаються. Вони в принципі самі ходили й по тому містечку, й лиш для мене вони виглядали трупами, для инших се було населення що не харчується. В амфітеатрі згору діра. Просочується світло, я вирішую вилізти, жінка що зі мною каже накинути щось, бо під сонячним світлом жити неможливо. Ми накидаємо два шмати можливо брезенту, вибираємось. Там поле й лісосмуга десь далеко. поле рівне й дивно освітлене, що на ньому слухати латексфавну. Ми йдемо, поле пустеє. Піднімаю погляд з яскравої трави, десь далеко чорна цятка, далі біла. Озираюсь й бачу що навколо нас створіння, рогаті чорні лами, білі овечки, теж трошки довгі. Я радію, бо навколо є життя, можна вижити й буйно співіснувати! Я не кажу цього їй, я просто прошу ї пройти далі зо мною бо *навколо гарно а мені цікаво*. Вона неохоче йде. Сонця ми не бачили, ніхто не говорить про ніч. Ми йдемо, перша лісосмуга, ще їдне поле, ландшавт трохи змінуються, все йдемо, йдемо, вона говорить що ніколи так далеко не була і краще нам повернутися, бо їй страшно. Я кажу ні, бо кортить ще трохи пройти, в мені лиш цікавість, дерева мене обмежують, хочу побачити далі. Дерева як липи. Ми йдемо до наступної лісосмуги й наступної, час плине рівно, раптом бачу як за деревами щось виблискує. Поспішаю, вона за мною, там грядки! І ґрунтова дорога. Справа під плівкою городина, зліва огірки під сонцем. На доріжці між право й ліво сидить жінка, під сонцем. І підходжу, помічаю як з моєй ноги злізає тінь клаптика брезенту. дозволяю. Вона каже щось на кшталт привіт, я кажу добридень. Спочатку не вірю що то було привіт, невже то є моя мова, та потім вона каже мені схоже на :ви заблукали? Або всього лиш схоже, я не слухала, я дивилась. Біля її ноги лежав шланг, на його краю була прозора рідина! Трохи далі стояв будинок! За будинком ліс, між будинком та лісом була ґрунтова дорога, отож, та, яку ми пройшли, й ся, сполучались, та йшли разом наліво, зліва нічого не було крім дороги, що повертала наліво, як стати до попереднього ліво обличчям, та поле. На собі мала різнобарвний одяг, моє тіло не обпеклося. Скільки див! Я була така радісна, що до театру побігла з серцем вище голови. Вона щось говорила мені, теж здивована, я її не чула, я скидала брезент. Нічого не трапилось. Що ж це за місце? Вбігаємо до театру. хочу їсти. мені дають ту сірість. несмачна, я надто радісна. Поки сплю з’являється вогонь, освітлює висоту будинків, трупи бігають, вона каже що щось сталось, пов’язане чи-то зі старим чи з чимось іншим. Я до кінця прокидаюсь, біжу до театру. Там виглядається, як буревій творення, якесь сливове світло. Я роздратована й хочу їсти. Паніка серед мишок. Вибираюсь нагору, йду до того місця, де була перед сном, світло рожеве. Приходжу. Жінки немає, сідаю з боку дому, рву огірок, він великий розміром, з півтора ліктя. Відкушую. Дивний та смачний, зовсім не водянистий. Швидше схожий на щось борошняне. Беру з шлангу рідини. Я не виспалась, страху немає. як гарно жити без нього! З дому виходить чоловік, якийсь стереотипний бугай з шапочкою. Я кажу що заплачу за їжу працею, він говорить що добре, я питаю, чи є у вас крем від сонця, а він такого навіть не чув, я питаю яке у вас сонячно-радіяційне випромінювання, він каже що омега, я стрибаю від такої чудової новини, й питаю що?! Справді! Він дивується. Він йде до будинку, я вирішую пройтись та зайти сюди пізніш. Виходжу на дорогу й перед собою бачу містечко. І йду до нього. Містечко покрите ніби пластиком, все в ньому синеє. Статевого диморфізму майже немає, люди мають файні імплантики на свої ручки, ніжки. Ходжу, радію. Приходжу на широку вулицю, там люди, багато людей, підходжу до них. Щось розмовляють, розширюють коло, кричать якісь жарти, товстий говорить щось про сценку з людьми де треба перегравати, я пришмелена підходжу й кажу якусь фіігню, він каже я не це мав на увазі, я кажу а я вам визначення дала. До мене ззаду підходить людина, скоріш за все дівчина, шалено схожа на мою давню знайому, вітається, вона дитина як й я, ми гуляємо. Підходимо до сходів, грає музика з нацвідбору на цьогорічне євробачення, трошки йінші слова, я співаю, слова не збігаються, бажаю відволіктись, ноги ставлю на краєчок сходинки й стрибаю. На диво легко! Бачачи що перед сим мені сказали про розбіжності в сонячному світлі питаю яка в них тут жешка. мені кажуть 8, а я захоплене дитя що знайшло мурашник.